«Я думав, що бути головним лікарем у 28 років — це круто. А потім отримав штраф майже на 400 тисяч». Інтерв’ю з директором Залозецької лікарні Віктором Гунькою

Два роки тому 28-річний лікар-отоларинголог Віктор Гунька очолив Залозецьку лікарню на Тернопільщині. Тоді медзаклад переживав непрості часи: нестача фінансування, кадровий дефіцит, застарілі кабінети та постійна боротьба за виживання.

Сьогодні про лікарню знають далеко за межами громади. Відео про ремонти збирають мільйони переглядів у соцмережах, люди донатять кошти на оновлення кабінетів, а сам заклад відкрив сучасний простір для реабілітації військових.

Про управління лікарнею у 28 років, перші помилки, відповідальність, соцмережі як інструмент розвитку та плани на майбутнє — розмова з директором Залозецької лікарні Віктором Гунькою на каналі Суспільне Тернопіль.

«Якщо не бачити далекого майбутнього, немає з чого починати»

— Є вислів Богдана Гаврилишина: «Мислити глобально, діяти локально». Наскільки він вам близький?

— Коли я прийшов керівником, ще не задумувався над цією фразою. Але зараз розумію, що без великої мети неможливо рухатися вперед. Саме тому ми маленькими кроками змінюємо лікарню.

Моя мета — зробити так, щоб люди обирали саме нашу лікарню, навіть якщо поруч є інші медзаклади. Щоб їхали сюди не тому, що іншого вибору немає, а тому, що тут якісна медицина, хороші лікарі та комфортні умови.

«Після початку великої війни довелося починати життя заново»

— До керівної посади ви працювали лікарем-отоларингологом. Як усе змінилося?

— Насправді ця історія почалася ще в Києві. Там я проходив інтернатуру. Планував залишитися працювати після її завершення, але почалося повномасштабне вторгнення.

Перший місяць ми фактично жили в лікарні, допомагали військовим. Потім ситуація змінилася, нам сказали, що потреби перебувати там більше немає. Зарплати не виплачувалися, коштів практично не було, тому я повернувся на Тернопільщину.

Фактично довелося починати життя з нуля.

Спочатку працював у державних медзакладах, але швидко зрозумів: на зарплату у кілька тисяч гривень жити неможливо. Були ставки 0,25 або 0,5. Це навіть не покривало витрат на пальне.

Тоді вирішив відкрити власний ЛОР-кабінет.

— Чи допомогли соцмережі?

— Дуже допомогли. На той момент я вже активно вів Instagram і TikTok, люди знали мене як лікаря. Реклами практично не було, але пацієнтів одразу стало багато. Саме тоді я зрозумів, що соціальні мережі можуть реально працювати.

«Я назвав умови, думаючи, що мені відмовлять»

— Як ви потрапили до Залозецької лікарні?

— Одного дня мені написали у Facebook із пропозицією працювати лікарем. Повідомлення випадково знайшов у папці «Спам». Поїхав на співбесіду.

Чесно кажучи, спеціально озвучив умови, які вважав невигідними для роботодавця. Уже не хотів повертатися до тієї моделі роботи, яка була раніше в державній медицині.

Але вони погодилися.

Я прийшов сюди вже з розумінням того, як працює сучасна медицина, Національна служба здоров’я України, як потрібно будувати роботу лікарні.

Пацієнтів було багато — вже в перший день прийняв 24 людини.

Минуло лише три місяці, коли попередній директор звільнився.

— І вам запропонували очолити лікарню?

— Так. Кандидатів було небагато. Напевно, побачили, що я розумію, як працює система.

Якби тоді знав усі проблеми лікарні, можливо, ще подумав би.

Але на той момент це звучало дуже привабливо: головний лікар у 28 років. Здавалося, що це круто.

Я погодився.

«Я не мав впливових знайомств»

— Чи говорили вам, що ви занадто молодий для такої посади?

