Малював у окопах, брав у полон ворога і мріє про «Окопну романтику»: історія тернополянина Володимира Бабія
Українське військо сьогодні — це дзеркало нашого суспільства, з усіма його чеснотами, перевагами, вадами і проблемами. Однак навіть у найскладніші дні тішить те, що у лавах сил оборони, у вирі цієї страшної війни — світлі, чесні, творчі, непересічні особистості, котрі стали на захист нашого із вами майбутнього. Про це йдеться у матеріалі «Вільного життя плюс».
Доводилось набирати воду з калюж
Володимир Бабій — тернополянин, митець, військовослужбовець, доброволець з 2022 року. Перебував у зоні бойових дій з квітня 2022-го до квітня 2025 року. Спершу служив у лавах 16-го окремого стрілецького батальйону, сформованого на початку повномасштабного вторгнення на Тернопільщині (військова частина А7100). Обмежено придатний з 2024 року — станом на тепер проходить військову службу у Тернопільському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Про війну Володимир (позивний «Бабай») розповідає докладно, зі знанням справи, як фаховий військовослужбовець. Водночас відчувається у ньому якась неприборкана степова вольниця, козацький характер.
«Початок «повномасштабки» — це були найбільш круті, славні часи. Перший комбат у нас був дуже крутий — Сергій Володимирович Ткач зі Збаража. Та й весь батальйон був класний, всі хлопці — добровольці, мотивовані. Спочатку у складі батальйону було 500 бійців, потім розширили до 750. Більшість — з Тернопільщини, але були й побратими з Києва, Черкас — ті, хто в перші дні повномасштабки переїхали на захід України з сім’ями — влаштували рідних, і пішли у військкомат. Усе трималося на ентузіазмі — довелося навіть самостійно облаштовувати приміщення для казарми. Воно було зовсім закинутим, вікна вибиті. Тоді хлопці поприносили з дому електролобзики, шуруповерти — робили, хто що вмів», — згадує мій співрозмовник. Згодився і досвід Володимира — він раніше працював у сфері дизайну меблів.
Поступово батальйон почав формуватися — через волонтерів діставали спорядження, все ділили поміж собою. Тренувалися, вчилися надавати тактичну медичну допомогу, самі шукали інструкторів. А невдовзі підрозділ уже відправився на схід, здобувати бойовий досвід. «Ми опинилися на фронті, не маючи базової військової підготовки, не маючи, по суті, нічого. Вистрілявши перед цим на полігоні два-три десятки патронів із автомату, не укомплектовані належним чином. Але це було весело, в певному сенсі. Ми тоді навіть в спальниках дитячих ночували, нормальних спальників не було. Коли стояли в Донецькій області, траплялися перебої з підвозом провізії та води на позиції, тоді доводилось набирати воду з калюж і кип’ятити її. Бо ніяких очисних засобів теж не було, як і багато всього іншого… Я свій перший бушлат від ЗСУ отримав на Новий рік 2025-го. А до того — все за свої гроші, ну й волонтери допомагали».
«Мама не знала, що я на фронті »
Володимиру — 36 років, строкової служби він не проходив. Як розповідає, ще у 2014 році мав намір піти в АТО, але на той момент його не взяли, у зв’язку зі станом здоров’я. За освітою чоловік — художник, закінчив Теребовлянський коледж мистецтв. Потім були бакалаврат у Кам’янець-Подільському університеті імені Івана Огієнка, рік навчання на здобуття «спеціаліста» в інституті мистецтв у Тернопільському педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка. У 2021 році закінчив інженерно-педагогічний факультет ТНПУ за спеціалізацією «комп’ютерні технології». Захистив магістерську роботу на тему: «3-D моделювання ювелірних виробів у спеціалізованих програмах». Тобто все в житті чоловіка було пов’язане з мистецтвом — паралельно з цим займався живописом.
А коли зібрався на фронт, постала дилема: брати з собою якісь знаряддя для малярства, чи ні. Урешті-решт, прихопив з собою пастельні фарби.
«На фронті не так легко знайти можливості для творчості, але я не хотів забувати своє ремесло. Адже раніше я часто виставлявся у Національній спілці художників у Києві, можу подаватися на членство. Виставлялися навіть роботи, написані на фронті. І я знаю принаймні ще кілька художників, які теж беруть участь у бойових діях, і продовжують працювати. Тим паче, що досвід швидких етюдів олією і пастеллю в мене вже був, коли їздив за кордон. Тож узяв із собою необхідний мінімум — тримав фарби у своєму військовому баулі», — розповідає воїн.
Малював у періоди затишшя на позиціях — писав етюди в Дніпропетровській Донецькій та Запорізькій областях; малював, перебуваючи на лікуванні у лазареті, адже там, на позиціях, загострилися і гастрит, і виразка, і хронічний бронхіт. Тож ці періоди вимушеного перепочинку використовував для творчості.
