Через кого Тернопільщина понесла страшні втрати населення

СТРАШНІ ВТРАТИ НАСЕЛЕННЯ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ В РОКИ КОМУНІСТИЧНОГО ТЕРОРУ І ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ (1939-1945 роки)

Найбільш достовірні відомості про населення Тернопільщини передвоєнного часу, його розселення та національний склад розміщені  в матеріалах Другого загального перепису населення Польщі з 1931 році. Але з приходом на наші землі Тернопільщини “визволителів” у 1939 році, всі масштаби злочинів комуністичного режиму  не можливо підрахувати тому, що відповідних документів не збереглося, бо вони були знищені органами НКВС Тернопільщини.  А частина вивезена за межі України і на теперішній час недоступна. Зате збережені матеріали звірства німецьких нацистів. Але можна порівняти кількість злочинів комуністичного режиму на Тернопільщині за 22 місяці з 1939 року по 1941 рік до приходу фашистів і злочини гітлерівців з 1941 року по 1944 рік.

У Тернопільській області нацистами у 1941 — 1944 році було замучено й розстріляно 182894 особи, серед них 172367 мирних жителів, 5506 радянських військовополонених, 4000 військовополонених-французів та 1000 італійців. Однак за іншим джерелом того ж тернопільського походження, на території області фашисти знищили 190979 чоловік, серед них мирних жителів – 180472, полонених Червоної Армії -5486. полонених французів – 4000, полонених італійців – 1000, польських партизанів -21.  До Німеччини вивезено 42323 особи. Якщо з числа вбитих у Тернопільській області та вивезених до Німеччини вилучити втрати з волинської частини області (станом на 1944 році, це були Кременецький, Почаївський, Катербурзький. Ланівецький, Вишнівецький, Шумський і Дедеркальський райони13), які сягали близько 30 тис. убитими та 6 тис. вивезеними до Німеччини, то втрати галицької частини області становили близько 155 тис. вбитими та 36 тис. вивезеними до Німеччини.

