Мама і кар’єра. Інтерв’ю з Надійкою Гербіш

Ще до одруження я попросила чоловіка: «Будь ласка, ніколи не створюй мені «парникових» умов, щоб мені перехотілося працювати», –  Надійка Гербіш зі Збаража, відома письменниця, мама, мандрівниця, перекладачка, фахівчиня з управління проектами в сфері міжнародних прав, лекторка, фотографиня.

З Надійкою Гербіш я познайомилась через її книжки. Якось трапилась мені збірка “Теплі історії до кави”. Я почала її читати. Не відчула. Пройшло кілька років. Я стала дружиною, мамою – і знову випадково натрапила на ті самі “Теплі історії”. Тоді відбулось якесь диво! Була осінь, моя донечка спала у візочку, а я на лавочці в парку пила какао і читала на одному диханні всю Надійку Гербіш. Написані слова у поєднанні з осінню і какао вливали в мене стільки тепла і натхнення, що я просто закохалась в їх авторку. Тож, будучи в Тернополі, поблизу Збаража, скористалася нагодою, щоб зустрітись з Надійкою і розпитати про секрет її успішного поєднання щасливої мами з кар‘єрою письменниці  і менеджерки з міжнародних прав в американській компанії.

При зустрічі бачу тендітну дівчину з міцним внутрішнім стержнем і великими світами в очах. Вона завжди знала, що буде мандрівницею, мамою і письменницею. Головне знати, хто ти. Боже чудо та 100 відсотків знання і віри з працею творять долю.

Починаю зі стандартного питання. Що було спочатку: мама, чи письменниця?

Скільки себе пам’ятаю, завжди мріяла бути письменницею, мамою і мандрівницею. Зараз воно все гарно поєдналося. Я почала писати, коли ще не ходила до школи, і вже тоді робила собі книжечки з паперу. Не любила в школі математики і фізики, а от писати твори для мене було розрадою. Мої тексти почали друкуватися, ще коли вчилася в гімназії. Перша книжка “Художниця”вийшла в електронному форматі, коли мені було 22 роки. “Теплі історії” написала вже після закінчення університету.

З ваших сторінок у соцмережах пам’ятаю, що у 16 років ви знали, що вийдете заміж за свого чоловіка. Як ви про це дізнались?

(Сміється) У 16 я вже могла комусь сказати, що вийду за нього заміж. А знала я це ще в 15!

Як ви справлялись з труднощами в перші місяці після пологів? Хто допомагав?

Наша дитина – дуже довгоочікувана, і питання, що з нею робити, ніколи не виникало. Ми були вже одружені 8 років, і я вже «дозріла» до материнства. Перші 5 років після одруження ми не планували вагітності, бо я вчилася в університеті, а коли зважилися, зіткнулися з певними проблемами в здоров’ї. Ми з чоловіком 2 роки молились про диво – і диво відбулося! На той час у мене була вже хороша перекладацька і письменницька кар’єра. Окрім того, я викладала у коледжі і, попри те, що страшенно люблю студентів, була щаслива піти в декрет: страшенно втомлювала викладацька бюрократія. Коли народилася Богданка, я інвестувала себе в неї на всі 100 відсотків, не відчуваючи від цього жодних труднощів. Нам ніхто не допомагав з малючкою – а до її шести місяців я навіть не могла зважитися на те, щоби дати її комусь на руки, окрім, звісно, її тата. Чомусь відчувала це саме так.

Чи подорожували з немовлям?

Я дуже люблю подорожувати з малечею. В нашому випадку це було просто. В дорозі нам потрібні були тільки слінг, мамині молочні груди й горщик. Богданка була виключно на грудному годуванні до року, але й наступні сім місяців я продовжувала годувати грудьми, і це допомагало нам подорожувати без особливих турбот про їжу. У нас була фантастична подорож по Італії, коли їй виповнився 1 рік і 2 місяці. То був кризовий для країни період, минув рік після Майдану, і нам з чоловіком здавалося, ніби світ поза Україною перестав існувати. То був час хвилювань і страшенної емоційної втоми – тож, щоби якось перезавантажитись, ми затіяли цю подорож на 2 тижні. Летіли літаком до Бергамо, а потім подорожували потягами по Італії. Для економії коштів зупинялись не в готелях, а через серві Airbnb (Це такий сервіс оренди квартир. Розшифровується як “Надувний матрац та сніданок”). Богданка тепер – фанатка піци. Мабуть, це ще звідти. До речі, ця поїздка наштовхнула нас на думки про ще одну вищу освіту.

Чому ви вибрали для навчання Польщу, і як ви наважились переїхати усією сім’єю в такий турбулентний час?