Так чи інакше, творчість супроводжувала чоловіка у військових буднях. Володимир Бабій каже, що, коли нарешті організує персональну виставку, вона буде називатися «Окопна романтика». І справді, коли милуєшся його фронтовими картинами, там домінує ніжний, ліричний настрій, теплі, напоєні світлом барви — на тлі війни. Навіть попри окремі тривожні акценти, ці полотна — неймовірно живі, теплі, дотульні. Оленя, що біжить мінним полем — що може бути більш глибоким і символічним?
«Звичайно, це титанічний труд, знаходити в тих умовах час і сили на живопис — каже митець. — Але багато хлопців на фронті намагаються якось відволіктися — хтось руками щось робить, пише якісь вірші, публікує дописи в соцмережах. А я свої картини спочатку не наважувався публікувати — щоб мама не побачила. Вона не знала, що я на фронті — деякий час я запевняв її, що стою на блокпостах. Звичайно, потім вона дізналася». До слова, рідний дядько Володимира по матері, Микола Михайлович Палюх — мобілізований у 2024-му, зник безвісти під Торецьком. Надія родини — він у полоні.
Бути піхотинцем — означає терпіти
Звісно, живопис не був основним заняттям на позиціях. 10 червня 2023 року у селі Левадне на Дніпропетровщині Володимир взяв у полон російського бійця — причому в цікавий спосіб, за допомогою робочої сокири.
«На тій позиції стояли ми і стояли хлопці з розвідки морської піхоти. Зовсім поряд із нами були орки, ми чули, як вони розмовляють поміж собою. Там я його і упіймав — він випадково відійшов від своїх, а я не хотів привертати увагу їхнього кулеметника, який працював поблизу. Тому не стріляв, а метнув сокиру — хлопці довго жартували з цього приводу потім. Це такий веселий і страшний був час. Наприклад, дорога на позицію — ідеш п’ять кілометрів пішки, навантажений на три дні запасом води і сухпаю, з тобою — гранатомет, автомат, патронташ, гранати, додатковий боєкомплект (450 патронів), броня, каска, якісь особисті речі, спальник. Це все — на собі, могло бути й кількадесят кілограмів. Доводилося і по своїх, і по чужих трупах йти. Потім вже своїх забрали, тільки москалі лежали. Тому що швидко треба було заходити, вирівнюватися».
Як розповідає Володимир, два роки він був у піхоті, мав військову спеціальність «стрілець, помічник гранатометника». «Бути піхотинцем — це означає терпіти, — каже він. — У той час навіть штурмовики нам казали: «Як ви, піхота, це все терпите?» Штурмовики ішли першими, закріплювались, далі — ми за ними. Але штурмові підрозділи відходять, а піхота залишається сидіти в окопах. На той момент в нас бувало, що ми й по два місяця не виїжджали з позицій — бодай помитися, речі попрати.
Поміж тим, окопне життя — нелегке. Це обмежений простір, який доводиться ділити із кількома побратимами. «Я свого побратима «Шуміка» — це Володимир Шум’як, гранатометник — за ходою впізнавав, у темряві. Знав його краще, ніж його власна дружина. Бувало, що шматок хліба, крайню цигарку на двох ділили, разом із життям прощалися», — згадує Володимир. Там, у окопах, доводилось втрачати найближчих друзів.
Ніколи не забуде він першого полеглого з батальйону — Андрія Федорківа на позивний «Фєдя». Каже, перебував за кілька метрів від нього у мить того фатального прильоту, на сусідніх сидіннях їхали разом на схід…
Згодом чоловік працював у розвідці, літав на дронах. «Ми не сиділи десь у тилу, а вилітали з «нуля», адже тоді не було таких технологій, як тепер. Весь основний період я був на Запорізькому наприклад, але, згідно з бойовими розпорядженнями, наш батальйон воював на території Дніпропетровської, Запорізької, Донецької областей. На Харківщину заходили лише на ротацію».
Наприкінці січня 2024-го після виключення з батальйону за станом здоров’я був переведений у роту резерву, у складі 60-ої Інгулецької ОМБР, Третього армійського корпусу.
