Мистецтво заради ЗСУ: як тернополянка Лілія Пацалюк допомагає військовим
Лілія Пацалюк раніше працювала викладачкою, займалася дизайном і мистецтвом. Тепер більшу частину її часу займає волонтерство. Разом із командою волонтерки Юлії Мамчак вона розвиває мистецький напрям, завдяки якому вдається збирати кошти на потреби Збройних сил України.
Лілія розписує гільзи й тубуси, створює мистецькі вироби та проводить майстер-класи. Усі кошти, отримані від мистецького напряму, спрямовують на ЗСУ. Водночас її чоловік із перших днів повномасштабного вторгнення служить у війську, а вдома на неї чекають діти.
Про рішення залишити викладання, мистецтво як спосіб допомоги військовим, материнство під час війни та пошук внутрішньої опори Лілія Пацалюк розповіла «Погляду».
«Коли чоловік повернувся на Схід, я зрозуміла, що не маю ресурсу віддавати себе студентам»
Повномасштабна війна змінила життя Лілії Пацалюк ще у 2022 році. Чоловік Лілії пішов до війська добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення, попри обмеження за станом здоров’я
А вона, як і багато українських родин, мусила шукати безпечніше місце для дітей. Перші шість місяців сім’я перебувала за кордоном, в Італії. Згодом Лілія повернулася до Тернополя, але через обставини знову виїхала.
Наприкінці липня 2022 року її чоловік повернувся додому після контузії. А згодом знову повернувся на службу в ЗСУ. Тоді Лілія вирішила залишити викладання в кооперативному коледжі.
— Я зрозуміла, що в мене немає цього мобільного ресурсу, щоб віддавати всю себе студентам. У мене є така звичка: або я працюю і повністю занурююся в те, що роблю, або не беруся за справу взагалі, — пояснює жінка.
За її словами, вона досі підтримує зв’язок зі студентами. Вони телефонують, звертаються за порадами, і вона залишається відкритою до спілкування. Проте повернутися до викладання в тому форматі, який передбачав повну віддачу протягом дня, наразі не готова.
— Студентів люблю, підтримую з ними контакт. Але нести цю службу 24 години на добу, як це було раніше, я зараз не можу.
Від мистецтва до допомоги військовим
За освітою Лілія — художниця-конструкторка та дизайнерка. Вона також займається науковою роботою: навчається в аспірантурі й працює над дисертацією, присвяченою фаховій підготовці фотомитців.
Мистецтво стало для неї не лише професійною справою, а й способом допомагати війську.
Однією з перших великих робіт Лілії був розписаний шолом, який продали за 150 тисяч гривень. Цей результат надихнув її продовжувати.
Згодом вона почала працювати разом із художницею Оленою Мудрою, а також долучилася до мистецьких ініціатив Юлії Мамчак.
Спочатку Лілія займалася у майстерню кооперативного коледжу, де займалася виготовленням свічок, а у вільний час розписувала тубуси. До роботи залучала студентів. Проводила майстер-класи, під час яких охочі могли спробувати себе в мистецтві та долучитися до спільної справи.
З часом Лілія почала більше співпрацювати з Юлією Мамчак. Вона зрозуміла, що може ефективніше використовувати свої навички й час, створюючи роботи, які допомагають збирати більше коштів для війська.
— Якщо я витрачаю тиждень на один тубус, то хочу, щоб він приніс якомога більше користі. Для мене важливо не просто малювати, а розуміти, що моя робота допомагає військовим.
Нині Лілія долучається до мистецького напряму волонтерської діяльності команди Юлії Мамчак. Водночас наголошує: чіткого розподілу обов’язків між волонтерами немає.
— У волонтерстві не буває такого, що всі суворо поділені за напрямками. Ми завжди пліч-о-пліч. Кому що потрібно, те й виконуємо.
Пташки за донат і мистецтво, яке допомагає триматися
Окрім розпису гільз і тубусів, Лілія створює вироби з полімерної глини. Один із таких напрямів — декоративні пташки, які люди отримують за донат.
— Для мене важливо, щоб мистецтво приносило користь, — каже волонтерка.
