На Тернопільщині проти повстанців використали бронепоїзд

(З АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ)

Р 31. Справа ч.: 3/48

Петров Володимир Іванович  Місто Зборів, дня 15 січня 1948 року.

Протокол допиту. Петров Володимир Іванович, народжений 20 липня 1924 року в селі Огризково, Балаговського району, Калінінської області; росіянин, освіта – 6 кл. НСШ, слюсар автоматчик, військовий, нежонатий. Від 1 травня 1944 року до 12 липня 1947 року стрілок залізнодорожних військ МВС. Від 28 липня 1947 року участковий Козлівського РО МВС.

«Батьки мої з походження – “куркулі”. За царської Росії вдома було 70 га землі. Після революції родина працювала в колгоспі. Батько за “куркульство” був виселений на Сибір. В 1933 році повернувся додому та працював в колгоспі огородником. Вдома, крім мене було ще четверо дітей: найстарший брат Олекса народився 1916 року, сестра Віра – 1918 р.оку сестра Марія – 1919 року і наймолодша Зеноїда – 1931 року. На 7-му роцї пішов в школу.. По скінченні шкільної науки два роки не робив нічого – жив при родичах. На початку 1940 року пішов до залізнодорожної школи (“Железнодорожное училище №1 Октябрьской жел. дороги”). В цій школі було нас около 300 курсантів. Всім нам видали уніформи залізнодорожників та харчували нас на кошт держави. У тій школі я був півтора року й за цей час вступив в члени ВЛКСМ. Вчився на слюсараавтоматчика вагонної служби. Як почалась німецькобільшовицька війна, нас усіх зі школи забрали й призначили до роботи на залізній дорозі Ленінград – Москва (Октябрьска жел. дорога, В – Ч – “3”). Кожний з нас працював по своїй спеціальності. Місячної платні одержував я 900 крб. Квартирував і харчувався вдома. В той час мене, як допризовника, у вільні хвилини покликали на військовий вишкіл. По якомусь часі ми мали одержати зброю та охороняти запілля від німецьких парашутистів. В половині місяця грудня 1941 року я не вийшов через 6-ть днів на роботу (гуляв з дівчиною). За це засудили мене на 6-ть років примусової праці в трудових лагерах (по 193 статті, пункт 7 – Г). Дня 18 грудня 1941 року мене арештували й відставили в балацьку тюрму № 7. Через чотири дні нас зібрали цілий ешелон та відіслали в Свердловську область, ВерхньоТандінський район, в лагер “Тандін–Лаг № 2”. Тут запровадили нас в “карантин”, де пробув я около двох тижнів. По двох тижнях завели до бані, ми викупались, а відтак розділили нас по бригадах. Я попав до 25-ої бригади ЦММ 1(“Цех Механических Мастерских”). Тут працював до місяця жовтня 1942 року Кожного дня в годині сьомій (за московським часом) ми вставали та йшли в столову снідати. На снідання, звичайно, була зупа – картопляна . В 8-ій годині починали роботу й працювали до години 12-ої. В 12-ій годині йшли до столової на обід. Обід тривав одну годину. Подавали, переважно, зупу або борщ і кашу. По обіді працювали до год. 18-ої. Ввечері знов ішли до столової на вечерю. На вечерю давали рівнож зупу. Хліба на день ми одержували 900 грамів. Тому, що наша бригада була стахановська, нам ще платили грішми – 40 крб. на місяць. В місяці вересні 1942 року. я вислав до Президії Верховної Ради СРСР просьбу о помилування, Через місяць прийшло помилування. Зараз мене з лагера звільнили та направили в Тавдінський райвійськкомат. В райвійськкоматі я пройшов лікарську комісію, яка узнала мене здібним до служби в ЧА. На другий день управління лагеру видало мені посвідку про звільнення з лагеру. З цією посвідкою я пішов у військкомат. Там видали мені харчеві картки й через місяць я працював у тому ж військкоматі звичайним робітником (возив для коней овес, чистив подвір’я і т.п.). У військкоматі зібрали нас цілий ешелон і відставили в Іланські військові лагера. Там тоді формували 286 стрілецьку дивізію, до якої долучили й нас. Нам видали військові уніформи й через два тижні провели з нами військовий вишкіл. По двох тижнях видали зимові уніформи та відставили до міста Горкий, в лагер “Мариновая Роща”. Тут дальше нас вишколювали, а через місяць відіслали в напрямі Смоленська. В місті Драгобужі ми зупинилися і квартирували до місяця травня 1943 року. На початку травня відіслали нас на фінляндський фронт, в третю бойову лінію на зміну. На фронті був майже місяць. Відтак мене з 5-ма іншими бійцями покликали до командира, їхати до штабу армії. Дві бронемашині їхало наперед, дві ззаду, а всередині легкою автомашиною їхав командир полка. Ми їхали з автоматами наверха бронемашин, як сторожа. Вертаючи назад, ми попали під ворожий артилерійський обстріл. Я скакав з бонемашини, впав під колеса й зламав ліву ногу вище коліна. Мене зараз забрали санітарі та відставили на санітарний пункт. Там зробили перев’язку й відіслали до шпиталю в місто Ленінград. В місті Ленінград лежав три місяці (нога була в гіпсі). По трьох місяцях відставили до шпиталю в міста Максатіху. Там був поки не загоїлася нога. Як вже був здоровий, відіслали мене на так званий “виздравительний пункт” в місто Калінін. Там пробув чотири місяці. За цей час таких, як я, зібрали цілий транспор. Там пробув чотири місяці. За цей час таких, як я, зібрали цілий транспорт і знов відставили в напрямі міста Ленінград, на фінляндський фронт. Це було при кінці місяця квітня 1944 року. На фронт ми їхали через мої родинні сторони. На станції Балагов я скочив з поїзду, пішов до телефону й подзвонив додому (вдома був телефон). Через телефон батько попросив мене, щоб зайти на хвилину додому. Я взяв ще двох товаришів і ми пішли до села Огризково до мойого дому. Вдома був около двох годин. По двох годинах ми вернули на станцію, але наш ешелон вже від’їхав. Ми всіли до другого поїзду, що їхав в цей сам напрям – доганяти свій ешелон. На станції Березайко нас здержали два бійці залізнодорожних військ НКВД і відставили до гарнізону. Там ми переночували, а другого дня під сторожею повезли до міста Балагов, а відтак повели в Огризково, до мого дому. Вдома на той час квартирував старший лейтенант залізно дорожних військ НКВД Парамонов Іван (заступник командира 51-го полка). В той час, як я прийшов відвідати батька, його не було на квартирі. Коли він повернув, батько сказав йому про мене. Він задумав взяти мене до себе в залізнодорожні війська НКВД і тому наказав задержати. (Про це я довідався пізніше). Парамонов зараз пішов з нами в місто до військового коменданта, а цей направив нас в 51-ий полк залізнодорожних військ НКВД. Тут ми (я і моїх двох товаришів) зголосилися в начальника часті капітана Фатькова. Фатьков передав нас в гарнізон “Коломінка”, по охороні залізнодорожного моста. Це було в травні 1944 року.