Художник — ім’я, яке потрібно заслужити
Запитую Володимира, що спонукало його, художника, творчу особистість, піти у військо. «На мою думку, наша нація в цей час здає екзамен з історії, і художник зобов’язаний стояти у перших рядах в цьому іспиті. Ти можеш вправно писати картини, і не бути художником. Це — ім’я, яке потрібно заслужити. Мені це під час навчання в Кам’янець-Подільську пояснили мої наставники, члени спілки художників — Сергій Луць та Юрій Кирилєв, нині уже покійний. Вони мені втовмкмачили, ким є художник. Це — далеко не той, хто вміє гарно малювати якісь умовні ромашки і фіалки. Це людина, яка виношує якусь ідею, шукає спосіб, як її подати. Художник — це ідея, призма, власне бачення світу… Але для того, щоб бути чистою, об’єктивною призмою, ти мусиш розуміти, що відбувається навколо. Тому потрібно знати історію, знати свою культуру. І коли ти починаєш занурюватися у вивчення української історії, розумієш, що наша відновлена державність — одна із головних цінностей, яку слід захищати і за яку варто іти на війну. Та й звісно, це записано у статті 65-й Конституції України. Це обов’язок громадянина — захист територіальної цілісності та державного суверенітету, — наголошує військовослужбовець. — А ще, звісно, дуже важлива родова пам’ять. От у мене, наприклад — родину прадіда Івана з Хмелівки, на Теребовлянщині, розкуркулили, майно відібрали, а сім’ю відправили в табори. Дід по матері — лемко, переселений під час операції «Вісла». Натерпівся біди і все життя ненавидів радянську владу і москалів. Дід Андрій, по батькові, за допомогу УПА був висланий на Сибір, пройшов не одну війну і повернувся із заслання. Тому мені ця пам’ять передалася апріорі, у мене це все в крові. Можна сказати, я народився з ненавистю до російських окупантів, у мене завжди були такі настрої. Знаєте, як оце брати Гадюкіни співали: «Ми ся подивим, як потреба стане, хто полізе в льох, а хто під кулі піде»…
Я пам’ятаю, як на нас, як на ідіотів, дивились, коли ми з друзями на День Незалежності одягали вишиванки… Пам’ятаю, як мені було прикро, коли приїжджав до Києва, і на мене дивилися, як на сільське бидло, бо я розмовляв українською. Ще до 2014-го я, як турист, їздив подивитися на петербург — на мене аж кидалися місцеві, за те, що відповідав їм українською. А взагалі, у мене в одній із лікарняних виписок, з Дніпра, так і зазначено: «Різка негативна реакція на російську мову, вимагає спілкуватися виключно українською». Сьогодні ж, коли чую російську на вулицях Тернополя, намагаюся її не помічати, тому що розумію, навколо — наші співгромадяни»
Володимир Бабій наголошує, що потрібно вивчати і любити історію. Адже з історії можна робити багато висновків.
«Я змалку зачитувався історичною літературою, цікавився. І це мені багато в чому допомогло — навіть у психологічному плані. Наприклад, у мене не було такого розчарування, як у багатьох хлопців, які іще на початку вторгнення очікували, що ось — два-три місяці, росіян проженемо, війна закінчиться, і ми вже будемо вдома. Натомість я ще тоді припускав, що це може затягнутися на роки, що війна стане нашою буденністю».
«Сподівався, що під впливом війни люди зміняться»
Після роботи у розвідці в 2024 році чоловік отримав відпустку, і в цей час остаточно зрозумів, що його фізичний стан погіршується. «Насправді, він у будь кого погіршиться, хто довго знаходиться в зоні бойових дій, — констатує Володимир. — Відчув, як у голові щось ламається, ти не розумієш той світ. У окопах зазвичай відбувається переоцінка цінностей. А тут в типу, ніби нічого не змінилося, всі живуть своє звичайне життя. До того, я така людина — у мене загострене почуття справедливості, як тепер кажуть. У чомусь я був досить наївним ідеалістом, сподівався, що під впливом війни люди зміняться — почнуть переходити на мову, наприклад. Але цього не відбувається. І от на тлі цього всього я звернувся до спеціаліста, у мене діагностували хронічний посттравматичний стресовий розлад. Додались і отримані раніше контузії, нічого дивного, в принципі.
Фахівець написав заключення, відправили мене по лікарнях, полікувався, зробив операції, які терміново були потрібні, бо були серйозні проблеми. Та і є досі, мій організм — як у старого діда, грубо кажучи. Після того я отримав статус обмежено придатного, рік працював у підрозділі РЕБ/РЕР, на Слов’янському напрямку. Виїжджав на лінію бойового зіткнення. Згодом перевівся у підрзділ зв’язку Тернопільського ОТЦК та СП, на адміністративну роботу».
Про роботу ТЦК і пов’язані з нею стереотипи в українському суспільстві — це окрема велика тема, про яку варто поговорити окремо. Але в цілому Володимир відзначає, що навіть не припускав, який великий об’єм роботи виконується цією структурою — і мова не тільки про мобілізацію. Насамперед, це фінансові, бюрократичні питання: це і виплати загиблим, безвісти зниклим, одноразові грошові допомоги, пенсії, усі військові нарахування. Також вирішується великий спектр соціальних, юридичних питань, необхідних для забезпечення життєдіяльності військової сфери. На жаль, ці аспекти роботи ТЦК мало висвітлюються, а вони — дуже важливі.
«Ніхто не говорить про те, що на початку повномасштабки ТЦК одягнув мій батальйон», — відзначає Володимир Бабій. І додає: «Дуже часто люди у тилових регіонах просто не розуміють, як це — жити у ворожій окупації, відмовляються усвідомлювати, що воювати, у той чи інший спосіб, мають усі. Тільки так ми можемо втримати цю ворожу навалу, не здатися, не опустити рук, а продовжувати цю боротьбу. Бо насправді вона ніколи й не припинялася».
