Обличчя Тернополя: Україну добивають донецькі,- тернопільський священик

Народився я в 1967 році в Бережанах,  в сім`ї вчителів. Якщо точніше, то мій батько був заступником директора районного будинку культури, а мати викладала хімію та біологію в сільській школі.

В ті часи в такому «великому»  місті, як Бережани, було аж дві школи. Перша – українська на “краю географії”, в дві зміни по півсотні учнів у класі, і друга – російськомовна в центрі, загальна кількість учнів всіх десяти класів не більше півтори сотні, ще й з вивченням англійської мови з перших років навчання. Не важко здогадатись, що мене батьки відправили в російськомовну. За вісім шкільних років (з третього класу вже в Тернополі) я зрозумів, що таке інтернаціоналізм і яка йому ціна.

Коли я пішов навчатися на регулювальника радіоапаратури в тернопільське ПТУ, російськомовна школа №4 завалилася. В буквальному значенні цього слова. Російськомовне навчання було перенесене в інше приміщення.

За три роки ПТУшного життя трапилося чотири яскраві події: тричі вмирали генеральні секретарі і один раз я сходив на дискотеку в чужому районі.

Під ритмічну музику в стилі євродиско і спалахи стробоскопів отримав кастетом по брові, накладали сім швів. Але за одного битого… Щоби надалі не ставати переможеним – впритул зайнявся спортом, бо раніше цікавився лише шахами.

Після закінчення навчання пішов працювати на радіозавод «Оріон».  Виробляли там приймачі для українських танків. Зміцнював обороноздатність совєтів. Жахливо дорога техніка була. Багатоступеневі випробування: холодом, спекою, вібрацією тощо. Для Москви не важливо, що голодні, голі та босі, головне – людей за будь-яку ціну лякати і сусідів грабувати.

Після вибуху Чорнобильського реактора спостерігав дивне явище – самогубство хрущів. 2 травня 1986 року, сидів я на березі Дністра біля вогнища. Слухав радіотрансляцію футбольного матчу. Фінал кубка кубків «Динамо» Київ – «Атлетіко» Мадрид (Блохін забив переможний гол).  Аж тут неймовірне і дивовижне явище, наче перші кадри голівудського фільму-катастрофи: сотні і сотні хрущів летять у вогонь, деякі спаливши крильця падали поруч з багаттям і йшли у полум`я пішки, і там згоряли. Ось таке самогубство хрущів. Може від радіації? Не знаю.

За три тижні по тому забрали мене у солдати. Батько, мати і бабуся так переживали подібну перспективу, що захворіли на цукровий діабет. Просто тоді могли послати служити в Чорнобиль і в Афганістан. Через це так сталось.

Щоправда, служити довелося в Білорусії, в місті Борисов, там де роблять погані сірники і погані піаніно. Якість товарів, що вироблялась за совєтів, аналогічна сучасній китайській.

В нашій кадрованій частині було лише 25 солдат і вдесятеро більше офіцерів, прапорщиків і найманого персоналу. Моїм завданням було перевірити на придатність електроніку зенітно-ракетних комплексів і поставити особисте тавро. Якщо б протягом ближчих двох років якась ракета замість цілі полетіла в житловий будинок, чи ізраїльський літак, мене б знайшли і посадили в тюрму.

Десь так за пів року моєї служби доблесні війська ППО не втримали радянське небона замку і пропустили невеличкий літачок з німецьким пілотом, що приземлився у Москві, на Красній площі біля мавзолею, з мумією навіженого збоченця – засновника країни Рад.

Оце був шок, оце почався шухер. З армії звільнили двох маршалів, 39 генералів, 96 полковників і так до самого низу, тобто до мене. Під гарячу руку зденервованого прапорщика мене посадили на гауптвахту.

Після армії вступив на історичний факультет Кам`янець-Подільського педінституту.

