Богдана Перевізник із Тернополя: Коли потрапила до США, зрозуміла, що хочу стати лікаркою

«Якоїсь хвилини мій Всесвіт перевернувся й я зрозуміла, що хочу стати лікаркою», – розповідає Богдана Перевізник. Вона – новачок в університетській лікарні. Працює тут лише понад два місяці. Богдана – лікарка-анестезіологиня у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. Каже, що на роботі майже освоїлася.

Обрала фах завдяки недузі

Стати лікаркою допоміг випадок, коли Богдана сама опинилася в лікарні та потребувала допомоги. Десять років тому вона була в США. Поїхала туди школяркою за програмою обміну «FLEX». Одного разу їй знадобилася невідкладна медична допомога й дівчина звернулася до тамтешніх медиків. Тоді й побачила американську лікарню зсередини. Сказати, що була приголомшена, це нічого не сказати. Лікарі весь час усміхнені та комунікабельні. У ставленні до пацієнтів видно відразу, що зацікавлені в тому, аби допомогти. «Про новітню медичну техніку я взагалі мовчу, – ділиться думками Богдана. – Тоді я зрозуміла, наскільки лікарська професія шляхетна та що основна місія медиків – допомагати людям. Мені захотілося бути схожою й тоді вирішила: приїду додому, вступлю до медичного університету. Звісно, було принадою навчатися в Америці, але це велика розкіш. Навіть деякі американці не можуть собі того дозволити».

Богдана тоді дізналася, щоб, скажімо, отримати диплом медсестри, за навчання треба заплатити 25 тисяч доларів. «Звичайно, американські студенти отримують стипендію, але це не така велика сума, щоб покрити витрати на навчання. Дехто навіть спеціально бере кредит. Але для українських емігрантів ця сума – непосильна. Заробити там так само важко. Оплата – погодинна, її розмір залежить і від того, в якому штаті працюєш. Умовно кажучи, в штаті Джорджія за годину праці платять 15-16 доларів, а в Каліфорнії – 20. У кожному штаті ведуть певну політику. Хоча вони об’єднані, але зарплатня й сам рівень життя – різняться», – пояснює дівчина.

Стати анестезіологинею допомогли змагання

Мама Богдани – лікарка-анестезіологиня. Вона не переконувала доньку обрати саме її шлях, але в Богдани на це була власна думка. Це сталося невипадково. На четвертому курсі вона активно брала участь у змаганнях з медицини невідкладних станів і медицини катастроф. «Готував нас керівник гуртка, професор Арсен Гудима, – каже дівчина. – Власне, він зумів об’єднати студентів і дати нам найкращі знання. Наша команда отримувала призові місця на змаганнях. Але найголовніша перемога була на Всеукраїнському чемпіонаті бригад екстреної медичної допомоги, який відбувався в Харкові. Наша студентська команда стала не те, що першою, а ми отримали звання абсолютних чемпіонів, бо вдалося обійти всі професійні команди з України. Це справді був успіх», – зазначає лікарка.

Саме ці змагання стали відправною точкою у виборі спеціалізації. В Богдани завжди була дилема: обрати хірургічну спеціальність чи терапію? Їй дуже сподобалися судинна хірургія, кардіологія. Та після того шаленого досвіду, який дівчина отримала на чемпіонатах бригад екстреної медичної допомоги, – адреналін, нестандартні рішення в критичних ситуаціях, вона збагнула, що проста терапевтична спеціальність з мінімальними маніпуляціями для неї буде нецікавою. Відтак вибір Богдани впав на анестезіологію. Це спеціальність дуже широкого профілю, яка вимагає багато знань. Спостерігаючи за роботою своєї мами, яка, знаємо, теж анестезіологиня, дівчина бачила, скільки лікарів до неї зверталися за порадою. «В мами завжди була відповідь, я дивувалася її гострому розуму, – мовить Богдана Перевізник. – Тепер, спробувавши себе в цій роботі, розумію, що весь час потрібно вчитися. Великий багаж знань, вмінь і практичних навичків – без цього не стати добрим анестезіологом. Тому стараюся постійно вдосконалюватися».

«Ми – посередники в Божих руках»

Богдана любить жартувати, що лікарям найменше загрожує хвороба Альцгеймера, бо вони постійно тренують мозок, вивчаючи щось нове. «Можна вважати, що вже все знаю, вмію й прекрасно володію повним спектром маніпуляцій… Проте на певному етапі розумієш, що кожен пацієнт, кожен клінічний випадок може бути індивідуальним і завжди треба тримати руку на пульсі. Тож завжди є поштовх до самовдосконалення», – переконана лікарка.

Запитала Богдану, коли вона зрозуміла, що не помилилася-таки у виборі професії. Відповідь мене відверто здивувала: «Насправді, це благословенна професія. Вважаю, що лікар це один з посередників між Богом і хворим. Бували випадки, коли я хвилювалася та молилася Всевишньому, щоб дав правильну думку, як допомогти цій людині, бо ситуація критична. Жодного разу моє прохання не було не вислухане. Дуже часто молюся й узагалі віруюча людина. Божа сила справді є. Ті люди, які вірять у Господа, мають благословення в праці».

«Спочатку перевіряєш апарат, лише після цього рятуєш пацієнта»

Богдані Перевізник пощастило потрапити на практику до медичного університету Вроцлава. Задля цього їй довелося пройти жорсткий відбір. Враховувалися і знання мови, середній бал, і досягнення в медичній галузі під час навчання. Вперше вона потрапила на місяць до Польщі після закінчення четвертого курсу. «Ми два тижні проходили загальну практику, а потім кожен обирав відділення з певною спеціалізацією. Я обрала ВАІТ. Тоді в мене не було достатньо знань і я лише спостерігала за роботою лікарів. Але доля мене ще раз закинула сюди. Я виграла ґрант від Європейського Союзу на піврічне навчання у Вроцлавскому медуніверситеті», – розповідає Богдана Перевізник.

Тернополянку вразила система страхування в Польщі. Страхівка покриває все й людині не треба хвилюватися ні за що. Відтак поляки мають високий рівень медицини та якість медичних послуг. Богдану тішило, що в Польщі вона могла багато попрактикуватися. Українським студентам дозволяли бувати на консультативних прийомах викладачів. Якщо пацієнт не проти, то мали нагоду оглядати хворого з викладачем. «Пригадую, як я вперше пробувала зробити УЗД черевної порожнини. Це дуже важливо в навчанні, бо практика відрізняється від теорії», – ділиться думками Богдана.

Польським студентам треба пройти нелегкий шлях, щоб стати лікарем. Спершу шість років навчання в університеті, потім – 13 місяців загальної практики. У цей час майбутній лікар має нагоду попрактикувати в різних відділеннях. Опісля треба скласти екзамен. Це приблизно те саме, що в Україні «Крок». Вже за отриманим рейтингом надають можливість обирати спеціальність. Сама ж інтернатура триває п’ять років. Лише тоді можна працювати лікарем.

«Якось польський лікар запитав мене, що буду перше робити, коли апарат раптом стане несправним. Я випалила: «Надаватиму допомогу пацієнту». На що він відповів: «Спочатку перевіряєш апарат, лише після цього рятуєш пацієнта». Це я запам’ятала назавжди», – резюмує Богдана Перевізник.

Мар’яна СУСІДКО

Джерело: Медична Академія