— Думаю, говорять і зараз.

Спочатку всі раділи новому керівнику. Але коли починаєш вимагати дисципліни, змін, відповідальності — подобаєшся вже не всім.

До того ж я прекрасно розумів: за мною не стоять впливові батьки чи знайомства. Мої батьки взагалі не медики. Звичайна сім’я.

Тому для мене ця пропозиція була можливістю, яку хотілося використати максимально.

«Перший місяць був як закоханість»

— Що було найважчим після призначення?

— Перший місяць був прекрасний.

Будуєш плани, думаєш про майбутнє, уявляєш зміни. Це було схоже на початок стосунків — ті самі «метелики в животі».

А потім усе різко закінчилося.

Прийшов штраф майже на 400 тисяч гривень через рішення попереднього керівництва.

Для лікарні це були величезні гроші. На той момент фонд заробітної плати становив приблизно мільйон гривень. Фактично штраф дорівнював майже половині місячної зарплати всього колективу.

Ось тоді метелики зникли.

Настав справжній шок.

— Які були думки?

— Перша реакція — хотілося втекти.

Але я не з тих людей, які тікають від відповідальності.

Зібрав колектив і чесно сказав: іншого виходу немає. Або всі разом рятуємо лікарню, або можемо її втратити.

Працівники погодилися на кілька днів відпустки за власний рахунок. Так нам вдалося пережити цей період.

Пізніше я зрозумів, що вони вже проходили через подібне і до мене. Бували місяці без зарплати.

Попри все люди хотіли одного — щоб лікарня працювала.

Саме тоді я остаточно зрозумів: єдиний шлях — навчитися самим заробляти кошти для лікарні.

Ми почали правильно працювати з пакетами НСЗУ, детально фіксувати всі надані послуги, навчати персонал вести документацію так, щоб кожна виконана маніпуляція була врахована.

Саме з цього й почалося відродження лікарні.

«Одне відео набрало мільйон переглядів — і люди самі захотіли допомагати»

— Ви активно показуєте зміни в лікарні у соцмережах. Як виникла ця ідея?

— Все почалося дуже просто. Я опублікував у соцмережах фото і відео одного кабінету — яким він був до ремонту і яким став після.

Чесно кажучи, не очікував такого ефекту. Відео набрало понад мільйон переглядів. Я був у шоці. Люди почали писати слова підтримки, цікавитися, як можна допомогти лікарні.

Можливо, це звучить дивно, але я всього лише виконував свою роботу. Саме для цього мене й призначили керівником. Та люди побачили, що зміни справді відбуваються, і захотіли долучитися.

Ми не чекали, поки з’являться великі державні кошти. Шукали можливості самі. Сьогодні приблизно 95% коштів на ремонти — це благодійні внески. Лише невелика частина — власні витрати лікарні.

— Тобто соцмережі фактично стали джерелом фінансування?

— Саме так. Люди самі запропонували створити банку для збору коштів.

Перший збір приніс майже 38 тисяч гривень. За ці гроші ми відремонтували два кабінети.

Насправді це не були якісь дорогі дизайнерські ремонти. Ми не вкладали мільйони. Просто зробили те, що мало бути давно: постелили новий лінолеум, пофарбували стіни, встановили нормальне освітлення, провели воду. Хотілося, щоб і лікарям, і пацієнтам було комфортно.

Після кожного збору я обов’язково звітую, показую, куди витратили кожну гривню. Люди бачать результат, тому довіряють і підтримують нас знову.

«75-річна жінка сказала: цього разу хочу пожертвувати не на церкву, а на лікарню»

— Які історії донатів запам’яталися найбільше?

— Їх дуже багато.

Одного разу до мене прийшла жінка, якій було близько 75 років. Вона принесла 1500 гривень.

Я відповів, що ці гроші, мабуть, потрібніші їй, ніж лікарні.

