Займатися життям на берегах Дністра

Дністер, попри все ‒ справжня оаза біорозмаїття.  Ясна вода і сонце золоте, цвітуть гаї, цвіте густе зело; тільки зафіксованих натуралістами тут більше 800 видів рослин. Ошиваються півтори тисячі тварин (тварини ‒ все, що виє, гавка, квака чи просто мовчить); а скільки ще не зафіксованих! Всі вони кучкуються довкола Дністра, бо тут унікальні природні умови.

Займатися життям на берегах Дністра ‒ немов на схилах вулкану. Люди ліплять довкола своєї оселі клуні, стайні, стодоли, висаджують в рівці цибулю та порічки з думкою про те, що раз на N років прийдуть великі хвилі й заберуть все те, що ти ліпив. Ніхто не знає, раз на скільки са́ме прийдуть і заберуть, щоб ризикнути зіграти в рулетку зі страховими виплатами.

Бо чим ближче до Дністра, тим краще земля родиться, тим більше «дністерських субтропіків». Тому тримаються старого місця, бо так звикли, бо там (смерекова хата) батьківський поріг.

Просте ефективне рішення, як народному господарству уникнути катастрофічних збитків від повеней: не селитися в межах потенційного затоплення. Після повені червня 2020 року його почули мешканці підтоплених наддністерських сіл, у відповідь на запит про компенсацію (бо так було після повені 2008; дехто ту воду ще називав «золотою» і чекав на нову); дізналися, що допомога-2008 була не гарантованим приємним бонусом, а за виділені кошти вони мали відселитися в інше місце, а інше місце мала надати сільрада, а чого так не сталося, мастіть собі голову  самі, борше Ющенко пройде кріз вушко голки, чим знову роздаватиме гумдопомогу на березі Дністра.

На відміну від землеробства на берегах Нілу в Єгипті, дністерська повінь приходить не до́ початку сезону, коли поля вже оброблені, а в самий розпал наносить з гір мутну субстанцію, яка ховає врожай.

Повінь на Дністрі не приходить напровесні, як на якійсь Десні чи Прип’яті. В березні на карпатських верхотурах (звідки беруть витоки Дністер та його основні притоки) вода  ще в агрегатній формі снігу. А от +- в червні, стабільно з року в рік в той самий час, на Дністрі фіксуються значні (3-5 метрів+) стрибки води. Всі найбільші повені (в 1927, 1969, 2008, 2020) тіні приходять опівдні саме в розпал літа,  коли «ніщо їх не віщувало».

Ерекцію дністерської води на офіційному рівні прийнято називати не повенями, бо паводками,

бо існує ціла система «антипаводкових заходів”, «на боротьбу» з якими надходять виділення «екологічних коштів»,

бо боротися з природними повенями не пасує, а от  якщо перехрестити повені на паводки ‒ можна!

До прикладу, завдання, пропаговані Новодністровською ГЕС:

«в першу чергу, боротьба з повенями, потім гарантоване водозабезпечення,  і на третьому місці  (а не на першому, як можна було б подумати із словосполучення «гідроелектростанція») ‒   вироблення дешевої, екологічно чистої енергії»

Проста думка, що за мільйони років в природи сформувався природний гідрорежим,  для  причмелених духом радянської індустріалізації «регулювальників», неприпустима. Вони мусять  розрівнювати, спрямовувати, поглиблювати, ґвалтувати річку в різний неприродний спосіб , бо ж сама вона без них не самозарадна.

Ми є свідками того, як в наш час річка Дністер для громад наддністерських сіл втратила господарське значення: рибні «запаси» кіт наплакав. Навіть стежки до річки стали спорадичні: корів утримувати невигідно, береги заростають хабазами (їх немає потреби нікому косити, працьовиті руки зібрали торби закордон). Більшість туристів на Дністрі в липні-серпні, бачать таких самих як вони, не уявляючи реальних глибин запустіння, в яке попущене село над Дністром.

  Дивимося на карти українських земель на генеральних австрійських топозйомках 1770-их і 1860-их. До середині XIX ст. відбулося розорювання основної маси землі Поділля та Галичини, були закладені численні фільварки та хутори, щоб ближче було обробляти ґрунт, менше їздити туди-сюди (внаслідок антиукраїнської політики радянської влади після Другої Світової більшість таких поселень зникли з лиця землі. Іноді разом із мешканцями).

На метриках початку XX ст майже все населення сіл визначало себе, як «рільники». А в сучасну епоху, коли аграрні технології дозволяють обробляти величезну кількість землі з одненького логістичного (рай)центру, потреби в селах, як у місцях компактного проживання рільників, немає. Як і немає потреби в такій кількості самих рільників. Перед ними відкриті двері ставати айтішниками!

Вважається, що сільське господарство може бути стабільним/рентабельним від 50 га <. Все це копирсання в ґрунті на 25 сотиках ‒ спосіб дотягнути до пенсії і вижити на ній.

У цьому Brave new world трудові ресурси в селах просто не потрібні; людям запропонували вихід (по формулі 3 через 3 місяці заробітки в  Польщі), величезна маса люду просто застрягла між світами. Щоб такі гойдалки туди-сюди називати «заробітками», треба дуже не розуміти українську мову, це спосіб виживання, це від безвиході. Але все одно гуманніше, чим безпосередній геноцид.