 Нашим завданням було сторожити моста, по 8 год. на добу. Міст, який ми охороняли, на віддалі 250-ти метрів був обведений колючим дротом. Це місце називалося “запретною зоною”. Там не вільно було нікому заходити, крім тих, що виконували службу, або контролювали. В гарнізоні “Коломінка” я був около 6-ть місяців. За цей час дізнався хто є нашими начальниками й вивчив будову залізнодорожних військ НКВД. Гарнізон є найнижчою клітиною залізнодорожних військ НКВД. Начальником гарнізону може бути лейтенант, а навіть сержант. Гарнізони є підпорядковані батальйонові. Батальйон підпорядкований полку. Начальник батальйона – переважно капітан. Начальником нашого батальйона був капітан Антонов. Полк підпорядковується дивізії. Начальник полку – полковник або підполковник. Начальником нашого полку був підполковник Скачков Михайло. Найвища клітина залізнодорожних військ це дивізія. Начальником дивізії є генералмайор. Начальником нашої дивізії був генералмайор Янгель. Він підпорядковувася начальникові по охороні залізної дороги генераллейтенанту Філіну, а цей Народному Комі сарові Внутрішніх Справ Берії. Гарнізон поділяється на 6-ть типів. Гарнізон першого типу начислює 11-ть бійців, ІІ-го типу – 22 бійці, ІІІ-го типу – 33 бійці і т.д., на кожний тип по 11 бійців більше. В місяці листопаді 1944 року мене перенесли в 52-ий полк по охороні залізної дороги в Фінляндію до міста Петрозаводськ. В тому полку був до місяця лютого 1945 року. В лютому 1945 року перекинули мене на Західну Україну до Львова, в 32-гу дивізію. Зі Львова нас около 160 бійців відіслали до Стрия, а там нас 50 призначили до служби в бронепоїзд. В місяці квітні 1945 року ми переїхали до міста Підволочиськ. Тут нас зібрали всіх разом, оформили та розказали які завдання має боєць бронепоїзда. Говорив до нас якийсь командир. Він сказав, що в Західній Україні є банди українськонімецьких націоналістів і їх треба розгромити. Ми будемо їздити бронепоїздом по залізнодорожній лінії Підволочиська – Красна, Підволочиська – Ланівці, Чортків, Козова і Скалат. Дальше сказав, що від залізної дороги нам можна віддалюватись тільки на 10 км та переводити операції. При нашому бронепоїзді було 300 бійців. Наш бронепоїзд мав чотири контрольні платформи, дві бронеплощадки цілі криті панциром, одну ПВО / площадку для протилетунської оборони, що була до половини вкрита панциром, без даху, склад боєприпасів, що були в четвертому опанцированому вагоні та панцирований паровіз. Наша частина поділялася на чотири взводи ДМГ (десантно маневруюча група) по 50 бійців, два взводи бронеплощадки, один взвод ПВО, один взвод обслуги та взвод зв’язку. Завданням ДМГ було: на кожній акції, що проводили ми, окружувати село, поставити застави довкруги села та робити пере вірку в селі. Взводи з бронеплощадки ніколи не сходили. Обслуга бронепоїзду носила червоні пагони з синьою обшивкою довкола, а на пагонах нашиті емблеми в виді танка. Я був при групі ДМГ. Був озброєний в автомат (ППС та 6 магазинів) і дві гранати. За кілька днів після нашого приїзду в П переводити ревізії. Кожний взвод мав з собою 15-ть дротів і тими дротами кололи ми землю. В цей спосіб провірювали, чи немає де криївки. Під час ревізії знайшли в кількох господарів 5-ть крісів. Також зловили одного хлопця, що втікав конем. Цього хлопця пізніше відравили до Підволочиська,

