Тернопіль, який ми втрачаємо цієї миті (фото)

Хоча слово «втрачений» і звучить, ніби йтиметься про місто часів Другої світової, але йтиметься про місто, котре ми втрачаємо ось цієї миті.

Наші плинні часи пришвидшують всі процеси, в тім числі й руйнації, тому навіть фото річної давності вже свідок епохи.

Лиш через посередництво світлин тепер можна побачити двері будинку номер п’ять на бульварі Тараса Шевченка — ті, де згори була голова янголика; ті, на Качали три, що прикрашені вензелем. А пам’ятаєте ті, що вели в будинок по вулиці Руська, 36? Ну ось.

Усе зникає раптово та без попередження. Пам’ятаєте кам’яницю отця Сембая? Що найприкріше, ходила біля неї часто, а сфотографувати так ніколи й не зібралась. Так само, як і будинок біля неї. Поступово відламуються шматки — який більше, який менше, з тим, аби простір уже ніколи не був тим самим.

Зрештою, цілісний Тернопіль — то така-собі примара. У нього нема центру, за який можна було б триматись. Є логіка в ідеї, що поліс закручується навколо найвищої споруди – така собі локальна вертикаль буття, що задає дух: ось можливе пояснення того, чому чи не найбільш банувано за костелом, де тепер ЦУМ — за духовною/естетичною/візуальною точкою опори. Чи не тому місто розсипається на частини, не скріплені докупи ані реальною історією, ані міфами.

У руйнування немає рівнів — почавшись із заміни столярки воно дійде до повного знищення. Тут нема дрібниць, оскільки одне тягне інше. І балкон, обшитий вагонкою, певною мірою співвідносний зі зруйнованим будинком, оскільки транслює практику господарювання безоглядного.

Відправною точкою цих мікувань стало фото десятирічної чи близько того давності, де зображений будинок по вулиці СС «Галичина» — тоді ще з оригінальними формами. Нині він перероблений так, що балкону, який надавав споруді легкості та оригінальності, вже нема. І це теж втрата. Замість будівлі з характерними модерністичними рисами є будівля зі спотвореними рисами.

Зрештою, важко відшукати у місті кам’яницю, чий фасад би був не прикрашений та не модернізований. Єдиний такий приклад, що зринає в пам’яті, — будинок часів міжвоєння на Родини Барвінських. Йому шалено пощастило, бо вже кілька років стоїть пусткою. І жодне вікно тут не змінило рам, і ніхто не поміняв оригінальний декор на утеплення.

Про що мовить повільне обезличування, витіснення високовартісного низько вартісним; підміна понять, відречення від автентичного, вирубування коріння, заміна автентичного імітацією? Про недостатній рівень культури – від суто локального до глобального? Про те, що нинішні точки цінностей мають мати нові координати, а піраміди потреб не накладаються на попередні? Про зміну трибу життя? Про відкидання попереднього для зведення нового? Тут, до речі, вам цікава штука — разом із знищенням відтворюються нові моделі — так сучасні споруди оздоблюють колонами, додають ерзац ліпнину. Словом додають віку й поважності в спосіб, яким, сказати б, користувався Франкенштейн, ліплячи свого монстра – головне, аби склалось, а от як – то вже інше.

Анна Золотнюк.