(Не)файне (не)місто, або Про Тернопіль з любов’ю, ненавистю, байдужістю

Люди, що цікавляться Тернополем, його історією й культурою, часом (загалом?) нагадують комашок на поверхні дерева, які далі кори не залазять. Звісно, в архів усі не підуть (таки й не йдуть), бо то й треба знати, як і що шукати, а знайшовши Щось, невідомо Як то все розшифровувати, і Що з тим всім робити. Біда та й годі. Залишається по колу ґуґлити й ґуґлити старі листівки, які хтось в США, Ізраїлі чи Польщі виставив на інтернет-аукціон. В ліпшому разі — т.зв. краєзнавча література: путівники, фотоальбоми, популярні нариси. Але й це все рідко хто осилює докінця.

Брак знань/інформації з лихвою компенсує країна персональної фантазії. Тут почув, там прочитав коменти, тут сусід-старожил розказав, а там і сам-свою-голову-маю-на-плечах. І виходить такий химерний коктейль, хоч і не завжди стравний (якщо по правді).

А поза тим є й інші способи пізнання історії та культурного обличчя Тернополя, розрізнення його нашарувань, упливів, девіацій, виявлення в купі невпорядкованого чогось цікавого/корисного персонально для Тебе. На мою думку, геть не останнім, хоч і недооціненим способом такого пізнання є читання художньої літератури, мемуарів або есеїстики, в яких фігурує давній Тарнополь/Тернопіль/Тєрнопаль/Тернопіль. Спробую зорієнтувати в цьому потоці зацікавлених і неупереджених читальників. Від попси до андеґраунду, від класики до контркультури і назад.

Частина І. Сьогодні і вчора…

Почну із стопроцентного хіта, який, на жаль, багато то знає, але небагато хто прочитав. Shame on us, як кажуть у Тернополі, позаяк це історія, якій всього-на-всього 27 літ. Це роман екс-тернополянина Анатолія Дністрового про Тернопіль зразка 1990-го року. «Пацики» (у першому виданні 2003 року з підзаголовком «конкретний роман») — назва, яка свідчить сама за себе. Події відбуваються на БАМі, в Центрі, Старому Парку і т.д., жорстко поділених на підліткові банди, на тлі революції, яка зрештою й призвела до державної незалежності України. Про останнє значно більше говорять із дидактичним пафосом учителі на уроках історії України в школі, а для підлітків зі спальних районів не менш важливими були «розбори» та інші тінейджерські трабли. Підліткові бійки, бухання, секс, наркотики, рок-н-рол (і майже ніякого шансону), колоритний суржик/жарґон (не дуже схожий на мову теперішніх однолітків героїв «пациків»), рекет і перші бізнесмени, відеосалони, турецькі шмотки, польский базар etcetcetc. Коли жлобів/рогулів називали «биками», гопників узагалі ще не було, а пацики слухали «Металліку». Згадано в книжці про історичних персонажів із їхніми «поганялами» (криміналізовними кликухами) і про великі розбори між районами міста у 1989 році, а також про деякі події, що увійшли до місцевої міфології, як наприклад колись у 80-х на Східному побили радянську поп-звізду Валерія Лєонтьєва. СЦИЛКО http://chtyvo.org.ua/authors/Dnistrovyi/Patsyky/

Продовженням попередньої книжки — значно брутальнішим, як і самі 90-ті, — став ще один роман Дністрового «Місто уповільненої дії». Влучне окреслення нашого міста, з якого ліричний герой зрулює в інше місто вчитися. Але від минулого не так легко втекти. Такі ж упізнавані локації для тих, хто жив на початку – середині 1990-х у Тернополі. Більше криміналу, більше наркотиків, більше смертей… Це Тернопіль, крихітко (як пишуть зараз ув інтернатах). СЦИЛКО http://chtyvo.org.ua/authors/Dnistrovyi/Misto_upovilnenoi_dii/

Для мене, як інь-ян, з прозою Дністрового пов’язана есеїстка Василя Махна, напевне, найвідомішого на сьогодні в світі тернопільського поета (віднедавна й прозаїка). Дуже колоритні нариси з мемуарним підґрунтям головно про Тернопіль кінця 70-х, 80-х і початку 90-х років. Дуже цікаве осмислення образу міста, як у нарисах «Врубай свою музику гучніше, якщо зможеш» або «Фанера над Парижем».

