Почаївська лавра, «русский мир» і церква після Путіна: що стоїть за зв’язком УПЦ з Росією. Інтервʼю з богословом та архімандритом Кирилом Говоруном

Почаївська лавра опинилася в центрі нового етапу державної політики щодо церков, пов’язаних із Російською православною церквою. ДЕСС встановила ознаки її афілійованості з РПЦ та винесла припис про усунення порушень. Що буде далі з однією з головних православних святинь України, чому частина духовенства УПЦ досі тримається за зв’язки з Росією і чому «русский мир» може пережити навіть Путіна — про це в інтерв’ю LB Live говорив богослов і філософ, архімандрит Кирило Говорун.

Почаївська лавра: наступний крок після Києво-Печерської?

Питання Почаївської лаври вийшло на новий рівень улітку 2026 року. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті завершила дослідження щодо її можливих зв’язків із забороненою в Україні іноземною релігійною організацією. 22 липня ДЕСС повідомила, що встановила ознаки афілійованості Почаївської Свято-Успенської лаври з Російською православною церквою.

У висновку служби зазначено, що лавра є структурним підрозділом Української православної церкви та входить до складу Київської митрополії УПЦ, яку українське законодавство визначає як афілійовану з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена. (ДЕСС)

27 липня ДЕСС винесла Почаївській лаврі припис про усунення порушень. На виконання вимог припису відведено 30 днів. (ДЕСС)

Тобто наразі мова не йде про автоматичне «закриття» лаври чи негайну передачу її іншій церковній структурі. Саме на цьому наголошував і Кирило Говорун, пояснюючи логіку українського законодавства: держава спочатку проводить дослідження, встановлює ознаки афілійованості, видає припис, а подальший спір може перейти в судову площину.

За словами богослова, важливо розрізняти два процеси. Перший — юридичний, коли йдеться про статус конкретної релігійної організації. Другий — персональна відповідальність священнослужителів, яких можуть підозрювати у колабораціонізмі, сприянні ворогу чи інших злочинах.

«Мені здається, що дуже важливо розрізняти оці дві ситуації», — пояснює Говорун.

Саме персональна відповідальність, на його думку, є принципово важливою, оскільки вона стосується конкретних дій конкретних людей, а не колективного покарання всієї релігійної спільноти.

Почаївська лавра фактично проходить той самий юридичний маршрут, який уже стосується інших структур. Водночас говорити, що вона обов’язково повторить долю Києво-Печерської лаври, поки зарано. Говорун звертає увагу: судового прецеденту, який би остаточно визначив результат таких процедур для великої кількості громад, досі недостатньо, а судові процеси можуть тривати роками.

Показовим залишається і приклад самої Києво-Печерської лаври: спори навколо юридичного статусу структур УПЦ тривають, а ДЕСС продовжує судові процеси щодо припинення окремих релігійних організацій. (ДЕСС)

Тому питання Почаївської лаври — це не лише питання конкретної святині. Воно стане своєрідним тестом на те, наскільки швидко і послідовно держава зможе реалізовувати законодавство щодо релігійних організацій, які мають зв’язки із забороненою в Україні РПЦ.

Чому Росія десятиліттями працювала саме з церквою

Одна з ключових тез Говоруна — Росія роками системно працювала з українським церковним середовищем, причому особливу увагу приділяла єпископату.

Логіка була досить проста: якщо впливати на єпископів — очільників єпархій та церковних структур, — через них можна впливати на всю церковну систему.

За словами богослова, саме тому російський вплив на єпископат виявився значно сильнішим, ніж на звичайні чернечі громади чи рядових вірян.

Це, однак, не означає, що всередині УПЦ всі мають однакові погляди. Говорун описує це середовище як дуже різнорідне.

Там є люди з однозначно проукраїнською позицією. Є ті, хто відкрито або приховано симпатизує Росії. Є люди, які засуджують війну, але намагаються знайти їй певне пояснення в російській системі координат. Є й ті, кого співрозмовник називає «ждунами» — вони просто очікують, у який бік зміниться ситуація, щоб тоді визначитися.

Є навіть переконані сталіністи.

Саме тому, вважає Говорун, не можна говорити про УПЦ як про абсолютно однорідне середовище.

Водночас особливу небезпеку він бачить у тій частині духовенства, яка продовжує сприймати Росію не просто як сусідню державу, а як частину певної сакральної історії.

«Небесна Русь»: як релігія перетворюється на політичну містику

Одним із найбільш незвичних пояснень Говоруна є його опис того, як частина прихильників «русского мира» сприймає цю концепцію.

Для них йдеться не просто про Російську Федерацію, російську мову чи навіть РПЦ.

Існує уявлення про якусь «небесну Русь» — ідеальну духовну спільноту, яка нібито має існувати незалежно від конкретних державних кордонів. Її земним політичним проявом можуть вважати Росію, Україну, Білорусь та інші території.

Говорун порівнює цю конструкцію з ідеєю «Небесної Сербії», яка свого часу використовувалася для сакралізації політичних претензій.