 Ми виїхали на акцію до села Шляхтинець, Великобірківського району, Тернопільської області. Около 3-ої години, досвітком, ми приїхали до села. На станції поїзд не ставав, а поїхав дальше. За станцією зупинився і ми висіли. Поїзд вернув назад на станцію, а ми окружили село Шляхтинці. Я держав заставу на краю села від сторони міста Тернополя. Всіх нас на тій акції було 200 чоловік. Рано почали робити в селі перевірку й робили до години 13-ої. Арештували начальника станції, в якого знайшли два кулемети Дехтярова, дижурного станції і три дівчини, які мали зв’язок з бандерівцями. Після акції, на знак збірки, вистрілено три ракети – білу, зелену і червону. Зараз усі зійшлися і ми від’їхали. Арештованих забрали з собою та передали в Тернопільське УНКГБ. До Підволочиськ ми не вертали, а залишилися на станції в міста Тернополі. На другий день, досвітком, знов приїхали робити облаву на хуторі, що розположені в східньому напрямі від міста Тернополя. Тих хуторів ми не окружували, а зразу почали звільнили. На тих хуторах ми стояли дві доби, але більше нічого не знайшли. Звідси від’їхали до міста Підволочиськ. Вернувши на місце постою, ми підготовилися до виїзду на польську територію. Командири проводили з нами політзаняття. На заняттях вчили нас, як маємо себе вести на території Польщі. В Польщі ми повинні поводитися більш культурно, всім віддавати почесть, навіть рядовому польського війська. Бути все у військовому поготівлі, бо там діє підпільна польська організація АК. На польській території нічого не купувати та не користуватись грішми СРСР.