Цитую: «Ця невидима лінія, котра відділяла пиворізів та гульвісів від решти світу – вулиць, магазинів, кіосків, кінотеатрів, БАМу та Східного, Нового світу і Загребелля, Старого парку, – могла називатися кількома словами, найкраще їй пасувало слово центр. Кілька вулиць, що вбереглися від військового штурму радянських військ у 1944 році, творили це магічне слово центр. Для мене сам центр був надзвичайно обмеженим простором, кілька кварталів від вулиці Сагайдачного і Валової, кілька старих будинків біля швейної фабрики і вулиці Камінної, вулиці, що попри обласну бібліотеку вела до Театрального майдану – усе це творило в моїй уяві справжність Тернополя, його европейськість, його поруйновану і вже ніколи не відбудовану топографію, його образ людиноконя, кентравра, смесь бульдога з носорогом» (СЦИЛКО http://litakcent.com/2011/05/24/fanera-nad-paryzhem/).

Цей та інші есеї, пов’язані з Тернополем, Василь Махно публікував 6–7 років тому в часописі «Критика», відтак видав у дуже атмосферній (тут це слово якраз пасує) збірці «Котилася торба». СЦИЛКО https://krytyka.com/ua/reviews/kotylasya-torba

Та Василь Махно передовсім поет, і Тернополя (як і Чорткова й Нью-Йорка, Єрусалима, Парижа) в його віршах дуже багато, як у недавніх збірках «Зимові вірші» і «Ровер». До речі, не лише опосередковано, а й прямо присутній Тернопіль у віршах інших колєґ Махна по тернопільському угрупованню «Західний вітер», але тут я ставлю три крапки, най про поезію пишуть поети або літкритики.

Не менш колоритний Тернопіль 1990-х, із погляду провінційного інтеліґента-газетяра, у відомого тепер автора детективів Олександра Вільчинського, що живе й працює в Тернополі. В його романі «Дерева на дахах» цього міста теж багато. Є там і «стометрівка» (згодом трансформована неформальною молоддю в «сотню») і «бруклінський міст», і влучні описи знакових міст. Дуже колоритні, і це теж Тернопіль початку 1990-х. СЦИЛКО http://chtyvo.org.ua/authors/Vilchynskyi_Oleksandr/Dereva_na_dakhakh/

Герой роману — колишній екскурсовод у міському бюро екскурсій і подорожей, робить по ходу оповіді елементарний лікнеп з історії міста, а також розповідає про залишки можливо найстаріших у Європі гір у околицях міста:

«…Тернопіль — найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому — 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска — північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я».

<…>

«Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де–не–де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з–під трави — оце й усе, нічого особливого. Там — Волинь, тут — Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» — ці гори ще й так називають — і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи — це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного моря».

А тепер ще одна цитата з роману: «Що ж, у цьому місті завжди була певна критична маса ненормальних. Це, зрештою, і робить його нормальним містом. На жаль, я зрозумів це лише недавно, коли багато чого вже не повернеш. Як і того Тернополя початку 90–х, хоч і з напівпорожніми прилавками крамниць, та з великими надіями на переміни!..».

На жаль, якось боком пройшла повз мене книжка цього ж письменника «Віаґра для мера», про яку він у інтерв’ю згадував, як про свою розправу з політичним минулим, коли був депутатом Тернопільської міської ради у 1994–2002 роках. Отже, це має бути пізнавальне чтиво, тим більше на тлі нинішніх тернопільських перипетій.

Ще одним із піонерів новітнього українського і тернопільського детективу є Сергій Ухачевський. Крім добре відомих його кримінальних творів, першим із яких був опублікований у Тернополі роман «Пройдисвіти», є в біографії письменника й два твори, написані повністю на тернопільському матеріалі. Це кримінальні повісті «Стіна» й «Осінні ілюзії», які автор почав писати ще 1989 року, а потім доробив у 90-х. Дія повістей відбувається в Тернополі 1980-х років. СЦИЛКО https://www.bohdan-digital.com/catalog/hudozhnya-literatura/suchasna-literatura/44/

У Тернополі напевне найбільш плідний із діючих письменників, у жанрах від новели до роману і п’єси, — Богдан Мельничук. До того ж він відомий своїми краєзнавчими розвідками та редакторською роботою. Мені припали до душі його новели/оповідання, в яких немало тернопільського матеріалу. Це «Історії провінційного міста» і «Батярські оповідки». В обидвох циклах якраз зустрінеш оповідки з життя місцевої богеми — журналістів, письменників, художників, акторів (доволі впізнавані, хоч і зі зміненими іменами), або просто побутові замальовки із драматичними, комічними чи трагікомічними життєвими ситуаціями. Свої історії Богдан Мельничук включив до книжок «Яр» (СЦИЛКО http://chtyvo.org.ua/authors/Melnychuk_Bohdan/Yar/), «Зек, вождь і Ґарсія Лорка» та «Суд без суду» (СЦИЛКО https://toloka.to/t33527).