 

Тому, коли ми на берегах Дністра говоримо про «антропоцентризм» (зверхність інтересів людського господарства над «інтересами природи») ‒  а про яких саме людей мова? Напевно, ми говоримо, як про людські, про інтереси великих аграрних структур, які вже придбали (придбають) землю після оновлення законодавства щодо ринку землі.

Основний, надзвичайно цінний в XXI ст ресурс Дністра ‒ прісна (питна) вода. В умовах нашого клімату займатися латифундистством (5 приголосних вкупі, ось вона співуча українська мова!) без підтримки «сучасних систем зрошення та меліорації»  ‒ це гра в рулетку.

Сприймати Дністер (та інші річки) за «водогосподарський об’єкт», звідки можна вичерпувати/висмоктувати воду для поливу агроплантацій? ‒ сприймати Дністер (та інші річки), як «водогосподарський об’єкт», звідки можна вичерпувати воду для поливу агроплантацій!! 

У лютому 2021 року екозахисники та їх спів-учасники «відсвяткували маленьку перемогу” ‒  «вдалося зберегти»  Державні агентства лісових та водних ресурсів в структурі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, а до Міністерства аграрної політики та продовольства України перехопили лиш «рибу».

Ніколи не сідайте з дорослими дядями грати в карти на інтерес.

Бо вже 24 травня 2021 року «Державне агентство рибного господарства» було перейменоване на “Державне агентство меліорації та рибного господарства”. Серед основних завдань:  

1) реалізація державної політики у сфері меліорації земель та експлуатації державних водогосподарських об’єктів комплексного призначення, міжгосподарських зрошувальних і осушувальних систем.

Риба! Шах і мат.

 Якщо впхнути в Дністер/його притоки 100500 насосів, за законом сполучених посудин (7 клас), рівень води, в цілому регіоні, попуститься. Біотопи рослин, що формували лучно-болотні ділянки, просто всохнуть. Хай сохнуть?

Вчитуємося в мораль:

Людина не над природою, а частина природи. Ми досі дуже мало знаємо про  зв’язки різних видів між собою. Наприклад, в таких умовах може виявитися, що якийсь токсин, який виділявся з кореневища певних рослин, пригнічував певні «шкідливі види” бактерій. В нових, сприятливих для себе умовах, без постійного пригнічення, починає стрімко розвиватися, а механізм контролю людиною виведений з ладу і мастіть собі голову самі. До того часу, поки в природі відновиться баланс, зміни можуть бути незворотніми. Буде вам і ще один коронавірус, і олег вінник. «Якщо працює ‒ не чіпай», стосується не лиш науки і техніки, але й природних механізмів. Це і є екологія, друга по точності наука після астрології.

Згідно вітчизняної концепції збереження природно-заповідного фонду: 

науковці виявили вид, зробили обґрунтування, органи влади проголосували на сесії відповідного рівня, і от ми отримали для певної території «охоронний статус». Якщо уявний  друг вуйко Петро прийде робити збитки-палити царинку (і його впіймають на гарячому) він, як особа, що вчинила порушення, буде змушений сплатити штраф та збитки, згідно методик. Але якщо види зникли не через вуйка-піромана, а через такий небезпосередній вплив відсмоктування води агронасосом за кілька кілометрів від охоронюваної ділянки, от тут вже знайти причинно-наслідкові зв’язки влада бідкається, фейсбук розводить руками; екологічної прокуратури, здатної розбиратися в усіх перипетіях природоохоронного законодавства та й самих «методик», згідно яких можуть бути нараховані збитки таких у вітчизняному законодавстві не є.

Згідно консервативного вітчизняного природоохоронного законодавства, якщо червонокнижна рослина на певній ділянці свого часу була зафіксована фахівцями (а статус наданий), і до цього часу нікому не припекло вести на ній таку господарську діяльність, якій де-юре заважає заповідний статус, то хоч би там не залишилося жодного пенька, статус й надалі буде белемкатися.  

А от в «динамічній» європейській практиці, яку ми ніяк не годні імплементувати як «Смарагдову мережу”, якщо ключовий охоронюваний вид всьо ‒ от чорний лелека гніздився на певному дереві=була під охороною територія довкола цього дерева, а він зібрав торби на інше, то статус “летить” за ним. В таких умовах опиратися на біологічні види, як запоруку заповідності території, а отже запобігти глобальним впливів (як от побудові ГЕСів на Дністрі) ‒ спочатку будуть створені умови, коли територія буде таких видів позбавлена, потім ‒ об’єктивно ‒ знімуть статус. За тим буде здійснюватися така господарська діяльність, яка треба буде. Звичайно, мені можуть заперечити про те, що природоохоронці не дозволять! Що можна відслідковувати тенденції!

Тому, користуючись нагодою, хочу привітати сьогодні, 7 липня, працівників  працівників адміністрацій природоохоронних установ, дотичних до Дністра з їхнім професійним святом, Днем працівника природно-заповідної справи!

Перед лицем усіх  загроз, супроти яких їм доводиться захищати Дністер :

незаконного видобутку піщано-гравійної суміші, браконьєрства, сумнівної видачі спецдозволів на все підряд, «санітарної» вирубки лісів, створення стихійних сміттєзвалищ, скиду промислових/комунальних стоків та ін. не припиняти бачити дороговкази в майбутнє. 

Зберігати так би мовити, віру в людство.

  

 

   

Мельничук Андрій, магістр екології