Але найбільше було втрат на Тернопільщині  в періоди воєнного лихоліття  комуністичної влади у 1939 році з приходом на наші землі радянських поневолювачів. На офіційному рівні радянські репресії щодо мирного населення були санкціоновані таємною директивою №  720 про оперативно чекістські групи.  Вже 20 вересня 1939 року чекістські групи на Тернопільщині приймали від частин Червоної Армії військовополоненних. Серед них  було багато і цивільних.  У Тернополі розміщався цілий батальйон НКВД який і почав проводити арешти мирного населення. До кінця місяця було прислано ще 270 енкаведистів. Так 27 вересня група  НКВД в Тернополі  затримала 923 осіб, серед них 44 особи мирного населення.  Людей заарештовували за підготовленими на перед списками. Начальник оперативної  дільниці НКВД  Вадіс  повідомляє, що за десять днів у центральній частині Тернопільщини щонайменше 8800 осіб були затримані і відправлені за Збруч.  У перші дні утвердження радянської влади на Тернопільщині  репресії охопили представників польського населення. Та представників українських та єврейських політичних партій і громадських організацій. В цей час Тернопільщина ще офіційно не увійшла в склад СРСР, а заарештовані пропадали безвісти.  Але коли вже офіційно наші землі увійшли до СРСР, то розпочалися ще більші масові репресії.  26 червня 1940 року  Тернопільський обком КП(б)У  розглянув питання про партійну роботу органів НКВС. Репресивні дії чекістів проти мирного населення були схвалені і навіть пропонували “посилити викриття”  різних “ворогів радянської влади” .  Каральні операції проти мирного населення наших жителів  ще більш розширилися.  Ще масштабніше почалося людиноненависницьким і цинічним за своєю злочинністю стало винищення людей без суду відповідно до секретної постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про розстріл в’язнів в тюрмах і таборах на Західній Україні. Адже невинних людей з Тернопільщини заарештовували, а потім підступно і віроломно – “в особливому порядку” , “без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення” – знищити. Таке масове криваве свавілля державної влади щодо своїх громадян у мирний час були тоді лише в Радянському Союзі.
А коли почалася війна, районні і міські відділи НКВС розпочали масові арешти невинних людей. Фактично були затримані та ув’язнені майже всі , про кого каральні органи мали хоч якусь підозрілу інформацію. Чекісти Тернопільщини  діяли на випередження, “зачищали” тил від потенційних “ворогів” комуністичного режиму. Вже йшли запеклі бої з німцями, Червона Армія безладно відступала на Схід, а цей час працівники НКВС  ще проводили арешти і допитували, тяжко мордуючи наших жителів Тернопільщини. “Доблесні захисники комунізму” , чекісти Тернопільщини   не спішили на фронт, де могли загинути від німецьких куль. Їм легше було чинити страшну розправу над мирним населенням Тернопільщини. У тривожний воїнний час у червні 1941 року органи НКВС заарештували на Тернопільщині коло двох тисяч мешканців. Далеко не всі кримінальні справи цих людей зберігаються донині, тому ніхто не може сказати скільки і хто був тоді заарештований і попав до злочинних рук чекістів. Напередодні і під час відступу у червні 1941 року каральні органи радянської влади стратили без суду тисячі людей. Про жахливі картини того, що тоді творилося в тюрмах Тернопільщини і що в них побачили потім люди, написано немало. Перед тим, як вбити людей, чекісти їх жорстоко катували і глумилися над ними.  В’язнів розстрілювали з пістолетів, гвинтівок, кулиметів гранатами, кололи багнетами, топили водою, добивали молотом. Всюди знайдені люди були понівеченні , на них було видно сліди нелюдських тортур і наруга над тілом. Енкаведисти поспішно намагалися приховати свої сліди злочинів,тому чекісти обливали трупи вапняним розчином. Тому потім не можна ідентифікувати змордованих, родичі не могли впізнати рідних. Так було не лише в основних тюрмах Тернопільської області Бережанській,  Кременецькій, Чортковській, Тернопільській, а й у будинках районних відділів НКВС, де в своїх катівнях утримували заарештованих. У тюрмі в Бережанах стратили щонайменше 156 осіб по документах, але насправді на багато більше. Чимало закатованих викидали в річку  Золота Липа , яка була червона від людської крові. У Бучачі енкаведисти вбили 148 осіб. В Кременці більше двохсот. Серед закатованих вісім священиків і єпископ Симон. В Тернопільській тюрмі вбили 1008 в’язнів. Дуже страшна розправа енкаведистами, була у районному відділі НКВС у Вишнівці.
Всі списки замордованих у тюрмах і відділах НКВС на Тернопільщині неповні і неточні. Зовсім немає даних про тих, хто був розстріляний чи помер від знущань, виснаження або хвороб дорогами на Схід. До прикладу, у Великобірківському райвідділу НКВС було заарештовано 21 житель сіл Баворів і Заставє і відправлені на Схід. Живими дійшло аж четверо. Значить знищено 17 осіб. А про тих людей даних немає. Це можна навести з кожного населеного пункту Тернопільщини. Вказані факти наводять на роздуми, що правди про масову загибель наших людей з Тернопільщини ми не знаємо. Всіх доправлених в тюрми Сходу енкаведисти почали відкривати нові справи. Вони не мали жодних доказів провин. Але головним було для чекістів, раз заарештований, значить винний.  Вони влаштовували очні ставки, під час яких  віроломством, шантажем, тортурами намагалися отримати потрібні результати.  Адже там чекісти ще не знали про ОУН, УНДО, чи “Просвіту” Людей на допитах мордували, доводили до передчасної смерті, розстрілювали без суду а потім писали фальшиві документи про смерть через хворобу.
У тюрмі  Чорткова перед початком війни було 1279 в’язнів. До сотні розстріляли в тюрмі, а потім почався етап. Знову розстріляли 123, начебто за спробу втечі і за відмову не йти. Насправді були такі які через катування не могли йти. Їх і розстрілювали. 21 липня 1941 року 757 в’язнів розстріляли на етапі в Умані.
До 20 червня 1941 року було заведено енкаведистами на 468 жителів Вишневця та навколишніх сіл. Багато патріотично налаштованих жителів почали покидати територію Вишнівеччини і пішли в глибоке підпілля. А більша половина патріотів було заарештовано. До приходу німців комуністична влада розстріляла на Вишнівеччині 286 з жовтня 1939 року по 29 червня 1941 року і ще утримувала в тюрмах 142 заарештованих патріотів.
