Парадоксальна ситуація: Тернопільська школа велотреку є постійним постачальником талантів до збірних України, навіть не маючи власної арени

База велотреку в Тернополі тулиться у підвальному приміщенні прямо в житловому будинку на вул. Київській, де в суворих, можна сказати, спартанських умовах уже майже 20 років готує провідних спортсменів заслужений тренер України Володимир Павелко. Нині Володимир Орестович знову вирушив зі своїми підопічними на черговий тренувальний збір, але перед тим знайшов час на зустріч з журналістами «НОВОЇ…».

— Володимире Орестовичу, ви вже понад 20 років працюєте тренером з велотреку. Саме ви є одним з фундаторів цього виду спорту на Тернопіллі. А як до нього потрапили?

— Я розпочинав працювати у ДЮСШ №1, а сюди мене, можна сказати, переманив нині покійний легендарний тренер Олександр Гуменюк. Саме з ним почали поступово збирати трековий інвентар, модернізовувати старі велосипеди і таким чином сформували базу, необхідну для змагань на треку. На початку 2000-их у нас з’явилася перша зірочка — Роман Зеньо. Дещо з інвентаря вдалося придбати під нього, а також почала допомагати збірна України. Трек, на щастя, у нас неподалік — у Львові. Почали виїжджати на збори та змагання, набралися досвіду, і результати не забарилися.

Трековий інвентар, як на наші реалії, дуже дорогий, і придбати його самостійно немає жодної можливості. Нині хлопцям, які проявляють себе на рівні різноманітних збірних України, допомагають із цих команд, що дає їм змогу триматися у технологічному плані на більш-менш пристойному рівні.

— Відразу кілька ваших вихованців нині або вже входять до першої збірної, або наближаються до неї. Наскільки вагомі їх перспективи?

— Насамперед відзначу Віталія Гриніва, який нині у складі збірної України виступає на етапах Кубка світу в Новій Зеландії і Австралії. Нині він входить до еліти наших трековиків і намагається відібратися на Олімпійські ігри.

Владислав Щербань був цього року третім на чемпіонаті Європи серед чоловіків до 23 років. В основному складі збірної ще Назар Покойовий і Артем Авдалян, а серед кандидатів — Юрій Щербань.

Владислав на перших етапах Кубка світу був в «основі» головної команди, але тепер лікується. Збірна України, на відміну від країн-лідерів велосипедного спорту, змушена економити буквально на всьому, у тому числі й на нормальному харчуванні. Спортсмени змушені брати продукти з собою, а на змаганнях не завжди вдається знайти якісне харчування за доступними цінами. Через це Владислав мав певні проблеми зі здоров’ям і тепер лікується.

Держава, на жаль, у нас не дуже заможна, та й область не багата, але ми не можемо скласти руки, нічого не робити і чогось чекати. Якось викручуємося, змагаємося і навіть перемагаємо.

— А якими є олімпійські перспективи Віталія Гриніва?

— У трековій олімпійській програмі є три темпові гонки — командна гонка переслідування, омніум і медісон. У збірній України, на жаль, нині є лише два основних спортсмени — Віталій Гринів, який виграв минулий Кубок світу в скретчі, та Роман Гладиш, який став чемпіоном Європи’2018 у тій же дисципліні та виграв її на недавньому етапі Кубка світу. А всі решта поки що за рівнем недотягують до цих двох. Тому в командній гонці, де виступають четверо спортсменів, ми поки що не можемо претендувати на олімпійський відбір. А 12 кращих команд у командній гонці автоматично отримують ліцензії і в інших двох видах програми. Тому українцям доводиться боротися за 5-6 ліцензій, які залишаються.

Віталій Гринів, на жаль, не дуже полюбляє омніум. Цей вид — своєрідне багатоборство — складається з чотирьох окремих гонок. А одна з них — гонка на вибування — не дуже вдається Віталію. Тому залишається медісон — парна гонка, де загалом Роман і Віталій виступають досить непогано. Однак вони не можуть вдвох закрити всі види велотрекової програми, тому Роман виступав на Кубках світу більше в скретчі чи омніумі, а медісон з Віталієм «закривав» інший спортсмен — Володимир Джус. І поки що не дуже успішно. Однак відбір ще триває, тому наші спортсмени борються за ліцензії.