Вона зізнається, що творчість потрібна не лише тим, кому допомагають зібрані кошти, а й їй самій.
— Я малюю пензлем, і, по-перше, роблю це для себе. Це моя реабілітація, можливість відчути себе потрібною. А ще це історія. У кожному малюнку ми закарбовуємо певні історії, символи, сенси.
На її думку, мистецтво має вагу навіть під час війни. Воно може зберігати пам’ять, передавати емоції та об’єднувати людей навколо спільної мети.
Для Лілії важливо, щоб створені нею речі не залишалися просто предметами декору. Вона прагне, щоб кожна робота ставала частиною допомоги військовим.
«Я мушу бути зайнята, бо коли немає роботи, починаєш думати»
Чоловік Лілії служить у війську з першого дня повномасштабного вторгнення. Його відсутність і постійне хвилювання за нього стали частиною повсякденного життя родини.
Волонтерство допомагає Лілії спрямовувати сили на конкретні справи й не залишатися наодинці з тривожними думками.
— Ми маємо підтримувати одне одного. Я вважаю, що так має бути в кожному домі. Ми зобов’язані їм тим, що зараз живемо, — говорить вона.
Лілія зізнається, що присвячує волонтерству практично весь свій час. Робота дає їй змогу зосереджуватися на тому, що може зробити тут і зараз.
— Я, напевно, присвячую себе волонтерству 24 на 7. Мушу бути зайнята, бо коли немає роботи, починаєш думати. Так я відволікаюся від думок: постійно щось роблю.
Однак за постійною зайнятістю стоїть не лише бажання допомагати, а й необхідність поєднувати кілька важливих ролей.
Діти, волонтерство і допомога родини
Лілія виховує двох дітей. Молодша донька потребує особливої уваги, адже навчається в першому класі. Волонтерські справи, поїздки та робочі зустрічі доводиться узгоджувати з дитячими потребами.
— Поєднувати це надзвичайно складно. Дитині постійно потрібна увага: то треба її забрати, то організувати щось, — розповідає Лілія.
Важливою підтримкою для родини став свекор Юрій, який допомагає з дітьми. Без його участі поєднувати волонтерство з материнством було б значно важче.
Лілія намагається розподіляти час так, щоб діти не відчували нестачі її уваги.
Старший син уже більш самостійний і також долучався до мистецьких ініціатив матері — допомагав розмальовувати гільзи. Тепер його цікавлять технічні розробки, зокрема пов’язані з дронами.
Лілія каже, що син добре розуміється на техніці й має власні ідеї, які хотів би втілити. Вона підтримує його зацікавлення, хоча поки не береться прогнозувати, до чого воно приведе.
Попри всі обставини, жінка намагається зберігати для дітей звичне сімейне життя. Водночас визнає: відсутність батька відчувається, і її не можна повністю компенсувати навіть найбільшою турботою.
«Коли ми знаходимо себе, то знаходимо внутрішню опору»
Коли Лілію запитують, що вона порадила б жінкам, чиї чоловіки служать у війську, вона передусім говорить про необхідність знайти власну справу та не забувати про себе.
— У першу чергу потрібно знайти себе. Коли ми знаходимо себе, то знаходимо внутрішню опору. Водночас треба віддавати дітям більше тепла, уваги й часу, особливо коли їм бракує батька поруч.
Вона вважає важливим не лише підтримувати дітей, а й дбати про стосунки з чоловіком. Навіть коли подружжя перебуває на відстані, обом потрібні розуміння та спілкування.
— Ми маємо свої проблеми, і в чоловіків так само є свої. Коли я емоційно переповнена, краще знайти подругу й виговоритися їй, ніж перекладати на чоловіка ще й тягар своїх переживань. Чоловіки теж дуже емоційні, вони також переживають.
Лілія наголошує: жінкам, які чекають рідних із фронту, важливо берегти себе, знаходити підтримку й не вимагати від себе постійно бути сильною.
Її власним способом триматися стало волонтерство — справа, у якій поєдналися професійні навички, любов до мистецтва та бажання допомагати військовим. І поки чоловік захищає Україну, Лілія продовжує працювати в тилу, перетворюючи творчість на конкретну допомогу Збройним силам України.