Неповних 22 місяці панування радянського режиму на Тернопільщині упродовж 1939-1941 років привели до того, що кожен дев’ятий житель став жертвою комуністичного терору. Точна кількість  репресованих, заарештованих та ув’язнених, вивезених на поселення, страчений згідно вироку суду і без суду досі невідома і невідомі їхні могили. Масштаби репресій проти мирного населення Тернопільщини переконують що таких людей було багато десятків тисяч. Вони ні в чому не винні, за винятком що були українцями на своїй землі.
СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської областi 1930 р. “Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах. З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах.
СПОГАДИ АНІЗІЇ ОНИЩУК (КРЕМЕНЕЦЬ)  – А що робилося, коли відступали радянські війська! Місто плавало в сльозах і крові. Саме тому люди вже й не противилися німцям дуже. Навіть мали надію, що німці припинять оту небачену жорстокість. І так було в перші дні. Нам одразу дозволили забрати тіла рідних… Як їх викопували… Як їх забирали…Коли розкопали першу могилу, тіла були ще теплі. Їх почали тягнути гаками. Люди кричали не своїми голосами: «Не руште, їх болить!»…Боже, та чи ж то лише їм боліло?!! Та я донині не можу того забути.
СПОГАДИ МИКОЛИ НАДЮКА (СЕЛО РАКОВЕЦЬ ЗБАРАЗЬКОГО РАЙОНУ) Наступило 22 червня. Ми вже з ранку відчули підозрілий шум і біганину охоронців. Всі кати були дуже стривожені. І злі. У нашій камері сиділо сорок дев’ять чоловік. Рядом була третя і четверта камери смертників і ще одна жіноча. У вівторок зайшов охоронець до нас і сказав перейти до третьої камери смертників. Коли ми зайшли то вона вже була пуста. Нам сказали лягти на підлогу і лежати. Коло мене був з Кременця по фамілії Завиднюк. Разом з ним на стінах ми бачили надписи, хто тут був, звідки і коли закатували. Все молодь. На дворі весь час гудів трактор і було чути шум і крики. Що саме творилось, ми не могли зрозуміти але здогадувались. що наших нищать, замітають сліди. Так нас ніхто не чіпав, здавалось що про нас забули, але раптом відкрились двері і до нас зайшов товстий енкаведист у формі лейтенанта НКВС і зачитав фамілії. Сказав що їх переводить у другу тюрму, бо тут вже війна і нам загрожує небезпека. Він вичитав 25 фамілій, та коли закінчив читати то раптом пролунала кулеметна черга на дворі. У нас все опустилось. А наглядач каже, що це якийсь дурак на вишці по німцях стріляє, що на літаку літають. Їх забрали і ми вже знали куди. Через пару годин прийшов знову і вивів п’ятьох.. Через короткий час ще вісьмох, а нам каже взувайтесь і решту заберу….
СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської області. “Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами. На просторому подвiр’ї було пусто.  Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали.
Спогади про ще одну таємницю Чортківської тюрми, а саме про ешелон приречених на смерть. Тюрма ця розрахована на 250 чоловік. Через неї влітку сорок першого пішли в небуття майже дві з половиною тисячі наших краян. У Чорткові було розстріляно близько 800 осіб. Про це детально розповідалося в публікації «Вільного життя» від 21 січня 1997 року «За мурами Чортківської тюрми». Живого свідка трагедії журналіст Валерій Ясиновський віднайшов аж у Шотландії. Розповідь Олекси Дем’янчука, уродженця Бучацького району, була опублікована в 2008 році в «Сільських вістях». «Білою плямою» в нашій історії є доля 470 в’язнів з Чортківської тюрми, вивезених ешелоном смерті у місто Горький. Почалося все з короткої замітки у номері «ВЖ» від 10 жовтня 1989 року «Це не повинно повторитися». Про пережите написав житель Слов’янська на Донеччині П. Н. Серафим. Він народився й до арешту жив у Янові (тепер Долина) Теребовлянського району. В Чортківську тюрму його кинули 15 червня 1941 року, і він розповів про свою мученицьку дорогу до Горького. Ми маємо спогади людей, які пережили ці страшні події. А де документи? Їх спалено або вивезено в Москву. Але не всі знищені чи заховані. Дещо залишилося. Наприклад, «Ведомость выбытия и движения эшелонов по тюрьмам НКВД Украинской ССР». Читаємо ту страшну «бухгалтерію». П. 26. Киев. 672 з\к 16 июля 1941 г. Прибыли в Горький (в т. ч. из Киева 202 з\к и из Черткова 470 з\к…). П. 57. Чертков… 470 з\к 16 июля 1941 г. Прибыли в город Горький в составе киевского эшелона. Стільки людей вивезли. І неможливо слідів знайти? А їх ніхто не шукав і не шукає. Вночі 2 липня в Чорткові, перед самою втечею, оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні домініканського монастиря і підпалили приміщення. А у ті жахливі дні липня 1941 року за свідченням очевидців, тіла жертв НКВС були ретельно сфотографовані та обстежені прибулою спеціальною комісією. Однак досі є невідомим, чи збереглися ці матеріали у архівах Німеччини? А тоді, боячись епідемії, німці відвели для ідентифікації тіл лише одну добу. Упізнані були лише одиниці із восьмисот з лишнім трупів. Більша ж частина їх була настільки спотворена катуванням та дією вапняного розчину, яким наспіх заливали рови з тілами на подвір’ї, що впізнати їх було неможливо. Як з’ясувалося невдовзі, більшість в’язнів місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. Майже двісті чоловік, що не витримували переходу, було страчено в дорозі. Лише одиницям вдалося втекти, 750 чоловік було страчено. Але чи не парадокс: численні приклади масового знищення мирних жителів тернопільської областей протягом всього часу існує лише у спогадах очевидців, газетних публікаціях та мітингових промовах. Вони не стали досі доведеними історичними фактами, не отримали правової оцінки! Не встановлені імена катів, їхніх посібників, імена жертв. Навіть точна кількість загиблих по області, чи навіть по Тернополю невідома. Скажімо, у хронології “Історія Тернополя у спогадах” наводяться відомості про 500 закатованих у місцевій тюрмі. Історик Яромир Чорпіта стверджує, що їх було 750, голова тернопільської обласної організації “Меморіалу” називає цифру 1000. Чому так?