А вона сказала фразу, яку я пам’ятаю досі:

“Цього разу хочу пожертвувати не на церкву, а на лікарню.”

Ми домовилися, що саме за ці кошти купимо великий фікус для одного з кабінетів. Нам ще зробили хорошу знижку, подарували горщики. Для когось це просто вазон. Для мене — символ довіри людей.

Саме тоді я зрозумів: люди почали вірити, що їхні гроші справді працюють.

«Найбільший донат — 100 тисяч гривень»

Пізніше були ще більші пожертви.

Одна жінка, син якої загинув на війні, передала лікарні 20 тисяч гривень.

Ще один внесок мене буквально приголомшив — 100 тисяч гривень.

Також від матері полеглого військового.

Я добре пам’ятаю її сина. Пам’ятаю й саму жінку — колись вона лікувалася у нас.

На ці кошти ми плануємо придбати аудіометр — сучасне обладнання для перевірки слуху. Воно дуже потрібне, зокрема військовим, які після служби часто мають акубаротравми.

Для мене це не просто фінансова допомога. Це величезна відповідальність перед людьми, які довірили нам свої гроші.

«Зараз уже є кошти на наступні ремонти»

Сьогодні ситуація змінилася настільки, що я вже майже не прошу людей про допомогу.

Вони самі відкривають збори, самі переказують кошти.

Ми навіть дійшли до того, що гроші на наступні ремонти вже є, а от людей, які можуть швидко виконати роботи, бракує.

Фактично зараз у нас утворилася черга на ремонти.

Це приємна проблема, про яку два роки тому я навіть не міг мріяти.

«Так, я танцюю. Якщо це допомагає лікарні — чому ні?»

— У соцмережах ви не лише показуєте ремонти, а й записуєте жартівливі відео. Наприклад, танцюєте, щоб зібрати кошти. Як реагують люди?

— Спочатку в коментарях часто писали: “Натанцював на донати”.

Я подумав: якщо людям це подобається і це допомагає лікарні — чому б і ні?

Багато хто досі має стереотип, що директор лікарні — це обов’язково поважний чоловік старшого віку, дуже серйозний, який лише говорить про проблеми та нестачу грошей.

А тут молодий керівник ще й танцює.

Для когось це дивно.

Але якщо такі відео допомагають зібрати кошти на ремонти, обладнання чи покращення умов для пацієнтів — я не бачу в цьому нічого поганого.

Головне — результат.

Якщо один танець допоможе зробити ще один сучасний кабінет або придбати необхідне обладнання, значить, це було недаремно.

«Реабілітаційний простір — це, мабуть, моє найбільше досягнення»

— Окрім ремонтів, ви активно розвиваєте нові напрямки роботи лікарні. Зараз ми перебуваємо у реабілітаційному просторі, де вже займаються військові. Чому саме цей проєкт став для вас таким важливим?

— Коли я очолив лікарню, одразу зрозумів: під час війни реабілітація — один із найнеобхідніших напрямків медицини. Ми не можемо бути на передовій поруч із військовими, але можемо зробити все, щоб після повернення вони отримували якісну допомогу.

Саме тому створення реабілітаційного простору стало для мене одним із головних пріоритетів.

У реалізації цього проєкту нам дуже допоміг Червоний Хрест. Я щиро вдячний, що вони повірили в нашу команду й обрали саме нашу громаду для створення такого простору.

Поки що нам не вдалося запустити повноцінний пакет реабілітації від НСЗУ, адже сьогодні дуже складно знайти фізичних терапевтів. Це спеціалісти, яких зараз буквально «розбирають» по всій країні. Проте фахівці Червоного Хреста вже працюють із нашими пацієнтами, і люди отримують необхідну допомогу.

— Що для вас означає цей простір?

— Нещодавно до мене підійшов військовий, який проходить тут реабілітацію після поранення. Він був артилеристом і через службу отримав серйозні проблеми зі спиною.

