Невідомий едвард ридз-смігли: від бережанського сироти до диктатора Польщі

Одні досі поважливо називають його “наш Маршалек”, інші – не інакше як шовіністом, треті взагалі воліли б про нього мовчати. Могила його матері до сих пір збереглася на бережанському цвинтарі. Про уродженця Бережан, бережанського сироту, що став диктатором цілої Польщі і, проживши лише 55 років, помер від розриву серця, – у нашій публікації.

1.

Усе почалося 125 років тому – 11 березня 1886-го. Тоді в сім’ї сержанта кавалерійського відділення, що розміщувалося в замку Синявських, етнічного поляка з простої родини могильнянських ковалів Томаша Ридза та дев’ятнадцятирічної українки Марії Баб’як, доньки вахмістра поліції Яна Баб’яка та Катерини (з дому – Клецор), народився син, якого назвали Едвардом. Мешкали Баб’яки на вул. Ізабелівка в Бережанах – номер чи то 137, чи 176 (будинок знищений ще до 1937 року).

Правда, як стверджував у 1937 році 76-літній війт Лісник Йозеф Єджейовський, оскільки на зимові місяці 1885–1886 років у конюшнях замку Синявського розмістили підофіцерську школу, підрозділ, у якому служив батько Ридз-Смігли, тимчасово розквартирували в Лісниках. Там із Томашем жила й Марія, там, мовляв, у с. Лісниках, у них і народився син Едвард (дехто називає ще й с. Лапшин, однак ні походження, ні аргументи цієї версії невідомі – авт.).

Та пікантність в іншому. Офіційні біографи Маршала стверджують, що його батькам – поляку Томашу Ридзу та українці Марії Баб’як – шлюб у Бережанах давав греко-католицький священик Бачинський. І що було це 12 лютого 1885 року. Проте, за версією того ж лісниківського війта, шлюб був укладений на три роки пізніше, а до того, мовляв, Томаш і Марія жили без шлюбу. Тобто, Едвард народився позашлюбною дитиною? Принаймні, версія така існує.

А беззаперечним є те, що, коли хлопчику минуло два роки, його батько дістав раптове запалення легень і помер у госпіталі у Львові. Там же на якомусь із цвинтарів його й поховали.

Марія на похороні не була. Після смерті Томаша вона залишається в Бережанах з дворічною дитиною на руках і з мізерною пенсією, отож, хапається за будь-яку роботу: пере білизну, прибирає у будинках бережанської інтелігенції, миє вікна, підлоги, не шкодуючи сил і далеко не міцного здоров’я. Кажуть, що, підростаючи, майбутній Маршал Польщі, щоб вижити, навіть продавав пампушки на бережанській набережній…

Але біда не ходить поодинці: коли Едварду виповнилося 10 років – помирає мама. Марії не було ще й тридцяти. Поховали її на цвинтарі в Бережанах, а сиротою заопікувалися дід Ян з бабцею Катериною. Люди незаможні та й вже похилого віку, вони тоді ж, у 1896 році, коли внук закінчив народну школу, все-таки зуміли віддати його до гімназії (фото 1). Кажуть, що Едвард згодом вибився в лідери класу, а в 1900 році, як найздібніший учень навіть став стипендіатом гімназії. Та й стипендія була для нього чи не єдиним шансом на навчання.

Правда, доля дала ще один шанс. У гімназії Едвард потоваришував із Едмундом Урановичем, сином місцевого лікаря. І цей лікар, д-р Тадеуш Уранович, запропонував йому свій дім та опіку. Тепер, після смерті старого Баб’яка, хлопець лише зрідка приходить на Ізабелівку, щораз більше віддаляючись від родини. (До слова, Едмунд Уранович, один із найближчих шкільних товаришів Ридза, згодом став віце-президентом окружного суду в Бережанах. А будинок Урановичів, у якому ріс і виховувався майбутній Маршал Польщі, зберігся, нині це – будівля військкомату (фото 2) – авт.).

З другого класу гімназії Едвард захопився живописом – малював усе: пейзажі, натюрморти, людей. А ще – цікавиться історією Польщі й вступає до польських організацій: спочатку – до молодіжного просоціалістичного “Променя”, а згодом – до патріотичного товариства “Відродження” (“Odrodzeniе”), що мало військовий ухил. На змаганнях, які проводило товариство, був найкращим стрільцем. Подейкували, що міг перепливти Бережанський став не тільки впоперек, але й повздовж – від Бережан до Лапшина (став тоді був значно довший, ніж тепер).

