Хто з вчителів Тернопільського району настільки відважний, щоб поїхати на місяць у прифронтову область

За зв’язок сердець, але без “казаков”
Не буде перебільшенням, якщо на запитання, хто з вчителів Тернопільського району поїде на місяць у прифронтову область, ні у кого не виникало сумніву, що це буде саме Світлана Василівна Гоч. І не лише тому, що за тендітними плечима цієї справді мужньої жінки більше 20 поїздок із волонтерською місією в зону проведення АТО. Побачивши страшний бік війни, пані Світлана як педагог, поетеса, громадська діячка впевнена, що після війни, яка, сподіваємося, скоро закінчиться, буде набагато більше роботи, яку вона називає просто — зробити Україну українською. А починати цю працю треба вже. Зізнається, що, вирушаючи до Луганська, була впевнена, що їде в зросійщений край, не чекала особливих сюрпризів, але, побувши майже місяць у районному центрі Кремінна, зробила, як для мене, несподіване відкриття:

“Може, у Луганську бандерівців менше, ніж у нас, але вони духом сильніші та послідовніші у своїх діях, ніж західняки”. Ось як Світлана Гоч, зокрема, розповідає про директора української гімназії у місті Кремінна Євдокію Іванівну Кукуяшину:

“Боєць, борець, яка в поширеному тут російськомовному середовищі зобов’язує не тільки спілкуватися українською, а передусім — мислити нею. Нетерпима до неякісного продукту в роботі, чим “провокує” педагогів і гімназистів до успішних реалізацій та високих стандартів. А секрет вражаюче простий: викладачі для Євдокії Іванівни — “знахідки “, “зірочки”, “те, що треба”, тоді як учні — “мої найкращі” і все, що можна поєднати з “най”…”

Луганський край – не до кінця зрусифікований. У селах розмовляють переважно українською. Цікаво, що у Кремінній 5 шкіл — усі україномовні, і лише в одній із них в окремих класах ведеться викладання предметів російською. На уроках учні дуже гарно розмовляють державною мовою, а на перервах — російською або суржиком.

Особливістю регіону є те, що тут з обережністю підходять до таких питань, як децентралізація, європейський вибір, реформи, проте у прифронтовій зоні активно впроваджують проекти європейських гуманітарних організацій ООН (ЮНІСЕФ, ПРООН). Завдяки цьому співробітництву забезпечено новітнім обладнанням, меблями, споруджено сучасні огорожі для шкіл, садочків, інших закладів по лінії освіти. Неабияким везінням вважається потрапити на курси ООН (“Інвестиційні форми навчання”, “Психологія”, “Соціальна педагогіка”, “Зняття стресів”, “Вчимося жити разом”, “Культура добросусідства” тощо).

У бібліотеках міста Кремінна немає українських книжок. Світлана Гоч каже: “Не збідніє ніхто із тернополян, якщо зі своєї приватної бібліотеки (а вона є у кожного) бодай дві-три книжки подарує луганчанам. Українська книга тут нині особливо потрібна”.

Великим плюсом Світлана Гоч вважає поширення у краї козацьких традицій. Гра “Джура” стає модною. З цього приводу можна назвати школу в селі Варварівка. Діти, яких вважали “важкими”, з якими ніхто з вчителів не міг собі дати раду, буквально перевтілилися під впливом козацького виховання.

“Коли почула у виконанні дітей пісню, яку можуть заспівати лише в Галичині, “Гей, соколи!”, була до глибини душі вражена, — ділиться Світлана Гоч. — Зацікавилася, хто приніс до школи цей націоналістичний дух? Ім’я вчительки хімії та “Захист Вітчизни” — Євсєєва Анжела Сергіївна — мені нічого “бандерівського” не навіювало, проте познайомившись із педагогом ближче, довідалась, що вона родом із Сокаля Львівської області, зрозуміла, звідки цей дух волі, патріотизму!”

У Кудряшівці козацьку педагогіку впровадили ще у 90-х роках. Директор цієї школи – виходець з роду кубанських козаків. Тут багато справді якісних стендів про історію українського козацтва. Проте жінка називає себе на російський лад єсаулом (у козаків були осавули). Тут не чути української мови. А найгірше: так звані козаки носять георгіївські хрести, шапки-кубанки, шаровари, як російські казаки, які нині воюють на боці сепаратистів та російських окупантів, стріляють по наших захисниках. Це вже питання не зовнішнього вигляду, а ідеології. Козацький космополітизм – це не дуже добре. Україна – козацька держава, але “казаков” нам не потрібно. Отже, є ще над чим працювати!

Місяць у місті Кремінна, який Світлана Гоч називає друга Конче Заспа за чудові ліси, озера, чисте повітря, минув дуже швидко, бо був насичений подіями, зустрічами з цікавими людьми. Зі слів педагога: “Це було більше, як обмін досвідом… На луганській землі треба було залишити частинку себе і позбутися нав’язаного міфу національної полярності сходу і заходу.

Попереду ще велика праця: творити Україну як єдиний духовно-культурний простір, у якому народ мислить і прагне в унісон. А позаду — десятки зустрічей, що поріднили нас, і щирі обійми надзвичайно гостинних людей, яких уже неможливо забути. Відтепер ми будемо тримати зв’язок серця і душі, котрий не дасть роз’єднатися й нашим рукам, тим більше територіям. Тримаймось укупі!”

Галина ЮРСА, газета “Подільське слово”.