Отець Богдан Костецький: «З Криму витісняють Україну, але Бога вигнати їм не вдасться!»

УГКЦ першою спробували витіснити з Криму під час окупації, згодом взялися й за УПЦ КП — закривають храми, переслідують духовенство. Греко-католицький священик, військовий капелан із Євпаторії отець Богдан Костецький зазнав гонінь — невідомі допитували, принижували… Хвилюючись передусім за трьох донечок і дружину, священик на якийсь час переїхав до рідних на Тернопільщину. Були змушені покинути Крим й інші греко-католицькі священики. Але відразу після так званого референдуму отець Богдан єдиний з отців ризикнув повернутися на півострів.

— Отче Богдане, як ви наважилися повернутися до Криму?
— Близько двох тижнів ми з дітьми були у батьків моєї дружини на Підволочищині, але у душі мені не давало спокою, що я залишив своїх парафіян. Люди телефонували, плакали, і я вирішив, які б мене не чекали випробування, повернутися. Дружина боялася відпускати мене самого, тому взяли наймолодшу донечку Анастасійку, яка є інвалідом дитинства, і подалися на півострів. Старші Соломія і Марічка нині почергово гостюють то у дружининих батьків, то у моїх на Львівщині.
— Не було спроб перешкодити вашому в’їзду на півострів?
— На російському блокпосту до нас не мали претензій, оскільки ми зареєстровані в Євпаторії. Єдине, за що я побоювався, щоб після усіх тих страшних подій мене, бува, не внесли у список заборонених осіб на території Криму, але наразі обійшлося.
— Що насправді хотіли від греко-католицьких священиків? У соцмережах писали, що вас тоді викрали…
— Тоді була дуже небезпечна ситуація, невідомо було звідки чекати провокацій. Після викрадення отця Миколи Квича у Севастополі почали розшукувати усіх греко-католицьких священиків. Думаю, що це було пов’язано з офіційною позицією нашої церкви щодо подій в Україні. Нам надходили прямі погрози… Мені важко повертатися до тих подій, треба перегорнути їх, як страшний аркуш, і жити далі. Це було принизливим для мене як священика. Утім, ні на кого не тримаю зла. Хто були ті церквоненависні люди? Це для мене досі загадка.
— Це були місцеві чи окупанти?
— Не знаю, після того, дякувати Богу, я їх більше не бачив…
— Скільки часу ви служите в Криму?
— В Євпаторії я вже десять років, раніше тут не було греко-католицької громади, ми ще й досі не маємо свого храму — лише торік розпочали будівництво. Усі ці роки відправляємо в орендованому приміщенні курортної поліклініки. Дивно, що у такий непевний час нам нещодавно поновили угоду оренди, а то ми змушені були деякий час проситися до римо-католицької святині.
— Ви згуртували багато парафіян?
— Як тільки заснував парафію в Євпаторії, нас було п’ятеро: я, одна побожна жіночка і Господь у трьох особах (усміхається, — авт.). До анексії, як ви кажете, було близько сотні парафіян, в неділю відвідували Богослужіння 30-40 осіб, утім, останнім часом менше приходять, бо частина виїхала на материкову Україну, дехто боїться…
— Нині не відчуваєте тиску?
— Після референдуму ніби припинилися переслідування. Повернувшись до Євпаторії, я пішов до відділку міліції і заявив, що приїхав і хочу офіційного пояснення, як маю діяти далі. «Потихоньку служите, пока что никакой информации — ждите…» — відповіли. Може, це через те, що мене добре знають у Євпаторії — я єдиний священик УГКЦ в Криму входжу до міжконфесійної ради при міськвиконкомі. Завдяки підтримці екзарха Одеського та адміністратора Кримського Михаїла Бубнія не залишилися без опіки й інші наші парафії Криму — сюди приїхали служити монахи-студити, редемптористи та василіани.
— Яким буде юридичний статус УГКЦ у Криму?
— З нашої церкви, очевидно, вимагатимуть підтвердження статусу юридичної особи, але вже в російській державі. Перед нами постане непростий вибір: іти в підпілля або визнавати російське підданство. Однак ми є українська церква, наша держава не визнає, що територія Криму — це Росія, тому наш вибір очевидний, але це компетенція синоду нашої церкви, патріарха, єпископа. Яким би не було рішення, виконуватиму, як солдат. На жаль, церква стала заручницею політичних подій. Утім, юридичний статус церкви мене нині не дуже й хвилює, моє завдання — допомогти українським кримчанам подолати паніку і страх, повернути їх у нормальне молитовне русло.
— А в Росії взагалі присутня греко-католицька церква?
— Там є греко-католицькі громади, але про їх юридичний статус мені нічого не відомо. Найімовірніше, що наша церква там де-юре не заборонена, але де-факто не може зареєструватися.
— Як нині почуваються українці у Криму?
— Звикаємо жити в іншій державі. Не кажу в українській чи російській, просто в іншій. Люди, які вболівають за Україну, бояться щось сказати проти Росії, бо це може мати негативні наслідки, оглядаються на вулиці, чи за ними не пильнують. Натомість проросійське населення радіє…
— Поки ще не шкодують за російський вибір?
— Ще пошкодують, але буде пізно. Помалу починають прозрівати, нарікають через високі ціни, брак товарів, невизначеність. Часом чую, як звинувачують на материковій частині України нас, кримчан, чому ми не протестували, не проявили свідомість? Але нас ніхто не запитував. Натомість мене дивує, чому українська влада кинула наших військових, дала команду здати зброю? Військові стояли зі своїми дружинами і дітьми й захищали їх живим щитом. Більше нічого вони вдіяти не могли.
— Що кажуть ваші парафіяни-біженці, які виїхали з Криму?
— Плачуть і повертаються додому на кримський півострів. «Отче, ми в Україні нікому не потрібні», — зітхають. Одні були у Львові, інші — на Тернопільщині, не могли знайти роботу, а відповідно, не мали за що утримувати родини. Мої добрі приятелі, сім’я молодих педагогів, повернулися з Львівщини і з сумом розповідають, як їх футболили по кабінетах. Дружина — завідуюча вокальним відділенням Євпаторійської школи мистецтв, багато робила для розвитку українства Криму, свого часу їздила з хором до Львова на конкурс різдвяних колядок. Мені важко тепер їм пояснити, чому в моєму Львові їх так прийняли…
— Яка ваша думка щодо подальшої долі Криму? Українські політики обіцяють повернути півострів…
— Не плекаю великої надії… У Криму висіли прапори Османської імперії, Радянського Союзу, на щастя, був прапор України, тепер з сумом дивимось на російський… Але усе в Божих руках! Я би хотів щось змінити, але, відверто кажучи, нині тут ризиковано навіть вийти з синьо-жовтим стягом, бо відразу візьмуть у кайдани або випишуть величезний штраф… Тішу себе одним — напевне, я не в найгіршому становищі, адже багато проповідників в африканських країнах віддають свої життя за Христа. Мені поки що ніхто категорично не забороняє молитися. Наразі я вже подолав почуття страху і не переймаюся, що буде зі мною сьогодні, завтра, післязавтра. У Криму є реальна небезпека, але знаю, що без Божої волі волосина з голови не впаде.