Його гімназійний товариш, а згодом – відомий математик Микола Чайковський, син письменника Андрія Чайковського, згадував таке: “Був це дуже файний хлопець, гарний товариш, радо говорив по-українськи і вивчав українську мову всі вісім років гімназії”. (Однак Едвард Ридз, навіть попри те, що “радо говорив по-українськи”, що батька фактично не пам’ятав, а Баб’яки були українцями, все-таки і тоді, й після “мався за поляка”. І якщо крім прилежного навчання в Бережанській гімназії, ще було в нього щось спільне, наприклад, з долями українців Левка Лепкого чи Осипа Навроцького, які вчилися тоді ж, то хіба те, що, скажімо, Левко з початком Першої світової війни, як і Едвард, формував стрілецькі Легіони. Тільки Едвард – польські, а Левко – Українських Січових стрільців. (До речі, Едвард служив у Легіонах разом з гімназійними товаришами Альфредом Біликом та Станіславом Бажиковським, і відтоді їхні долі часто перепліталися. Вони, а ще – згадуваний Едмунд Уранович – на спільному фото 3). А Осип Навроцький, як і Ридз, формував підпільні Військові Організації. Тільки Ридз польську, а Навроцький – українську (УВО). Різнився вибір Е.Ридза й від вибору його однокласників Михайла Західного, відомого адвоката, захисника українців у польських судах, та Евзебія Бачинського, греко-католицького священика, пароха Бережан. Але це – до слова. Тим паче, що ми вже надто забігли наперед – авт.).

А тоді, у гімназії, Едвард був доволі романтичним юнаком: захоплювався театральним гуртком, почав писати – збереглися його вірші польською і навіть одна новела під назвою, що тепер видається для нього символічною, – “Старий прапор військовий”.

Однак прихильність до малярства взяла верх, і після закінчення гімназії у 1905 році за фінансової підтримки тодішнього бургомістра Бережан Станіслава Шутцля юнак розпочав навчання у Краківській Академії мистецтв. А ще його матеріально підтримувала така собі пані Михайлина Відманова, що приїхала до Бережан зі Львова в 1894 році після смерті чоловіка – професора університету. До речі, саме з її ініціативи у 1910 році, перед призовом на військову службу, студент Краківської Академії мистецтв Е.Ридз розмальовував фронтон Вірменської церкви у Бережанах – малював зображення Божої Матері. Правда, Едвард тоді захоплювався новими течіями в малярстві. Отож, коли зняли риштування, виявилося, що замість звичного зображення Матері Божої на прихожан і духовенство дивилася з фронтону молода красива дівчина з пишним коричневим волоссям, яка чимось нагадувала деяким Едвардовим друзям сестру їхнього спільного гімназійного товариша з Рогатина Ванду Вахмалівну. Це був скандал! Розпис високе духовенство веліло стерти, а місце забілити вапном. (Правда, через два роки львівський маляр Леонард Вінтеровський намалював Матір Божу на фронтоні Вірменської церкви звичною, “такою, як треба”, і залишки цього розпису видно й донині – авт.).

Та не творчістю єдиною… Бережанське коріння, зокрема, мала й політична діяльність майбутнього Маршала. Пам’ятаєте: ще в гімназійні роки – просоціалістичний “Промінь”, патріотичне “Відродження”? Але якщо дух польського “Відродження” супроводжував Ридза все життя, то “просоціалістичність” через рік-два “дала збій”. Принаймні, згадки про те, що запальний польський студент Е.Ридз, скажімо, у лютому 1906 року кинувся з Кракова у вир 15-тисячної маніфестації, яку в його рідних Бережанах з економічними та соціальними вимогами проводили українські селяни й робітники, в його біографії нема. А можливо, його “соціалізм” на той час уже мав національність?

Але політичні амбіції Е.Ридза набирали азарту, й уже в 1908-у він вступає до створеної за ініціативи Юзефа Пілсудського таємної польської військової організації “Союз Чинної Боротьби”, мета якої – боротьба за незалежність Польщі від Австро-Угорщини, і разом зі Станіславом Бажиковським започатковують її відділ у Бережанах. Отоді-то Едвард й вибирає собі псевдо “Смігли” (спритний, меткий), яке з часом допише до прізвища і стане не просто Едвард Ридз, а Едвард Ридз-Смігли.

І хоча в 1912-му відновлює навчання й через два роки закінчує Краківську Академію мистецтв, але вже політика, точніше – польська “національна ідея”, захоплює його повністю. Саме тоді Е.Ридз-Смігли приходить до переконання, що це – найважливіша дорога в його житті.

2.

…13 травня 1935 року, наступного дня після смерті Маршала Польщі Ю.Пілсудського, президент І.Мосціцький призначає Е.Ридз-Смігли Генеральним інспектором Збройних сил Польщі.

Про що тоді подумалося генералу? Можливо, про те, як несправедливо Ю.Пілсудський, якому служив вірою і правдою, чотирнадцять літ тримав його на другорядній посаді інспектора армії?

А можливо, згадалося, як через 9 днів після початку Першої світової війни він, Ридз-Смігли, за вказівкою Ю.Пілсудського залишає Бережани, куди як резервіст був мобілізований у 55-й полк австрійської армії, і виїжджає до Кракова – у новостворюваний у складі австрійського війська Легіон польський.