Після першого курсу мене звідти комуняки відрахували з формулюванням: «За сістєматічєскіє нарушенія правіл саціалістічєскава абщєжітія». Насправді, за публічну і гостру критику бездарної педедогічної системи, а також за участь у зборі підписів з вимогою надання державного статусу українській мові.

Минуло 24 роки. Те, що не встигли знищити московські комуняки, добивають донецькі ригавоняки. Півтора роки, поки тривав судовий процес оскарження мого незаконного відрахування проти ректора, брав активну участь в оксамитовій революції. Був членом УГС, УРП, заступником крайового провідника Спілки Націоналістичної Української Молоді.

На Благовіщення 1990 року на мітингу в Кременці познайомився зі своєю нареченою. Перед Покровою ми взяли шлюб. Наше весілля співпало із революцією на граніті. Тому, поки ми їли кабанчика, багато моїх друзів голодували в Києві на майдані Незалежності. Одразу після першої шлюбної ночі повернувся до навчання. Мабуть, я був єдиним студентом в есесері, що виграв суд у ректора вузу.

В перший же вечір на кухню у гуртожитку, де зібралось чимало студентів, прийшла якась гламурна столична панянка, як виявилось, співробітниця кіностудії Довженка,  набирала так звані “типажі” для епізодичних ролей та “масовки”. Внаслідок імпровізованого експрес-кастингу мене найняли зніматися в кіно. Стрічка називається “Подарунок на іменини”. Поставлена по однойменній новелі Коцюбинського.

Сцену страти терористки знімали біля бастіонів Кам’янецького замку. Я зіграв озброєного вояка з охорони периметру шибениці. Такого незграбного, що не зумів затримати головного героя, підлітка-ліцеїста.

Один день зйомок був зірваний через те, що вкрали колоду із шибениці. Натомість, я отримав можливість познайомитись і поспілкуватись із режисером Юрієм Іллєнком, Лесем Сердюком, Брондуковим та іншими менш відомими акторами.

Цікаво і грошей заробив. Платили по 30 рублєй за день, при тодішній стипендії 50.Шкода лише, що мій голос задублювали при монтажі.

За два тижні я винайняв кімнату для себе і дружини, котра мене втішила, що у нас буде бейбі. До сьогодні ми народили шестеро дітей.

Якщо українські жінки не народжуватимуть білявих діточок, то арабські та африканські жінки населять Україну чорнявими. Тому, хлопці та дівчата, наздоганяйте. Бо ми з отцем Мирославом з Острова (в нього 14 діточок) самотужки не врятуємо націю від депопуляції. Я навчався. Жінка працювала. Щонеділі ми ходили до греко-католицької церкви. Якось дружина сказала мені: «Чоловіче, а чи не краще було б тобі піти у семінарію?».

Ви ж знаєте, якщо жінка дуже вагітна – їй не можна ні в чому відмовляти. Ось так її устами Творець покликав мене до священства. На Стрітення 1994 року, після закінчення семінарії, я був рукоположений в сан священика блаженнішим Мирославом-Іваном Любачівським, а вже за два тижні служив Службу Божу в м. Дніпродзержинську.

За шість років служіння на Сході, з Божою поміччю, організував греко-католицькі парафії також у Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі, Кременчуці і в кількох селах Дніпропетровської, Запорізької та Полтавської областей. Ще сім років – служба в не чужому для мене місті Кам`янці. З 2008р. я за призначенням правлячого єпископа повернувся в Тернопіль. Зараз служу у найпобожнішій церкві св. архистратига Михаїла.

Ходжу пішки. Сплю на підлозі, бо крім діточок надбав собі ще й невістку та онуку.Сподіваюся, невдовзі переселитися у квартиру на церковному проборстві.

Незважаючи на спільні для багатьох українців труднощі та побутову невлаштованість, почуваю себе найщасливішою людиною, бо чи є ще більша радість, ніж відкривати людям Богом об`явлену істину і провадити їх до спасіння.

Сергій БАЛУЦЬКИЙ, Доба