Залишається тільки побажати метру тернопільської літератури видати «Історії провінційного міста» і «Батярські оповідки» окремим виданням.

Для любителів, як казали в давні часи, історичних анекдотів, тобто бувальщин із життя відомих людей Тернополя, головно місцевої богеми Богдан Мельничук зібрав цілу колекцію таких трафунків. Письменник уклав із них збірку «Невідоме про відомих». Є ще кілька подібних збірок, зокрема в співавторстві з Іларіоном Пилипцем «З життя відомих» і «Нові бувальщини із життя відомих».

Частина ІІ. Вчора і позавчора

Продовжуючи ретроспективне цофання назад від сучасного до минулого, згадаємо про те, що Тернопіль був літературним заґумінком аж до 1990-х років, а літературне життя в ньому формувалося дуже поволі. Крім поета Бориса Демкова і драматурга Олекси Корнієнка важко когось назвати в радянські післявоєнні роки — літератори тут зупинялися ненадовго: вони були журналістами, працювали в театрі, перебивалися, зрештою, виїздили звідси. На жаль, тільки в пресі публікувалися оповідання духовного лідера тернопільського артистично-інтелектуального життя Ігоря Ґерети. Було б цікаво їх почитати, не шукаючи при тому підшивки давніх газет. Це стосується й інших авторів.

Не було повнокровного літературного життя в місті й на початку ХХ століття, воно просто не сформувалося через дві світові війни, які бульдозером пройшлися містом. Є тільки розрізнені факти. Наприклад, у Тернополі працював учителем і видавав журнал для молоді один з перших українських модерністів Євген Мандичевський. Він випустив у Тарнополі в 1906 і 1907 роках дві своїх книжки. На жаль, з тих збірок психологічних оповідань-мініатюр перевидано заледве три оповідання майже тридцять років тому. Трохи пізніше тут жив, викладав, редагував газету і обирався в парламент ЗУНР Петро Карманський — головний галицький декадент, згодом перекладач Данте українською. Але, щоправда, за його спогадами в Тернополі йому геть не писалося. Своє перше оповідання написав у Тернополі юний учень гімназії, восьмикласник, і початкуючий актор Лесь Курбас. До речі, його можна знайти в мережі. Читали? (GOOGLE в поміч: «Літературно-науковий вістник», 1906, ч. 34)

Українська література — це добре. А літератури іншими мовами — ще й корисно, позаяк розширює свідомість. Крім того, пізнавально читати, що написали про твоє рідне місто люди, котрі розмовляли й думали іншою мовою, і не обов’язково чужинці. Тернополяни говорили й писали кількома мовами: івритом чи ідишем, українською і старослов’янською, польською і латиною, німецькою, ромською, різними арґо, згодом ще російською, тепер все більше англійською, арабською та іншими азійськими і африканськими мовами. Крім того, в місті здавна опинялися — зовсім коротко, або надовше — й люди цілком інших культур, і писали вони, знову ж таки, різними мовами.

Перша велика війна вигнала з тогочасного Тарнополя ряд людей, яких цілком можна віднести до т. зв. втраченого покоління. Надалі працювали вони в Австрії, Німеччині, США, підрадянській Україні. Серед них випускник тернопільської гімназії німецькомовний єврей Сома Морґеншерн, який жив у Відні, а згодом у США. Його ставлять в один ряд із його друзями Йозефом Ротом із Бродів та Робертом Музілем. Морґенштерн написав на схилі віку незакінчені спогади «У інший час: молодість у Східній Галичині», в яких є про тернопільську юність Соми. Твір переклали англійською, але українською перекладу нема. Як і інших творів цього автора. (СЦИЛКО https://www.goodreads.com/book/show/4399444-in-einer-anderen-zeit)

Під час Першої світової війни американський репортер і письменник Джон Рід, який спеціалізувався на висвітленні «гарячих» тем, від страйків до революцій, побував і на Східному фронті, зокрема, й у фронтовому Тарнополі. Його книжка «Війна у Східній Європі» містить описи Тарнополя в умовах російської окупації напередодні відступу. Особливо колоритно описано залізничний двірець (вокзал), а також безладдя, біженців, шпигуноманію, розкрадання і хабарництво.