Чи як 11 листопада 1918 року отримав чин генерала вже польського війська й увійшов до складу Тимчасового народного уряду вже самостійної Польської Республіки як військовий міністр. І було йому тоді 32 роки – чим не вік для військового міністра?!.

Можливо, згадалося, що тоді, у листопаді 1918 року, Пілсудський таки не кинув його воювати із земляками – направив не на подавлення ЗУНРу до Львова, туди, на Галичину, де народився, а тримав далеко від фронту з українцями – спершу командувачем округу в Любліні, а згодом, з 22 грудня, – у Варшаві.

А можливо – як, ставши внаслідок Варшавської угоди Пілсудського з Петлюрою від 22 квітня 1920 року союзником українців у війні проти більшовицької Росії, вже через два тижні, 7 травня, саме його армія разом з підрозділами УНР першою увійшла в стольний град Київ, і саме він, генерал Е.Ридз-Смігли, 9 травня приймав на Хрещатику парад польських та українських частин. А через два тижні, 24 травня, коли в Київ таки в’їхав український уряд, він приймав другий спільний парад, на цей раз – на Софіївському майдані і вже разом з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. О, це було гонорово – приймати військові паради в чужій столиці! (У параді в Києві, крім Е.Ридз-Смігли, очевидно, брали участь ще принаймні два випускники Бережанської гімназії, які згодом, у 1930-ті роки, були генералами Війська Польського – Францішек Фабри та Казимир Горошкевич. А загалом, якщо забігти в 1930-ті роки, генералами польського війська, за даними з польських джерел, були вісім випускників гімназії – авт.).

Чи згадалося, як 9 червня 1920 року, відступаючи з Києва під натиском більшовиків, він, генерал Е.Ридз-Смігли, видав наказ підірвати Ланцюговий міст через Дніпро. (Згодом українці закидали, що він, мовляв, знищив цей міст тому, що саме через нього у травні 1861 року, випрягши коней з воза і впрягшись сами, студенти Університету Св.Володимира провезли домовину Тараса Шевченка, і – далі по набережній до церкви Різдва Христового на Подолі. А ще, мовляв, тому, що біля початку моста стояла Каплиця Св.Миколая, що мала славу першого храму на Київській землі – авт.).

Але про Київ були ще й інші спогади – особливі! Ще б пак, адже саме там, у Києві, 1918 року він, інспектуючи підпільний відділок Польської Військової Організації як її тодішній тимчасовий (на час ув’язнення Ю.Пілсудського – авт.) голова, зустрів свою Марту – 23-річну доньку житомирського аптекара, тоді – кур’єра підпілля.

У Марти була не проста історія. Вона на той час перебувала в шлюбі з таким собі паном Залеським – поляком із Житомира, якого в 1914 році мобілізували до російської армії. Тоді ж Залеський порадив їй перебратися до Києва – подалі від фронту. Молода жінка так і зробила. Навіть більше – через два роки закохалася в Києві в якогось пана М., і коли Залеський якось у 1917 році у справах прибув до Києва, зізналася йому, заявивши, що, мовляв, хочуть з паном М. зійтися, і попросила розлучення. Ради не було, Залеський погодився, але наостанок ще вирішив поспілкуватися з самим паном М. І коли той, дізнавшись, як кажуть, з перших уст, що Залеський дає згоду на розлучення, засміявся йому у вічі і заявив, що ні про яке одруження з Мартою мова не йде, що він просто гуляв з нею, і ще додав пару гострих слів про саму Марту. Залеський не втримався, зопалу витягнув пістолет і… застрелив його. Був суд. Залеського визнали “деградованим” (? – авт.) і з пониженням у званні та посаді відправили назад на фронт (щось на кшталт штрафбату – авт.). Марта залишилася сама. Через рік у її житті появився Едвард.

Казали, що ображений Залеський більше не хотів дати Марті згоди на розлучення і що хоч Марта й зійшлася з Едвардом, вона не могла розірвати свого шлюбу з першим чоловіком. А ще казали: “Вона була красива, розумна і безжалісна до всіх, хто її любив”. Але це – згодом. А тепер, у 1921 році, проблему із Залеським начебто вдалося владнати: Едвард таки взяв шлюб з Мартою і навіть привозив її в Бережани, щоби познайомити зі своїми тутешніми товаришами (принаймні, така інформація є. Хоча інші джерела кажуть, що взяти шлюб з Мартою Е.Ридз-Смігли зміг лише в 1939 році, аж після смерті Залеського – авт.).

Можливо, саме про Марту думав генерал у ці дні?..

(Закінчення у наступному номері).
З друкованих та Інтернет-джерел зібрав, опрацював і переповів Ігор МЕЛЬНИК (Бережанське Віче)