Іванка Гошій, Нова Тернопільська

-1 thoughts on “Отець Богдан Костецький: «З Криму витісняють Україну, але Бога вигнати їм не вдасться!»

  • 11:15 | 24 червня, 2014 at 11:15
    Permalink

    вас погнали з1 своею УГКП церквою тому, що в криму насправд1 тако1 в1ри н1коли не було, це ви 11 насадили за останн1 20 рок1в. тому вас зразу поперли зв1дти, як т1льки винайшлась нагода. як ви поступали в св1й час так 1 з вами. нема чого насильно людей заставляти. нру як це можна було терп1ти? 1 ви рахуете, що ви прав1. це вже зовс1м з глузду з”1хали.та що ж ви пост1йно пол1тику с в1рою в Бога зм1шуете. 1 чому ви весь час л1зете з1 своею УГКЦ в кожну дирку. я не хочу ходити в вашу церкву, чому ви запроваджуете так широко свою церкву всюди, а нам тим котр1 завжди ходили в канон1чну православну церкву м1сця не лишаеться. чому я не можу молитися Богу там, де я вважаю потр1бним для себе? ви хоч трошки давайте волю людським потребам. не можена так тиснути, щоб аж дихнути не можна було. х1ба це, що ви витворяете Богу угодно? так Бог запов1дав вести себе? для чого ви людей лобами штовхаете один на одного? ви що, Бог, щоб вир1шувати кому де бути 1 куди ходити? 1 нав1що було заставляти кримчан укра1н1зуватися? для чого навязувати свою волю? це по-вашому так повинно було бути? почитаеш ваш д1алог 1 страшно стае, що таке нездале, така непотр1б з якогось приводу ц1лий народ майже 60 рок1в перекрашувала в укра1ну вони не укра1нц1, жител1 криму. чому вони повинн1 були свою в1ру, свою мову на вашу м1няти. якщо якимось виходцям з1 львова хот1лося цього, то зовс1м не хот1лося цього вам. 1 нак1нець, треба правд1 в оч1 подивитися – вони при1хали назад – але там вони не потр1бн1 зовс1м. там 1х н1хто не чекае на сво1й батьк1вщин1. а який би не був крим – прийняли назад. 1 якщо чесним бути – то скажу автору статт1 – грубо 1 вульгарно, але терп1ння б1льше нема – не пизди б1льше.

Comments are closed.