— А як ви поясните парадокс тернопільського велотреку: Віталій Гринів — один із лідерів збірної України, Владислав Щербань — також в основній команді, на підході ще група юних спортсменів. Така велика кількість велосипедистів рівня головної команди країни у невеликому Тернополі, де й свого треку нема. Чому?

— Ну, напевно, більше стараємося, працюємо (усміхається, — авт.). Я скажу більше, лише торік завершив кар’єру Тарас Шевчук — також талановитий спортсмен, срібний призер чемпіонату Європи. А чому закінчив? Знаєте, люди дорослішають, аналізують, а виїжджаючи на закордонні збори чи змагання, усвідомлюють, які ж ми бідні. Нині Тарас одружився і разом з дружиною працюють у Польщі. Був у нас ще й Роман Луцишин, який у 2014-ому також виграв Кубок світу в груповій гонці. Однак подивився на ці реалії і нині з сім’єю щасливо живе в Португалії…

Знаєте, нам доводиться змагатися проти, наприклад, італійця Еліа Вівіані, переможця етапів Тур де Франс, який має мільйонний професійний контракт. А у нас зарплата — 6-8 тисяч гривень. То все одно, що в ресторані змагатися у виборі страв з мільйонером. У них, відповідно, і відновлювальні засоби на високому рівні, і харчування. Тобто вони всім забезпечені, плюс мають високі зарплати, а ми на харчування часом змушені витрачати власні кошти.

— А у наших хлопців є пропозиції з професійних клубів?

— Наприкінці 1990-их та на початку 2000-их, коли збірна України була одним із законодавців мод у світовому велотреку, більшість підготовки наші спортсмени проводили за кордоном — в Італії або Бельгії. Вони там були на виду, брали участь у змаганнях, відповідно й клуби їх запрошували і підписували контракти. Нині ситуація дещо змінилася — збірну на такі змагання не запрошують, лише клуби. Щоб створити такий клуб в Україні, потрібні чималі кошти — він має забезпечувати собі високий рейтинг, їздити на змагання, мати спонсорів, а це з інтересами збірної в нашій країні погано стикується. Ми потерпаємо через відсутність закону про меценатство та спонсорські вкладення в спорті. Тому змушені задовольнятися запрошеннями з Польщі на якісь невеликі змагання, але й вони можуть в один момент обірватися. Отож, календар для нас суттєво урізався, а рейтингові очки для виступів, наприклад, на Кубку світу потрібно набирати. Я вже не кажу про Олімпійські ігри…

Тому сезон у нас починається дуже рано, а триває аж до зимових етапів Кубка світу. Ті ж зірки світового велотреку позбавлені необхідності такого довгого відбору, там є кому змагатися, а у нас весь тягар лягає на плечі 2-3 спортсменів. І не дай, Боже, з ними щось трапиться, то руйнується вся програма підготовки і виступів у сезоні.

— У ті «золоті часи» українського велотреку, про які ви щойно сказали, наші лідери виступали на вітчизняних велосипедах, виготовлених на заводі ім. Антонова. А яким є технічне забезпечення нині?

— Справді, рами тих велосипедів, а вони у нас ще є, вважалися найкращими у світі. Однак час не стоїть на місці. Можливо, якби «антоновці» продовжували працювати у велонапрямку, то досі були б у топі. Та стався певний «штопор», їхні велосипеди перестали продаватися, і вони припинили виробництво.

Та наголошу, що з вітчизняних розробок там була лише рама, а топові колеса, наприклад, привозили з США, а пізніше — з Франції. Ми досі на них їздимо, адже оновлення дуже вартісне. У 2016-ому нам на всю компанію купили один новий задній диск. На ньому нині й виступає Віталій Гринів.

— А скільки вартує обладнання одного велосипеда для змагань на велотреку?

— Важко сказати, давайте розглянемо частинами. Топова рама вартує близько п’яти тисяч євро. Задній диск — 2-2,5 тисячі євро. Переднє лопатеве колесо приблизно коштує так само, а то й дорожче. Далі йде система з комплектом зірочок — одна зірочка коштує 80 євро, а їх, як мінімум, потрібно мати 11, плюс система, на які вони ставляться, то ще близько 300 євро. З паверметром ціна доходить до 800 євро. А якщо ще поставити керамічні підшипники у вал-каретку, то додайте ще близько 200 євро…

— Ви кажете: «якщо додати», але, щоб змагатися з провідними спортсменами, велосипед має бути топовим…