  Куди поїдемо, нам не говорили, а говорили, що їдемо охороняти залізної дороги, бо нею буде переїздити якийсь міністр. На початку місяця червня 1945 року наш бронепоїзд в повному складі від’їхав до Львова. У Львові стояли ми три дні, дістали харчі на 45 днів і від’їхали на захід. Четвертого дня приїхали на станцію Сєдліце й там задержались. Це було наше місце постою. На станції закрили всі залізнодорожні лінії, а залишили тільки одну пряму лінію. Тут дістали наказ нікого не припускати на станцію, крім військових з нашої частини.

Дня 16 липня 1945 року біля години 12-ої, на станцію приїхав контрольний поїзд. 10 хвилин пізніше приїхав другий, пасажирний, поїзд, на якому їхав начальник військ залізнодорожних МВД генералмайор Філіпов. Кілька хвилин пізніше приїхав третій поїзд, на якому їхав Й. В. Сталін. В той час Сталін їхав на Берлінську Конференцію. Ці всі поїзди були хоронені двома панцирними вагонами, що були вміщені на початку та на кінці поїзду. На станції Сєдліце поїзд задержався. Сталін виходив на східки й щось говорив з начальником нашого бронепоїзду. Два тижні пізніше наш бронепоїзд від’їхав знов до міста Підволочиськ.

Як ми приїхали до Підволочиськ, всій обслузі бронепоїзду дали відпочинок за це, що добре вела себе на польській території. Мене призначили завідуючим складу. Завданням моїм було видавати харчі до кухні, уніформи, білля і т.п. При кінці місяця серпня 1945 року наш бронепоїзд поїхав на облаву до села Кам’янки, Підволочиського району. Бронепоїзд ми залишили на станції Богданівка, а самі пішли до села робити ревізії. Тут зловили одного підпільника, який всипав криївку. Всипану криївку зараз розкопали і витягнули з неї 12-ть мужчин, що скривалися від побору в ЧА. Всі вони здалися живими. Зловлених відтранспортували до ТО в місто Тернополі. Після цієї облави наш бронепоїзд повернувся до Підволочиськ. На облави більше ми не їздили. В той час в нас проводили політзаняття. На політзаняттях говорили нам, що мусимо боротися з “бандьорами”. Пояснювали також, як вишукувати криївки; шукати в пивницях, де буває вхід зі стіни й витягається камінь; в стайнях та стодолах; на полю шукати за вентиляторами, знайшовши якусь дірку, треба розпарпати її і нюхом уточнити чи це вентилятор чи звичайна діра; в лісі проходити розстрільною, бо “бандьори” квартирують, звичайно, в кущах. Перед святом Жовтневої Революції в 1945 року залогу нашого бронепоїзду порозділювали. Нас 5-ох дістали завдання охороняти залізну дорогу від міста Підволочиськ до Богданівки.