Дві цитати. Перша: «Двірець у Тарнополі перебував у страшному безладі. З довгого військового ешелону, кидаючись за окропом, бігли з чайниками солдати, розбиваючи ряди піхотної колони, котра прямувала до іншого поїзда. Офіцери кричали і сварилися, б’ючи їх піхвами своїх шашок. Істерично свистіли паротяги, сурмив сурмач, скликаючи людей до своїх вагонів. Одні зупинялися нерішуче, не знаючи, чи йти далі чи повертатися, інші пускалися швидше. Навколо бака з гарячою водою штовхалася і кричала галаслива юрба. Клуби пари піднімалися з відкритих кранів… Сотні збитих з пантелику селян-біженців, — українці, молдавани та угорці, —  розмістилися уздовж платформи між своїми клунками і скарбом: при відступі росіяни очищали країну від усіх живих істот, руйнували будинки і витоптували посіви…»

Цитата друга:

«Тарнополь — місто важкої польської архітектури, між якої трапляються іноді великі, в сучасному німецькому стилі, будівлі, — місто раптових перспектив, вузьких, клопітливих вулиць, оточених сотнями крамниць, розмальованих зображеннями товарів, які в них продаються, вулиць, що кишать євреями в довгих чорних одежах і в чорних, з загнутими крисами капелюхах. Виглядали вони тут краще і менш улесливо, ніж у Новоселиці. Як всюди в Галичині і Польщі, тут панував змішаний запах кошеру, шевської шкіри і того, що ми називаємо «поляк»; він виповнював повітря, отруював їжу, яку ми їли, і просочував наші ложа».

Частина ІІІ. Позапіслявчора

Позаминулого століття Тернопіль/Тарнополь переважно епізодично проникав на сторінки творів, хоча багато залишилося в старій пресі, й тут ще можливі відкриття. На щастя, серед тих, хто як репортер і як політичний активіст бував у Тарнополі, а також як письменник черпав враження із цього міста та його околиць для своєї творчості, був Іван Франко. Хто читав оповідання Франка, «спотикався» час-від-часу об Тернопіль. Але практично невідомо (принаймні я такого не чув, поки сам до того не дійшов), що Тернопіль — це одне з місць дії знаменитих «Перехресних стежок». Тут цей твір починається. Хоч місто й не назване, але описано так, що можна здогадатися: топографія, вулиці, ресторації Тарнополя 1880-х років (як наприклад «Під чорним орлом»). Опис міста, його атмосфери, тогочасної владної еліти і урядовців та частини інтеліґенції дають уявлення про тогочасний Тарнополь/Тернопіль. Це місто антигерой твору тернополянин Валеріян Сальський називає «занадто акустичним»:

«У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя, як ковбаси, попростягалися кожде на півмилі і ще дальше, а середмістя все прикупі, мов на тарелі. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.

Акустичне. Так! У однім кінці чихнеш, у другім чути. Ні з чим найменшим не сховаєшся перед цікавими очима. А що цікаві очі побачать, те цікаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро».

А все ж у Тарнополі народився, тут жив і помер ще на початку ХІХ століття свій письменник. Це був єврей-просвітник Йосеф Перль, завдяки якому Тарнополь став одним із головних центрів єврейського Просвітництва. Перль як ідеолог руху хотів перетворити консервативну патріархальну замкнуту єврейську громаду в модернізовану, відкриту і світську. Саме тут він написав перший єврейський роман «Відкривач таємниць» (видано у Відні 1819 р.). Твір був стилізований під роман у листах і за жанром був нищівною пародією на хасидів. Пізніше Перль написав ще інші романи-сатири «Слово праведника» (в співавторстві) і «Випробовувач праведника». В останньому Перль уже висміював геть всіх: традиційних рабинів, ремісників, міщан і самих просвітників. «Відкривач таємниць» перекладений англійською мовою. Перекладу українською цього та інших творів тарнополянина Йосефа Перля немає.

З давнішої літератури Тернопіль фігурує вряди-годи в подорожніх нотатках і щоденниках європейських мандрівників: німців, фризійців, данців, французів. Зрідка зустрічається Тарнополь в щоденниках і хронічках шляхтичів і не досить часто в літописах. Але то вже інша розмова.

Наведений вище перелік не є вичерпний, тому доповніть його самі (СЦИЛКО https://www.goodreads.com/list/show/107274.Books_set_in_Ternopil#16147408), і головне — читайте.

На цьому, власне, все або, як казав класик: «Нескорена тернопільчанка форева!»

З любов’ю і не любов’ю Володимир Окаринський

1. P. S. Най наші письменники не ображаються, якщо я про них не згадав. Це означає, що не вони не круті, а просто я про ці твори не знаю. Доповнюйте список і пишіть круті твори про Тернопіль!