У такій системі координат кордони держави перестають бути головним поняттям. Важливішою стає уявна цивілізаційна територія, яку можна розширювати або «повертати».

Саме тут, на думку богослова, і з’являється небезпечний механізм: політичний проєкт отримує релігійне виправдання.

Говорун називає це «цивілізаційним ексклюзивізмом» — ідеєю цивілізації, яка нібито виходить за межі Російської Федерації та може поширюватися туди, куди вважає за потрібне.

Саме тому він дає «русскому миру» максимально жорстку характеристику — називає його фашистською ідеологією.

За його словами, ця ідеологія є постмодерною сумішшю різних політичних ідей. Вона здатна поєднувати елементи фашизму та комунізму, православну символіку, імперські уявлення та сучасний російський реваншизм.

Чому «русский мир» виявився настільки привабливим

На перший погляд може здатися, що така ідеологія мала б бути суто церковною. Але, за Говоруном, саме тут і полягає її сила.

«Русский мир» не вимагає від людини бути церковною.

Не потрібно регулярно ходити до храму. Не потрібно навіть бути православним.

Людина може мати будь-які релігійні переконання, займатися езотерикою чи нумерологією — і водночас залишатися частиною цієї цивілізаційної конструкції.

Це робить «русский мир» значно ширшим за церковну ідеологію.

Для комуніста він може нагадувати відродження Радянського Союзу, але з православною символікою. Для прихильника Путіна — виправлення «геополітичної катастрофи» та повернення Росії статусу великої держави. Для частини церковного середовища — сакральна «Свята Русь».

У цьому сенсі «русский мир» дає кожному своє пояснення.

Говорун пояснює його привабливість ще простіше: ця ідеологія створює для людини відчуття власної величі.

Навіть якщо людина живе у бідності, у зруйнованій хаті, без нормальної інфраструктури, вона може вважати себе частиною «великої цивілізації».

І саме це, за його оцінкою, робить проблему довготривалою.

Чи може «русский мир» пережити Путіна?

На думку Говоруна — так.

Більше того, він вважає, що після можливого краху путінського режиму саме Російська православна церква може залишитися одним із головних носіїв цієї ідеології.

Путін не вічний. Кирило також не вічний. Політичний режим може змінитися. Росія навіть теоретично може пережити територіальну або політичну трансформацію.

Але ідеологія може залишитися.

Говорун порівнює це з нацизмом і фашизмом: навіть після поразки режимів відповідні ідеї не зникають наступного дня. Для їх подолання потрібні десятиліття та зміна поколінь.

Саме тому він вважає небезпечним припущення, що достатньо перемогти Путіна — і проблема «русского мира» автоматично зникне.

«Русский мир» може продовжити існувати як система міфів, символів і уявлень про особливу російську цивілізацію.

І церква в цій системі може відіграти ключову роль.

Чому проукраїнські священники УПЦ не переходять до ПЦУ?

Це питання здається простим лише ззовні.

Якщо людина підтримує Україну, чому їй просто не перейти до Православної церкви України?

Говорун вважає, що універсальної відповіді немає.

Для одних це питання звички та церковного середовища, в якому вони прожили десятки років. Для інших — переконання, що саме УПЦ є «канонічною» церквою, а ПЦУ нібито є розкольницькою.

Є люди, які не заперечують проти української церкви, але негативно ставляться до методів, якими, на їхню думку, відбуваються переходи громад. Хтось сприймає їх як тиск або «захоплення храмів».

Інші бачать в УПЦ більше свободи або дисципліни, залежно від власного досвіду.

Є й простіший фактор — соціальне середовище.

Для священника або монаха громада — це не абстрактна інституція. Це його коло спілкування, спосіб життя, багаторічні зв’язки.

Тому навіть проукраїнська позиція не завжди автоматично означає готовність змінити церковну юрисдикцію.

При цьому Говорун визнає, що на ставлення до ПЦУ вплинула і російська пропаганда, і багаторічна риторика всередині самої УПЦ, і певні помилки самої ПЦУ.

Онуфрій, російський вплив і проблема єпископату

Окремо в розмові йдеться про митрополита Онуфрія та російське громадянство представників церковного керівництва.

Говорун наголошує: серед єпископату УПЦ історично було помітно більше людей, пов’язаних із Росією, ніж серед звичайних церковних громад.

Він пов’язує це саме з багаторічною роботою Росії з єпископами.

При цьому богослов не зводить особистість Онуфрія до простого ярлика «проросійський». Він говорить про особливий тип духовності, сформований, зокрема, під час перебування майбутнього митрополита в російському церковному середовищі.

Говорун вважає, що в цій духовності поєдналися румунські та московські традиції благочестя, а головною проблемою Онуфрія називає недостатню богословську рефлексію.

На його думку, митрополит живе православ’ям як практикою, але недостатньо його осмислює.

