Українська сім’я. Період розпаду (побутові роздуми)

Колись,  давним-давно, ми жили у великій комунальній квартирі по двоє-троє в комірчині, що називалась суверенною кімнатою. Жили по-різному, переважно у скруті та страхові. Хтось зараз називає це стабільністю і впевненістю у завтрашньому  дні. Насправді, впевненість була в одному, що «завтра будет лучше, чем вчера». А жити доводилось СЬОГОДНІ.  Так і жили.

Проте, сталося так, що подули вітри змін, все прискорилось й почало перебудовуватись. Неспокій завітав у велику комунальну квартиру. Протяги підняли неймовірну пилюку – задерло у горлі, засльозились очі. І декому здалось, що це – катарсис – сльози покаяння, а не набридлива пилинка. І – почалося.

Загуділа комуналка, окремішності захотіли її мешканці. Теплих чистих клозетів з персональними сідалами й осібних газових плит. Першими не стримались ті, чиї вікна виходили на північний захід. Виявляється сонця їм замало, не пам’ятають як світанок виглядає і взимку погрітись хочеться не від смердючої буржуйки, а в сонячних промінчиках поніжитись. Рвонули. Трошки старший по комуналці поскандалив, кровиці пустив для науки решті, але скупа сльоза затьмарила погляд і розум. Благословив. Ідіть на… з Богом. Прорахувався. Всі захотіли комфорту і спокою, вершителями доль своїх стати і старшого мати за рівного.

Наша кімнатка обабіч не залишилась. Особливо ті, кого діди вчили, а не педагоги з профкомами та парткомами. Давай і ми – на вільні хліба.

Але щось не зрослося у нас. Ностальгія почала мучити. То за таким звичним запахом громадської вбиральні, то за ніжним батьківським кулаком старшого по комуналці, а то і просто за Бог знає чим. І почали ми, замість того щоб свою окрему квартиру обживати та облаштовувати, вигадувати всілякі способи з’єднати її з комуналкою. При цьому наспівуючи “стариє пєсні о главном”.

Почалися у нашій квартирі спочатку, так собі, непорозуміння, далі – гірше. На початках – посуд били, далі – до носів та облич (хай буде) дійшло.

Спробували знайти якийсь розумний вихід.

Думали, думали, думали, думали – нічого не придумали. Знову за табуретки. Прибігли сусіди – ледве розтягли.

Ось так і бідуємо.

А може на якийсь час розійтися? Пожити окремо, осмислити прожите і нажите, спробувати свій куток облаштувати? А там, дивись, і все налагодиться. Га?

Олег Мартинюк