Цілий рій дівчат тренується в Тернополі на рівні з чоловіками

Зважувалась на участь в вишколі «Захисти свій дім» понад місяць. По–перше, не дуже полюбляю зброю і все що з нею пов’язано, по-друге, не дуже привична до фізичних навантажень, але цікавість та впевненість в собі взяли гору. Вже після першої години тренувань самовпевненість почала кудись зникати, але були дуже вагомі чинники, які заставляли продовжувати і, ні в якому разі, не здаватися.

Почну з початку. Зайшовши до приміщення, зазначеного під час співбесіди напередодні, я водночас здивувалася та зраділа.
«Навіть не уявляла, що тут тренується стільки дівчат!», – емоційно випалила я, підійшовши до дівчат, які гуртували в лівому кутку залу.
«То ще не всі, ось побачиш, тут ніхто між дівчатами та хлопцями різниці не робить, тренуємося всі однаково», – відповіла тендітна дівчина років 18-20 –ти.
Я схвально усміхнулася, але, зізнаюся чесно, не повірила…
«Нічого без команд не робити, слухати тільки ройового та командира, в строю не розмовляти, відлучатися лише з дозволу…», – всі ці інструкції мене ще більше розвеселили аж до останньої фрази: «під вигук командира: граната, відбігати на два-три кроки та падати обличчям на землю, закриваючи вуха руками». Лише через кілька секунд, піднімаючись з болота та прислухаючись до шуму в вухах, я зрозуміла, що нічого смішного в інструкціях ройового не було. Коли уявна граната (насправді петарда чималого розміру) вибухає на відстані пів-кроку від тебе, розумієш, що відскочити, впасти на землю та закрити вуха руками – є банальним рефлексом самозбереження, а якщо виконувати все по інструкції, то точно не покалічишся і не поранишся. Але без травм не обійшлося, про це пізніше…
Тренування розпочалося з підняття бойового духу – виконання гімну України, а потім 7 кілометрів бігу… з перешкодами… з гранатами… засідками… закопуванням в пісок (в прямому розумінні)… штурму в «зільонці»… захисту периметру… стрибки через полум’я… не впевнена, що я перелічила все станом лише на 14 годину дня (тренування розпочалися о 10 годині ранку). Зараз я пробую уявити свій вигляд, після 10-ти падінь (від імпровізованих гранат): в сніг, болото, пісок, траву, після стрибків через багаття, під мокрим снігом, але на той час про вигляд ніхто і близько не думав. Ніхто не думав про втому чи холод, душу й тіло зігрівали патріотичні заклики, патріотична пісня та надто близька уява того як приходиться нашим бійцям на Сході. Моторошно мені ставало лише в ті моменти, коли починала розуміти, що поряд можуть зриватися реальні гранати та гради, а не петарди, коли в руках справжні автомати та бойові патрони, коли ворог не уявний, а… реальний.
Перший етап тренувань завершився несподівано, травмувалося двоє людей, дівчину з мого рою через важчу травму ноги завезли до травмпункту. Згодом прийшли невтішні новини, тренування вона може продовжити не раніше як через три тижні. Ми були знайомі лише кілька годин, але всі щиро співчували, хвилювалися за травмованих, намагалися допомогти, хто чим міг. Виконуючи всі команди нарівні, жодної різниці між нами не було: вік, стать, статус в якийсь момент втратили своє значення, панував дух патріотизму, братерства.
Окремим яскравим враженням для мене стало знайомство з автоматом. По–перше, він несподівано виявився значно важчим ніж я уявляла, хоча, себе з автоматом, навіть якщо він не заряджений, я, в принципі, не могла уявити. Сказала б моя подруга: «завжди буває перший раз». Того дня я вперше власноруч розібрала та зібрала автомат, навчилася як правильного його тримати, пересуватися з ним та, головне, цілитися. Не обійшлось без першої крові, намагаючись замінити магазин в автоматі, я порізала собі палець. Але, майже відчуваючи себе бійцем, скоренько замотала палець салфеткою, щоб ніхто не помітив, щоб не привертати уваги до якоїсь там царапини.
Крім того цього дня була військова аеробіка, прицільне кидання «буцім» гранат, куверки (без рук, на випадок, якщо в руках автомат чи інші зброя) через праве та ліве плече вперед, зі спини назад…
Все закінчилося о 18 годині вечора, традиційно, виконанням державного гімну. Чи була я втомлена? Ви здивуєтеся, але швидше ні, ніж так. Патріотичний дух, дружелюбність по відношенню один до одного, купа емоцій та корисної інформації, нові знайомства – це той неоціненний досвід, який я отримала на вишколі.
Не хочу вам описувати свій фізичний стан у наступні два дні, бо боліло все, як мене і попереджала дівчина з мого рою, окрім м’язів обличчя. Але цей дрібний наслідок не змінить моїх позитивних вражень від вишколу.
Сама не знаю, чи зважуся піти ще, але бодай раз спробувати раджу кожному, щоб відчути командний дух, випробувати власні сили та можливості, пізнати щось нове, а головне: зрозуміти, що кожен день наших хлопців на Сході, без перебільшення, є справжнім героїзмом…

(Проходила я свій перший вишкіл ще десь на початку зими, але поділитися враженнями з вами тоді не могла, були причини ))) Але зараз готова йти на вишкіл знову… То що, хоробрі, приєднуйтеся!? http://dopomoga.prosto.te.ua/%D0%B2%D0%B8%D1%88%D0%BA%D1%9…/)

Олена Криницька