Це була ідея чоловіка. Він навіть сам знайшов мені університет. Протягом першого семестру залишався з дитиною, коли я була на парах. Згодом я перевелась на індивідуальний графік, а чоловік працював позмінно. Бувало так, що він залишався з маленькою після нічної зміни, поки я була на парах. Потім я почала їздити на пари з малечею. Пам’ятаю, коли викладач малював щось крейдою на дошці, вона зненацька викрикувала: “Бодяня!”. Так вона хотіла сказати, що крейда призначена для неї, а не для дорослого дядечка в костюмі. ЇЇ дуже любили інші студенти. У нас була інтернаціональна група: Німеччина, Курдистан, Італія, Еквадор, Колумбія, Нікараґуа… Одногрупник з Грузії дуже тішився за Богдану. Казав, що теж маленьким ходив з мамою на пари, і що досі пам’ятає обличчя маминих одногрупників. Одного разу, під час іспиту, викладачка просила пробачення, що її кабінет недостатньо дружній до дітей. Захищатись з малечею було теж весело. Викладачі дякували мені за магістерську працю по інтеграції біженців, яка їх дуже зачепила. Тоді я також написала книжку «Мене звати Мар’ям» від імені дев’ятилітньої біженки. Ця книжка отримала кілька нагород, а цьогоріч на Книжковому Арсеналі українське Агентство ООН у справах біженців проводитиме її публічне читання.

Як вам вдавалося протягом такого інтенсивного навчання займатись ще й письменницькою кар’єрою?

На той час я вже була відомою письменницею і продовжувала писати в Польщі – передусім тому, що вже мала контракти на нові книжки. А ось згадана «Мар’ям» народилася без жодних домовленостей – і просто з серця. Ті два роки, поки тривало навчання, нам було відверто непросто, однак, по-своєму, цікаво і класно. Я і вчилася, і працювала, і писала, і перекладала, і варила їсти, і займалась фотографією. І весь цей час дитина була зі мною. Я мало спала, практично не дбала про себе. Що цікаво, вигорання відчулося не одразу. Але відбулося.

Ви живете в Україні, а працюєте в Америці. Як так сталось?

Моя робота прийшла до мене після другої вищої освіти. Я мріяла про неї 7 років. Ще коли я працюваоа головною редакторкою видавництва, одразу після першого університету, відбулася моя перша поїздка за кордон. Ми відвідали тоді сім країн у Європі та США. Під час міжнародної книжкової виставки я почула доповідь Сінді Ріґґінс – президентки компанії у сфері міжнародних книжкових прав. І мені страшенно захотілося працювати так. Або навіть із нею!

То у вас така посада тепер тут по Україні?

Тепер я таки працюю з Сінді Ріґґінс – як менеджерка з міжнародних книжкових прав для всієї Європи. (Для мене ці слова Надійки звучать великими літерами: МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ!!!)

Як ви це зробили?

Закінчуюючи навчання у Польщі, отримала кілька хороших пропозицій з працевлаштування. Мені пропонували роботу і на кафедрі в Польщі, де я навчалась, і в одній хорошій міжнародній компанії. Гонорари від книжок, виплачені в Україні, були мізерні супроти європейських цін, працював тільки чоловік. Я згадала про свою мрію працювати з Сінді Ріґґінс і написала їй. Вона відповіла, що залюбки візьме мене на роботу як менеджерку для Східної Європи, але весь цей процес тривав дев’ять місяців і в той час я вагалась: може, не варто чекати в непевності, натомість прийнявши готову пропозицію? Однак чоловік сказав іти за мрією і не розмінюватися на щось інше. Тож спочатку було сім років мріяння, а потім – ще дев’ять місяців очікування. Однак, воно було того варте. Відколи я працюю,  у мене вже було 2 підвищення. Тепер я відповідаю за всю Європу і Нордичні країни.

Ви працюєте в Америці, друзі в Києві, навчались в Польщі.Чому ви живете саме в Збаражі?

Тому що тут живуть наші рідні: моя бабуся, мама і сестра чоловіка. Тут наша церква і спільнота. Якби можна було перевезти всіх цих людей кудись поближче до моря. (Сміється). Я зараз розмовляю з вами і  бачу, який красивий цвіт за вікном. Там також видно стару церкву, в яку ходить моя бабця. Тут, попри виклики маленького міста,є дуже багато любові.

В чому секрет вашого успіху?

Мабуть, нема якогось одного секрету чи якогось “одного інгредієнту”. Для мене це передусім молитва й довіра Богу. А також постійне навчання, постійна робота над власним потенціалом. Вірю в те, що можливості неодмінно приходять. І важливо бути підготованою, щоби її прийняти. Може здаватись, що той стосик дипломів, який ти нікому не показуєш, нікому вже й не потрібен. Але приходить певний момент – і вони грають свою роль.

Думаю, мій успіх також був би неможливим, якби в мене був інший чоловік. Ігор завжди підтримував мене. Ми обоє з простих, незаможних родин. Якби нам дали «все готове» від початку, це було б радше мінусом. Натомість нам дали любов і прийняття, а все решта – наша робота. Виходячи заміж, попросила його: “Не створюй мені ідеальних умов, щоб мені перехотілось працювати.”

Як ставитесь до нянь чи садочків з раннього віку?