Він подякував мені зі сльозами на очах. Сказав, що, повернувшись додому, побачив оновлену лікарню і зрозумів, заради чого воював.

У такі моменти самому важко стримати емоції.

Зараз він уже активно займається, поступово відновлюється, і кожного разу, коли приходить, щиро радіє змінам.

Саме заради таких історій хочеться працювати далі.

Водночас цей простір працює не лише для військових. Тут проходять реабілітацію люди після інсультів, травм, операцій. Навіть наші працівники користувалися ним після переломів.

Коли два роки тому я лише мріяв про такий центр, думав, що реалізувати його вдасться хіба через п’ять років. А сталося значно швидше.

«У маленьких лікарнях теж є сильні спеціалісти. Нам бракує не людей, а обладнання»

— Часто можна почути думку, що благодійники передають сучасне обладнання великим лікарням, а в громадах бракує фахівців, які могли б ним користуватися. Ви з цим погоджуєтеся?

— У мене трохи інша проблема.

У маленьких лікарнях теж працюють хороші спеціалісти. Але сучасне обладнання найчастіше отримують саме великі медичні центри.

Наприклад, наш офтальмолог потребує обладнання приблизно на пів мільйона гривень. Для ЛОР-відділення також необхідна сучасна техніка майже на мільйон гривень.

Якби ми її мали, могли б надавати значно більше послуг, приймати більше пацієнтів і відповідно більше заробляти для лікарні.

Був навіть ендоскопіст, який хотів працювати у нас. Але без необхідного обладнання це неможливо.

«Іноді бюрократія заважає розвиватися»

— Чому лікарня не може самостійно придбати необхідну техніку?

— Тут вступає в силу бюрократія.

Я хотів купити обладнання за кошти лікарні. Ми вже навіть підготували документи, почали процедури.

Але мене вчасно зупинили.

Пояснили, що поки лікарня не забезпечила повністю виплату заробітної плати, придбання дорогого обладнання може вважатися порушенням законодавства.

Ми зупинили процес, і, чесно кажучи, добре, що це зробили. Бо інакше могли б отримати великі проблеми.

Хоча парадокс у тому, що саме це обладнання вже наступного року могло б приносити лікарні додаткові доходи.

Тому інколи складається враження, що бюрократія стримує розвиток навіть тоді, коли є бажання працювати.

«Для мене пацієнт — це не просто медична картка»

— Ви одночасно працюєте лікарем і керуєте медзакладом. Що означає бути хорошим лікарем і хорошим керівником?

— Хорошого лікаря найкраще оцінюють пацієнти.

Я й далі веду прийом, оперую, хоча, звичайно, після призначення директором операцій стало менше.

Маю приватний кабінет у Тернополі, запис до мене досить великий. Думаю, це свідчить про довіру людей.

А от бути хорошим керівником — це вже питання до колективу.

Я дуже сподіваюся, що команда також може сказати про мене добре слово.

«Іноді людині потрібно не лікування, а щоб її вислухали»

— Чи була історія пацієнта, яка вам особливо запам’яталася?

— Таких історій багато.

Пригадую жінку, яка була переселенкою. Вона звернулася зі скаргою на відчуття клубка в горлі. До цього вже пройшла чимало лікарів, витратила багато грошей, але відповіді так і не отримала.

Під час огляду я почав ставити звичайні запитання — не лише про симптоми, а й про її життя, про місце, звідки вона приїхала.

І раптом вона заплакала.

Я зрозумів, що їй просто потрібно виговоритися.

Ми кілька хвилин говорили, вона заспокоїлася, після цього ми вже обговорили лікування.

Не знаю, як склалася її подальша доля, але цей випадок добре показав мені одну річ: іноді лікар має лікувати не лише хворобу, а й людину.

Мені здається, сучасній медицині цього дуже бракує. Через реформу інколи складається враження, що пацієнт перетворюється лише на статистику чи джерело фінансування.

А медицина все ж починається з людини.