Саме через це, вважає Говорун, УПЦ опинилася у своєрідному тупику: церковна практика не була підкріплена достатнім осмисленням того, що означає існування церкви в незалежній державі в умовах війни.

Почаїв як символ «русского мира»

Особливе значення Почаївської лаври полягає не лише в її статусі пам’ятки чи релігійного центру.

Для Говоруна це один із важливих символів того, як російський вплив десятиліттями міг працювати на території України.

Саме тому нинішня ситуація навколо Почаєва має значення далеко за межами Тернопільщини.

Якщо держава доведе процедуру до кінця, це стане важливим прецедентом для інших релігійних організацій.

Але навіть юридичне вирішення питання не означатиме автоматичного зникнення ідей, які формувалися навколо лаври десятиліттями.

У цьому і полягає головний виклик.

Можна змінити юридичний статус громади. Можна передати майно іншій структурі. Можна змінити написи, закрити пропагандистські видання чи прибрати російську символіку.

Але набагато складніше змінити світогляд людини.

Кирило: де закінчується духовне лідерство і починається відповідальність за пропаганду?

Найгостріша частина розмови стосується патріарха Кирила.

Говорун вважає, що статус духовної особи не може автоматично звільняти людину від юридичної відповідальності.

Його позиція проста: перед законом мають бути рівними всі — незалежно від сану, посади чи релігійного статусу.

Якщо буде доведено, що людина безпосередньо сприяла злочинам через пропаганду, конструювання і поширення ідей, які підштовхують до насильства, вона має відповідати за свої дії.

У цьому контексті Говорун згадує трибунал щодо геноциду в Руанді та справу радіостанції «Радіо тисячі пагорбів», яка поширювала заклики до вбивства представників іншої етнічної групи.

Саме цей приклад, на його думку, показує, що відповідальність може стосуватися не лише безпосередніх виконавців злочинів, а й тих, хто свідомо підбурює до них.

Тому питання персональної відповідальності Кирила, за логікою Говоруна, має розглядатися не через його церковний сан, а через конкретні дії, заяви та їхній зв’язок із воєнними злочинами.

Це важливе уточнення: йдеться не про автоматичне визнання людини винною, а про необхідність доведення її відповідальності у встановленій законом процедурі.

Чи може церква стати носієм «русского мира» після війни?

Парадокс, на який звертає увагу Говорун, полягає в тому, що навіть поразка Росії не гарантує автоматичного зникнення російської імперської ідеології.

Путін може піти.

Режим може змінитися.

Росія може трансформуватися.

Але якщо суспільство не проведе переосмислення самої ідеології, вона може продовжити існувати в іншій формі.

І саме церква, на думку Говоруна, може стати одним із головних механізмів її збереження.

Це пояснює, чому питання Почаївської, Києво-Печерської та Святогірської лавр не можна розглядати винятково як суперечку між двома православними юрисдикціями.

У ширшому сенсі йдеться про те, чи може релігійна інституція залишатися каналом політичного та цивілізаційного впливу держави-агресора.

І водночас — як провести межу між захистом національної безпеки та свободою віросповідання.

Саме тому держава діє через юридичні процедури, а не просто проголошує заборону всіх громад УПЦ. ДЕСС проводить окремі дослідження, видає приписи, а спірні питання переходять до судів. Паралельно розглядаються справи щодо припинення конкретних релігійних організацій. 

Що буде з Почаївською лаврою?

Станом на зараз остаточної відповіді немає.

ДЕСС встановила ознаки афілійованості лаври з РПЦ і винесла припис про усунення порушень. Далі можливі юридичні процедури, оскарження та судовий розгляд. 

Тому говорити, що Почаївська лавра «завтра перейде до ПЦУ», було б передчасно.

Але і сказати, що нічого не зміниться, також уже не можна.

Держава вперше довела саме питання Почаївської лаври до формальної процедури встановлення афілійованості. І тепер результат залежатиме не лише від політичної волі, а й від того, як працюватимуть адміністративні та судові механізми.

Києво-Печерська лавра показала, наскільки складним і довгим може бути цей процес. Почаївська може стати наступним великим випробуванням.

Та, можливо, головне питання полягає навіть не в тому, кому зрештою дістанеться юридичний контроль над монастирем.

А в тому, чи зможе Україна прибрати з релігійного середовища той світогляд, який десятиліттями дозволяв Росії залишатися присутньою тут навіть без російських військ.

Бо «русский мир» — це не лише церковна юрисдикція, паспорт чи ім’я патріарха.

У трактуванні Кирила Говоруна — це значно ширша система уявлень, яка дає людині відчуття належності до «великої цивілізації», не вимагаючи від неї навіть бути віруючою.

Саме тому перемога над цією ідеологією може виявитися набагато складнішою, ніж зміна таблички на дверях храму.

І саме тому питання Почаївської лаври сьогодні — це вже не тільки питання монастиря.

Це питання того, яке місце в українському суспільстві після війни залишиться для російської церковної та імперської спадщини — і чи зможе «русский мир» пережити Росію Путіна.