За час мойого побуту в цій частині згинуло наших 5ть бійців ців і двох було ранених. Це було на акціях. Дня 6 грудня1945 року нас сотню бійців передали в 320 полк, 32-ої дивізії по охороні залізної дороги. Ми від’їхали до міста Стрий. В Стрию розприділили нас по батальйонам. Мене призначили в 4-ий батальйон, штаб якого містився в міста Ходорові. В Ходорові був я около два тижні. Тут робив службу на станції. По двох тижнях мене і Гунькова Павла, що був в цій самій частині, відіслали до служби в гарнізон на станції Денисів (Козлівський рн).Там я робив службу на мості (на Стрипі). Начальником гарнізону був старшина Кутінов. Командиром батальйону був капітан Пресніков, нач. штабу лейтенант Добровольський, а командиром дивізії полковник Ліпецький. На станції Денисів робив я службу чотири й пів місяця. Около місяця червня 1946 року мене переслали в гарнізон Глуха Долина, що стоїть біля села Жовнівки, Бережанського району. Це був гарнізон 6-го типу, що начисляв 40 чоловік, (неповний склад). Завданням цього гарнізону було охороняти три мости. Начальник гарнізону був лейтенант Устінов Віктор Павлович. В тому гарнізону робив я службу до кінця 1946 року. На початку 1947 року мене передали в 106 полк, тої самої дивізії. Командиром полка був полковник Романів. Цей полк повнив службу на залізнодорожних лініях Закарпаття (Ужгород). Мене призначили до третього батальйону. Службу повнили ми (на 10-6му кілометрі) при охороні тунелю в Карпатах. Завданням нашого гарнізону було сторожити цього тунелю й помагати в операціях погранвійськ МВД. В тому гарнізоні був я около 10 днів. По 10-ти днях я, без дозволу командира, поїхав до села Денисова, Козлівського району, Тернопільської області. Тут зайшов до своєї нареченої Мазурик Теклі Іванівни, з якою запізнався ще як повнив службу в селі Денисові. В Мазурик Теклі був через тиждень і повернув назад на місце постою. Як тільки вернув до гарнізону, зараз мене арештували й посадили в тюрму. Через два дні, як арештованого, мене відіслали до Львова в 32-гу дивізію контррозвідки. Тут залишили мене в КПЗ. Кілька днів пізніше провели слідство. Засудили мене на 5-ть років тюрми, з позбавленням прав на 5-ть років. Після присуду відіслали в тюрму № 2 у Львові. Кожного дня, ранком, я виходив на роботу на тюремному подвір’ї. В цій тюрмі просидів один місяць. По місяцеві мене забрали до міста Сколе. Тут призначили до роботи в “Донбасшахтиліс”, в село Коростів. Тут разом з іншими, я виходив кожного дня на роботу до ліса. В лісі різали ми дерево. За зміну один  чоловік повинен був нарізати 6-ть кубічних метрів дров. Жили ми в казармах, сторожі коло нас не було. Після  я сам після роботи поїхав я додому, в нікого не звільняючись.

 Вдома був около двох тижнів. Дістав для себе одяг залізнодорожника й вернув знова на Західні Землі, але на старе місце праці не вертав. Подорозі вступив до міста Ходорова та зайшов до знайомого начальника залізнодорожної міліції. Він написав мені справку, що я згубив документи на його участку. З тою справкою я пішов у райвійськкомат в Ходорові і там видали мені тимчасовий військовий білет. З білетом зайшов до В МВс і дістав паспорт. З документами від’їхав до міста Тернополя. В Тернополі влаштувався на роботу при залізній дорозі в ВЧ7. Працював слюсаремавтоматчиком. За роботу діставав 170 крб. в місяць. Харчі брав від своєї нареченої з села Купчинець (Мазурик Текля). На тій роботі був один місяць. Звільнили через лікарську комісію та пішов мешкати до села Купчинець, до Мазурак Теклі. З нею взяв розписку в загсі. В селі Купчинцях пробув до місяця жовтня 1947 року. За той час нікуди не ходив, а працював на господарстві. В місяці жовтні 1947 року я “знявся з учоту” в місті Тернополі й хотів приписатися на “учот” в місті Козлові. В Козлові на “учот” не хотіли мене приняти, а казали ставати в них на роботу за участкового РВ МВС. Я погодився на цю роботу. Мене вислали до УМВС в Тернополі. Там зайшов до начальника відділу кадрів старшого лейтенанта Фуфеєва (росіянин, високого росту, шатин, овальне обличчя, острий ніс). Він мене оформив. Дали мені правильник міліціонера й на цьому правильнику я підписався. Що було написано в цьому правильнику, точно не пригадую собі. Знаю, що в котрійсь з точок говорилося про те, щоб в разі заскочення не кинути зброї і боронитися до смерті, берегти державні таємниці і т. п.

