Ярослав Колодій за три години боїв у Києві пережив стільки, скільки за все життя не бачив

Тернопільський підприємець, який може дозволити собі все, чого лише забажає, виконував роль медика-волонтера 19 лютого в Києві. Каже, що за три години боїв пережив стільки, скільки за всі сорок років життя не бачив.

– Мого дідуся забрали до армії у 1944 році (на війну проти Німеччини), а вже незабаром прийшло повідомлення, що він пропав безвісти. Лише у 1991 році мої батько та бабця взнали про те, що він його вбили у тюрмі НКВД (м. Харків), а повістка була надіслана просто таки цинічно. На руки видали неповний документ: перша сторінка, сорок восьма, сто тридцята і т.д… В честь дідуся мене й назвали Ярославом. Тому в мені така кров тече…
18 лютого Ярослав Колодій не зміг всидіти в Тернополі. Тут якраз розпочалися погроми адмінбудівель МВС, прокуратур, СБУ. Він з друзями пробував достукатися до свідомості людей, які в Тернополі блокували проїзд пожежної машини для ліквідації пожежі в управлінні МВС, адже там знаходилися люди. Проте його ледь не побили за таку позицію. Він каже, що серед натовпу було чимало п’яних. Тому «плюнув» і зібрався з друзями на Київ.

Добиралися позашляховиком через ліса, поля та дачі – об’їзними шляхами, не без пригод. А коли потрапили на Майдан, долучилися до волонтерства медбратом.

– Мій товариш сказав, що він хірург, пропрацював 5 років, а 15 вже не працює, а я кажу що 20 років назад закінчив медичний університет, тому можу бути медбратом. Нам кажуть: як хочете працювати, то пішли з нами. Ми йдемо, а вони так з цікавинкою: «Хлопці, а ви знаєте куди йдете?» Кажемо: та ж за вами. Нам говорять: ви йдете на Городецького, 4, знаєте, де це знаходиться? Виявилося, що на перших барикадах.

Коли попали туди, то лише тоді зрозуміли, куди попали. Лікар Сергій Горбенко (в нього голос був посаджений, після того як на Грушевського надихався газу від гранат, але він всеодно залишився далі лікувати), зібрав з десяток нас і сказав, що в нього є військовий досвід, був на Грушевського, тому, каже, давайте домовимось про спільні дії. Його дуже поважали афганці і в мене склалося таке враження, що він теж був у Афганістані. Сергій перебував на Майдані до кінця, його звідти неможливо було забрати – настільки він був відданий. Ось він зібрав нас всіх тоді, та й каже, що має правдиву інформацію про напад зі сторони Городецького. Тому ситуація була такою: в дворах будуть тітушки, а попастися краще беркутам, ніж тітушкам – вони відрізали людям голови, тому виходити звідси не потрібно. Якщо будуть хворі, ми нікого не евакуюємо. Питаємо, що ж тоді робити. Він сказав зі свого досвіду, що ми будемо мати дуже багато поранених, будемо робити свою роботу. А ось коли вже зайдуть чи тітушки чи беркут і побачать десять лікарів, то буде шанс, що спрацює стереотип «білого халата». Хоча й було страшно, але ми без обговорювань залишились.

19 лютого було спокійно. Після чергування вже в 07.22 я міг йти відпочивати. Написав смску дружині, що ставлю телефон на зарядку і йду спати. Але ще до 08.00 мене вже страшним криком розбудив знайомий. Кажуть помінявся беркут, а коли вони міняються, то мають дуже багато гранат. Ми вже знали з чим будемо мати справу, адже Горбенко перед тим нас навчив, що треба робити.

Ми допомагали у всіх процедурах по промиванню очей і тільки закінчили з очима, як почали поступати люди з кульовими пораненнями. В маленькій кімнатці було семеро поранених, один з яких був найтяжчим – проникаюче поранення голови, грудної клітки і черевної порожнини. Коли ми так вчили в університеті, то було одне, а тут реально стикнулися із такою ситуацією.

Коли вже були зібрані всі ранені, то Сергій спитав у кого найважчий хворий, бо була лише одна ампула обезболюючого наркотика. Що саме головне – ніхто з поранених не кричав, всі бачили, що навколо робиться і терпіли. В дверях лежав хлопчина із простреленою ногою, я через нього постійно переступав і треба було постійно тримати контакт з ним. Він не кричав, а лише говорив: «Мені боляче, доктор, мене болить». А позаду стоїть хлопець у якого артеріальна кровотеча, кров пульсує, ходити неможливо, бо ми застелили целофаном, щоб було чисто, а кров застигає і прилипає до целофану і коли переступаєш, то целофан разом з ногами піднімається.

Коли ми переносили хворих, тих кого обезболили та першу допомогу надали, щоб перевозити до лікарні, то вони з носилок сплигували: «Ні і все – в лікарню ні!».

Потім я став на сортування поранених. Бачу, що люди з носилками губляться, коли вибігають з поля бою, не знають в котрий бік бігти. Тому я став у центрі, щоб мене всі бачили, і керував. Дуже страшно було коли зі сцени кричали, що на філармонії снайпер. Я підіймаю голову і бачу, що стою прямо перед філармонією. А коли ти нічого не робиш, то в голову лізуть дурні думки: «Троє дітей, мені того всього не треба». Потім, як тільки я побачив як відділяється група людей, біжать, несуть на якихось дошках і кричать несамовито «Лікаря! Дорогу!», то я відразу кличу до себе. Коли побачив пораненого то відразу зрозумів, що він не виживе. Я його не бачив серед загиблих, але тоді знав, що в медпункті немає обезболюючого, тому його треба якнайшвидше вивезти до Автомайдану – вони передавали в приватні лікарні потерпілих. Такий гарний хлопець, такий молодий… Інші бігали, носили як могли, один прямо на плечах ніс свого побратима. Вони всі такі якісь були… Прибіг один – чи то Пих чи то Пух його звати (кілограм сто певне має), він не прибіг, а притяг ногу і теж каже – без знеболення. Але Сергій його оглядає і ще вирішив по хребту пройти. Коли дійшов до нижнього відділу то каже – тобі зараз може обидві ноги відняти, ти впадеш відразу – в тебе зараз афект. Але він все одно вернувся до побратимів.

Один був пацієнт, у якого третє осколочне поранення ніг. Сергій каже, що перше ще на Грушевського отримав, друге вже на Городецького, а коли втретє принесли, то нога вся, як решето. Замотали його і він побіг знов на барикади.

Один був, то його називали Священик. Говорив на російській. То я такої гематоми ще не бачив – повністю вся спина синя.

Дуже з камерами заважали. Їм говорили, щоб не заважали, а журналісти ТРК «Україна» прийшли, навіть дозволу не спитали. Так Сергій до них «Вон звідси!». Камери були майже постійно.

Як і люди, які приносили ліки – кожен по дві торби. І цим заважали – просто гори ліків лежали. Люди хотіли позитивно зробити, але не було кому сортувати, коли були бойові дії то важко було щось знайти. Ще й люди постійно міняються, не було хірургічної сестри. Але були дівчата, які після однієї бойової ночі вже знали все, що треба робити – зупинити кров, зупинити біль і відправити на евакуацію. І сортування: якщо я бачу, що той помирає, то непотрібно нести в медпункт.

Розказувати можна довго і багато, я за три години пережив стільки, що за сорок років не бачив. Я зрозумів, що є якісь інші цінності, по іншому почав відноситися до своєї життєвої позиції. Я зрозумів, що народ є дуже сильним, а тому заслуговує на те, щоб мати майбутнє.