Тих, кого евакуювали залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема, сталося 7 липня 1941 року із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом мосту в річку Дністер. Детальніше про цю трагедію розповідав очевидець Ф.С.Бабалюк. «Жив я тоді в селі Звенячин. Вранці 7 липня 41-го з’явився в цукрозавод – працював там. Радянські солдати мінували основні виробничі об’єкти. Про роботу й мови не було, тому я вирішив повернутися додому. На залізничній колії стояли чотири товарні вагони із заґратованими вікнами. Ешелон через міст пропускали, а вагони з людьми стояли. Я вже піднявся на горб і все було видно, як на долоні. Нарешті до паровоза підчепили вагони з людьми, а за ними ще 6-7 вагонів. Весь ешелон перемістили на довжину моста. Охорона, офіцери, машиніст покинули ешелон і подалися в бік Заліщицької станції. Машиніст чимось обурювався, бо офіцер штовхав його в груди, розмахував револьвером. А приблизно через 10 хвилин страшний вибух підняв вагони з людьми над мостом. Наступної миті вони злетіли у воду. Зверху на них впав паровоз. У цьому місці вода, здавалося, кипіла, бо гарячі котли і пара нагріли воду до високої температури. Ті, що перебували у верхній частині води, просто зварилися живцем. Видовище було страшне. Сталося це 7 липня 1941 року десь о 15 годині. Решта вагонів не впали у річку, бо від вибуху зчеплення розірвалося і вони відкотилися назад.

Але чи не парадокс: численні приклади масового знищення мирних жителів тернопільської областей протягом всього часу існує лише у спогадах очевидців, газетних публікаціях та мітингових промовах. Вони не стали досі доведеними історичними фактами, не отримали правової оцінки! Не встановлені імена катів, їхніх посібників, імена жертв. Навіть точна кількість загиблих по області, чи навіть по Тернополю невідома. Скажімо, у хронології “Історія Тернополя у спогадах” наводяться відомості про 500 закатованих у місцевій тюрмі. Історик Яромир Чорпіта стверджує, що їх було 750, голова тернопільської обласної організації “Меморіалу” називає цифру 1000. Чому так?  Де могили загиблих? Чому місцева влада не бажає визнати місця, де закопані енкаведистами лежать  вбиті патріоти. Чому там бур’ян і сміття? МИ НАК ШАНУЄМО СВОЮ ІСТОРІЮ? ЗА ЩО ЗАГИНУЛИ ГЕРОЇ?

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