Тарас ПРОХАСЬКО: «Донбас побудований на насильстві, тому насильство отримало в Україні легалізацію»

Гостем традиційних літвечорів у книгарні-кав’ярні «Кабінет» став чоловік, якого називають «найцікавішим явищем української літератури» – письменник, журналіст, один із видатних діячів «станіславського феномену» Тарас Прохасько. Про прозу і вчителів, насильство і внутрішній спокій, державу та життя поза нею з Прохаськом спілкувався незмінний ведучий літпроекту Юрко Кучерявий.

-Я у Львові часто хвилююсь, – почав розмову Тарас Прохасько. – Коли у нас, у Делятині, йшлося з хати, з-під лісу униз, то казали, що йдеш у місто, хоча ніякого міста там фактично не було. Коли ж я вперше приїхав до Львова, зрозумів, що таке справжнє місто. Усе «містове» зі мною відбулося тут. Не бачив принципово «містовішого» міста від Львова, який є одним із моїх найголовніших вчителів. Кожна людина, зустріч залишається як досвід. Часто думав над тим, що жив би інакше, якби частіше зважав на досвіди інших людей.

– Ваша проза дозволяє долати внутрішнє насильство, пригашує брутальність… Кажуть, уже навіть вас дістало те, що відбувається навколо. Аура насильства в українському суспільстві зростає?

– Зростає. Бо зростає масове незадоволення собою. Для мене насильство – самоневдоволення і безпомічність. До насильства вдаються люди, які не люблять себе, які не можуть погодитися з тим життям, яке мають. Через насилля вони імітують досягнення чогось кращого, того, про що мріють… Жертви насильства – теж невдоволені собою і готові до насильства у відповідь. Але насильство насильством не подолаєш. Його можна притлумити лише ненасильством. Але для цього треба мати внутрішній спокій, і самому не потребувати насильства. У нас же жертви думають лише про помсту. Йдуть додому і прокручують ситуацію. Мовляв, треба було отак сказати, а ще краще – ввалити. І це множить насильство. До того ж регіон, з якого зараз походить державна ідеологія, Донбас, традиційно на насильстві побудований. Там це норма. І ці люди зараз задають тон у країні, тож ясно, що вони притягли зі собою не тільки «бабки», а й енергетику і методи поведінки. Насильство отримало свого роду легалізацію, культивування, і стало чи не правовою нормою…

– Виходить, у нас недостатньо любові і толерування?

– Любов – річ індивідуальна. Любити може одиниця. Усі любові масові – це порожній звук. Не можна любити чи ненавидіти марксистів (хоч і хочеться усім серцем). Тому що вони не зібрані всі в одному місці, щоб на них глянути і зненавидіти.

– Тобто тільки в собі плекання людяності має сенс?

– Так. Про свій досвід переживань, цих плекань, можеш розповісти комусь, хто поруч. Але не варто сподіватись на прийняття, що когось це змінить і стане дороговказом. На цьому і тримається близькість: коли ти можеш про свій внутрішній рух розповісти комусь. На жаль, нам стерлися такі штуки, пов’язані зі щоденною молитвою. А вона ж тісно пов’язана з фізіологією мислення, мозку і душі. Молитва призначена, щоб нагадувати собі щодня про важливі речі, ким ти є, як і для чого живеш.

– Ви неодноразово казали, що намагаєтесь будувати життя так, щоб воно не залежало, наприклад, від рухів держави. Але ж щось вас таки зачіпає?

– Зачіпає. Я навіть нервуюсь, дратуюся, часом шляк мене трафляє. Хоча тепер вже спокійніше на все дивлюся і знаю, що нема чого перейматися. Намагаюсь не користуватись Ощадбанком, не влажу на держпосади… Це не бзік. Просто бути дуже включеним у державу – це не є добре. Але це не означає, що я не виконую обов’язків перед державою. Я ж плачу податки. Хоч і використовують їх не за призначенням. Принаймні для мене. Бо, наприклад, міліція часто мене ображає, підозрює, затримує, перевіряє, а я ж плачу податки, фактично утримую цих людей, та часто навіть не встигаю їм на це натякнути. Старатися зробити щось для держави – то не робота. Громадяни повинні думати про менші масштаби, тоді можливо щось зробити. А для держави зробити щось майже нереально, бо її нема в житті окремої людини.

– Боротьба за державу на початку 1990-х не мала сенсу?

– Те, що сталося в 1991 році, – один із найрадісніших моментів нашої історії. Нам треба здоровіше дивитись на самих себе і країну, в якій живемо, і розуміти, що вона є такою, якими є ми. Не треба дивуватися, як воно є, бо ми ж до процесу творення долучаємося. Кажуть, Україна мусить бути супер-пупер. А вона не може бути такою, бо ми до цього не готові. Зрештою, ніхто не знає, якою повинна бути Україна. Треба розуміти й те, що націоналізм – це ідея, яку будувати на реальності не можна. Бо це лише вчення… Не треба нічого будувати, а старатися жити по-людськи, щоб вартість людини стояла на першому місці.