 Після оформлення видали мені справку до начальника РВ МВС Козлівського району лейтенанта Теренкова. З справкою я поїхав до нього. Дня 15 жовтня 1947 року я зайшов до начальника РВ МВС Теренкова. Він подивився на справку, що я мав з Тернополя, й видав мені документ “Удостоверение личности”. Тоді начальник фінчасті при РВ МВС старший лейтенант Калінін видав мені зброю (кріс і пістоль наган). Теренков сказав до мене, що буду працювати участковим уповноваженим на сс. Довжанка, Домаморичі і Куткувці. Місцем мойого сталого побуту мало бути село Довжанка, тому, що там є колгосп. Завданням твоїм, говорив Теренков, є: відшукати “істребків” в селі Довжанці та разом з ними охороняти колгосп. В селах висліджувати злодіїв, хто робить горілку, наглядати за порядком по селах, помагати сільрадам при збиранні держпоставок. Наказував, щоб по селі самому не ходити, а все брати зі собою “істребків”, щоб не вбили бандити. Що говорив більше начальник Теренков, не пригадую собі. Того самого дня дав мені формуляр, як писати місячний звіт, який треба було подавати на початку кожного місяця. Звіт виглядав так: Начальнику Козловського РВ МВС лейтнанту Теренкову. Од уч. уполномоченого Козлівського РВ МВС.  Рапорт Доношу до Вашого внимания уч. уполномочений Козлівського РО МВД В. І. Петров, находясь на уч. Довжанка, Куткивци, Домаморич. (Дальше описую проведену мною роботу участку від 1–30 даного місяця).

 Передвечором того самого дня я поїхав до села Довжанки. В селі познакомився з сільською управою, відшукав начальника “істреб. бат.” Салій Василя та покликав “істребків” на станицю. До тижня я переорганізував станицю “істребків”. Всіх “істребків” було 10-ть. При помочі сільської управи відремонтував будинок і тут закріпився з “істреб. бат.”. Через тиждень я поїхав до РВ МВС на зібрання. В той сам день з’їхалися й інші участкові РВ МВС. Засідання проводив начальник РВ МВС Теренков. Засідання, звичайно, триває около три години. На ньому начальник РВ МВС інструктує участкових відносно роботи, дає завдання, або сварить за невиконання роботи. Такі засідання відбувалися кожного тижня, у вівторок. Після засідання всі участкові йшли до школи, укінчувати середню освіту. Разом з нами ходив з РВ МВС Мельников (до 6 ої кл.), Курганіков (до 4ої кл.) і Ромічов ( до 8ої кл.). При кінці місяця листопада 1947 року я подав місячний звіт до Теренкова. В звіті подав яку роботу провів з “істребками” та як привів до порядку села з мойого участку. Мене, як молодшого участкового, з роботою ще не дуже натискали. На початку місяця грудня 1947 року на засіданні Теренков сказав до мене, щоб я залишився після засідання. Я залишився, а всі участкові відійшли. Тоді Теренков сказав мені, щоб я підшукав собі людей в селах свойого участку, які будуть мені доносити про все, що діється між населенням. Цих людей не оформлювати. Все вони повинні говорити з доброї волі. Тих людей я мав випитувати про “бандьорів”: де квартирують, до кого заходять; хто робить в селі горілку, хто краде і т.п. Вернувши до с. Довжанки я хотів підшукати собі таких людей. В тій ціли познайомився з Доптюк Степанією, яка працює в колгоспі в селі Довжанці, та з Митник Анною з цього ж села. З ними я входив в розмови й вони розказували мені про обставини в селі. В селі Домаморич познайомився з Маслянкою Іваном. Він доносив мені про тих людей, які робили горілку. Одного разу я зайшов до Мельник Марії в селі Довжанка. Вона в той час робила горілку. Я хотів її за це покарати, але не покарав. По якомусь часі мене стрінув лейтенант РВ МДБ Козлівського району Цегульський і сварив мене, щоб більше до цієї жінки не заходив і не сварив її. “Ти ж бачиш, говорив Цегульський, що я там постійно заходжу і в неї часто перебуваю”. Перед 21 грудня 1947 року Доптюк Степанія в селі Довжанки донесла мені, що вона бачила підпільників. Їх стрічала коло цегольні в селі Довжанка. Вони були озброєні й туди переходили. Про роботу участкового РВ МВС не можу сказати більше нічого, бо робив її дуже коротко. В селі Кутківцях, яке належить до мойого участку, ще не був.  А 14 січня 1948 року повстанці мене заарештували”.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.