«У місті, що тоне в озерній безодні». Прогулянка Тернополем із Наталією Пасічник

 Нині розмовляю про місто із поеткою Наталею Пасічник. Із нею вирушаємо в уявну мандрівку, зупиняємося, щоби послухати поезію.

— Які в тебе перші асоціації з Тернополем? Які спогади?

— Я наведу уривок зі свого есе «Тернопільський педагогічний». «До Тернополя ми їздили на базар. Прокидалися зранку, тато заводив машину, мама складала торбинки для майбутніх закупів, а я зручно всідалася на заднє сидіння і мріяла про те, як блукатиму рядами ринку в пошуках чогось прекрасного. Наприклад, сонцезахисних окулярів, або Барбі-родини. Мабуть, тому на довгі роки «файне місто» починалося і закінчувалося для мене на вулиці Живова, поряд з іншими, напакованими різним мотлохом автівками …  Усе змінилося 2002–го. Після нетривалого ходіння по муках я вступила до Тернопільського педагогічного університету на англійську філологію, в миру «ін’яз». Як усіх, чи майже всіх приїжджих, мене поселили в кімнату гуртожитку разом із двома іншими новоприбулими. Пам’ятаю лише спробу адаптувати надану житлову площу до власних потреб, взаємні розповіді «про школу» й невинне запитання: «А в тебе є хлопець?». Хлопця я не мала, зате у моїй дорожній сумці була колекція домашніх закруток та аудіокасет із улюбленими піснями. А ще мене того дня ледь не збила маршрутка».

— Якби ми гуляли Тернополем, в які цікаві/улюблені — місця/вулички, ми б пішли? І що би ти там показала?

— Якщо чесно, я не настільки добре знаю Тернопіль, а з якихось цікавих закапелків могла би назвати лише вулицю Брюкнера, де колись винаймала житло моя одногрупниця. Пригадую, коли я прийшла туди, було враження, наче потрапила у світ Петербурзьких комунальних квартир….

— Знаю, що у тебе є вірш «Тернопіль». Як часто це місто надихає тебе? І чим? В яких творах воно з’являється та в якій іпостасі?

— У мене є два вірші про Тернопіль, до слова, ось вони:

Тернопіль

ти майже навчилась не мати потреби

у місті що тоне в озерній безодні

і байдуже хто ще торкався крім тебе

до каменю у каламуті холодній

 

застиглі рибалки сидять тут від ранку

але не помітять відбитків на глеї

лиш вітер минаючи синю альтанку

зненацька обійме тебе з усієї

 

і в мить коли зникне у тілі напруга

і страх для якого не знатимеш слова

ти видихнеш вперше і видихнеш вдруге

і пустишся берега пустишся знову

 

****

нечутно відчинивши чорну браму

ти вийшла з міста і звернула вправо

і губляться у тебе під ногами

дві вулиці – татарська і над ставом

 

високий місяць обпікає крони

і сніг летить навспак – з долини вгору

та звірі засинають безборонно

бо близько час коли і їх сотворять

 

бо видно як здригається навпроти

чиясь десниця у блідому світлі

за мить розпочинається субота

але тебе немає ще на світі

Мабуть, з цих текстів видно, що в місті мені найбільше подобається став, район Дружба, місця, де найчастіше буваю.

— У кожного (чи майже) населеного пункту, є свій genius loci, який він тут?

— Я можу помилятися, але Тернопіль видається містом без обличчя, без якогось особливого духу. Тут дуже затишна, майже домашня атмосфера, проте чогось специфічного немає, як і немає людей, які би асоціювалися саме з Тернополем. Думаю, ідея з пам’ятником Ігорю Гереті спроможна виправити цю ситуацію, як і алея зірок. Проте сам образ міста дуже розмитий. Немає пасіонарності, немає якоїсь трагедії, чи комедії, і, можливо, це перша причина, чому особисто я в Тернополі не відчуваю нічого.

Спілкувалася Анна Золотнюк.