В перші місяці після пологів я не брала жодних зобов’язань, які б мене вибивали з графіку, і присвятила себе повністю дитині, працюючи лише в години, коли вона спала чи гуляла з татом. Тому про няню не було й мови. Мені було ненормально, коли дитини не було поруч. Коли Богдані вже було 4 роки, ми кликали няню на кілька годин в день. Зараз вона ходить в приватний садочок. Його відкрила у нас в Збаражі одна неймовірна дівчина з Одеси. Був період, коли моя дитина була єдиною у цьому садочку. Зараз там вже дві групи, купа дітей, денний сон. Одного разу ми з вихователькою мали довірливу розмову, коли моя дитина запросила її в гості. Я їй казала: “Мені страшенно не хочеться, щоб ви вигоріли. Може, бережіть себе більше – хоч трошки.” Вона засміялась і сказала: “подивимось”. І не вигоріла.  ЇЇ пояснення такої самовіддачі: “Тому що я так хочу”.

Чи застосовуєте якісь спеціальні методи для розвитку дитини?

Я люблю науку, але притримуюсь думки, що до 5 років не варто давати дітям знакові системи. Я навіть вчительку музики попросила  не показувати Богдані ноти, натомість вчити грати на слух – і на запам’ятовування послідовностей. Але вона якимось дивом навчилася сама читати і писати, а також прекрасно рахує. Правда, у моєї подруги є донька, на 5 років старша, з якою Дануся часто бавиться. Софійка дуже сприяє в тому, щоби Дануся була майже-школяркою у свої п’ять. Тепер от донечка почала нам писати записки. Одним із перших її повідомлень було звернення до бабусі в Африку:“Чомутивислаламенісумнубілучку.” Вважаю, що найкращий розвиток для дитини –це присутність поруч із батьками в їхніх спілкуваннях між собою та з іншими близькими, а також подорожі та книжки.

Ваша порада молодій мамі, як не втратити себе?

Тут треба виходити з системи цінностей і дослухатися до внутрішнього компасу. Так, я постійно працювала, писала, час від часу зустрічалася з читачами, але при цьому була поряд з дитиною. Комусь абсолютно нормально повернутись на роботу через два тижні після пологів і найняти няню. Єдина порада всім мамам – це пам’ятати, що ресурс скінченний. Він є, але він не ґумовий. Треба мудро його розподілити.  Інколи потрібно вміти відмовлятися і позбуватись зайвого. Я не завжди це вміла і забувала, що надмірне виснаження чи надмірне емоційне навантаження таки мають свій вплив і на маму, і на батька, і на дитину. Є така чудова книжка “Uncluttered: Free Your Space, Free Your Schedule, Free Your Soul” Кортні Елліс – вона десь про це все. Про вміння відмовлятися від другорядного, зосереджуючись на найважливішому. Не потрібно встигати все. Досить головного. Словом, вчуся якомога частіше казати «ні». Нещодавно от продала права на переклад неймовірної біографії мого улюбленого Толкіна українською й мала її перекладати. Відмовлятися було боляче до сліз. Тож «мого» Толкіна перекладатиме хтось інший, але зараз так найкраще для моєї сім’ї, бо братися я розумію, що не можна братись за все. Протягом багатьох років моїм відпочинком було зміна діяльності. Однак не варто запрацьовувати себе до смерті – є такий жарт: «люди, які кажуть, що відпочиватимуть на небі, потрапляють туди швидше за інших». А я так хочу послужити своїй дитині ще тут, на землі.

Рецепт щасливих стосунків з чоловіком?

Є дуже слушна думка з популярної книжки Емерсона Еґґеріха “Любов і повага” про те, що і жінці, і чоловікові потрібні любов і повага, однак для кожного з подружжя вони виявляється дещо по-іншому. Я не завжди згідна з рішеннями чоловіка й відкрито озвучую свою позицію, але все ж готова іти в напрямку, який обирає він. Зазвичай його рішення виявляються мудрими й правильними. Але навіть якби ми обоє вирушили в напрямку до прірви, то легше буде прогулятися туди й разом повернутися назад, аніж сперечатися, поки топчемося на місці. Натомість він любить мене, приймаючи мене разом із моїми недоліками – яких немало. Він не чекає моєї ідеальності – а це звільняє мені час і ресурс для того, щоби ефективніше його любити замість шліфувати себе до блиску, зациклюючись на власних невдачах. Ще з часів наших зустрічей до одруження, ми маємо звичку молитись разом ввечері і благословляти одне одного на хороший день вранці.

Ось така ще одна дружина і мама, а, окрім того, відома письменниця і мандрівниця. Я назавжди запам’ятаю той здивований погляд, коли я запитала Надійку про післяпологову депресію і пошуки себе. Таке відчуття, що людина перебуває на рівні над морем, коли збудувала себе настільки, що все, що нижче рівня цього моря просто не існує, або ж таке мізерне, що не має значення. Надійка подарувала мені свою книжку “Дороговкази, радіо і дощ” і написала на ній:” Радості невсипної”.  І я беру з собою цю радість: радість від материнства, нашого спілкування, від пошуку відповідей і відкриття життя. Дякую тобі, Надійко, за творчість, за приклад, за радість зустрічі, за твій політ душі над буденністю і за ті теплі історії, які мене колись так зігріли.

Наталія Говда, Каралевна

Comments are closed.