— Безумовно, але ми цього не маємо. Тренери провідних команд нам прямо кажуть, що секунди, яких нам не вистачає, щоб, наприклад, «розміняти» гросмейстерські чотири хвилини у груповій командній гонці, заховані в каретці і колесах. Однак ми не можемо вкласти кошти, щоб обновити велосипеди, відповідно змагаємося на тому, що маємо…

Згідно з останніми дослідженнями експертів велообладнання, які займаються саме передачею сили на колесо, різниця в ККД передачі зусиль між середнім обладнанням і топовим — 72% та 95%. Тобто, один спортсмен тисне на педалі 1000 Вт, але сидить на середньому велосипеді, інший — 700 Вт, але має топове обладнання, а видають вони однакову швидкість і виступають на одному рівні. Причому вони зараз доробляють своє обладнання, щоб сягнути 97%. І їх підшипники вартують до 500 євро. Тобто, на жаль, і тут ми програємо, але тренуємося і виступаємо на тому, що маємо.

— Бачу, що умови для тренувань тут, у вашому базовому центрі на вул. Київській, м’яко кажучи, не топові…

— У нас є все для нормальних занять. Звісно, що велостанки старенькі, а деякі старші за мене, і велосипедам по 40 років, але великий позитив у тому, що взимку в нас тепло, а влітку — прохолодно (сміється, — авт.). І це без жодних кондиціонерів! Негатив — що ремонт у нас робили дуже давно, щось намагаємося «підправити» за власні кошти, але це — краплина в морі.

З іншого боку, ми більшість тренувального часу проводимо на шосе. Раніше часто їздили в Крим, тепер — в Ужгород. Щоправда, там погода не дуже відрізняється від нашої і немає необхідної сітки доріг. У нас також зробили дороги в кількох напрямках — на Львів і Хмельницький — то тепер є де нормально потренуватися.

— Тренування на шосе складають певні загрози. Як вирішуєте цю проблему?

— Ми з року в рік демонструємо високі результати, отож федерація нас відзначила і передала два старі автомобілі супроводу. Один, щоправда, вже догниває, але інший — мікроавтобус «Пежо Боксер» — ми обов’язково використовуємо під час тренувань та змагань.

Справді, на жаль, трапляються трагічні випадки. Були вони і в Тернополі, зокрема, коли я ще був спортсменом. А десять років тому загинув Олександр Гуменюк, про якого я згадував на початку інтерв’ю. У нас тоді був старенький «Москвич», але він часто бував у ремонті, а тренуватися потрібно. Отож, Олександр виїхав супроводжувати спортсменів на велосипеді, страхував ззаду, і автомобіль його наздогнав…

Нині без нашого мікроавтобуса ми на тренування на виїжджаємо. Однак в нього теж є мінус — за ним не видно велосипедистів, і хоча вішаємо знаки і написи, але я їду повільно, і коли його обганяють, не завжди готові побачити попереду велосипедистів…

— А бодай провідні українські спортсмени та двійка, про яку ми говорили, забезпечені сучасними велосипедами?

— Всебічними зусиллями і, як то кажуть, з миру по нитці, якось намагаємося забезпечити. У кожного топ-спортсмена — окрема історія. Наприклад, Гладишу два роки тому, коли він став чемпіоном Європи, міністерство купило велосипед Cervelo і два колеса до нього. А от Віталик Гринів здобув Кубок світу, напевно, не в той момент (змагання завершилися в розпал цьогорічних президентських виборчих перегонів, — авт.). Обіцяти обіцяли, але так і не купили, чогось не вистачило. У нас, на жаль, треба не лише виграти змагання, а ще й «зловити момент» (сміється, — авт.). Поки що він, як і раніше, їздить на Comanche, що важить 8 кг — як мінімум, на кілограм більше від основних суперників. Щоправда, наприкінці минулого року, завдяки допомозі КУТОР «ТО ШВСМ», Віталію придбали шосейний “топовий” велосипед, на якому він має змогу тренуватися.

ВІЗИТКА

Володимир Орестович Павелко народився 5 червня 1975 р. у Тернополі. Закінчив ТНПУ у 1997 р. На тренерській роботі з 1996 р., а з 2000 р. — у велотреку. Заслужений тренер України. Разом з дружиною Наталею виховують доньку Олену та сина Костянтина

Джерело: НОВА Тернопільська газета