Не по прошлому ностальгия – ностальгия по настоящему!

У всьому винна, напевно, запізніла холодна сльотава осінь. І вік. А ще – відчуття не справжності всього, що відбувається довкола. Пластиковий смак м’яса й вівсяний присмак кави. Кровопролитні баталії в Інтернеті стомлених вождів віртуальних революцій. Сумно…

Потуги об’єднання роздрібненої, вщент розбитої опозиції викликають у мене лише гірку посмішку. Не від зловтіхи, від пекучого болю в підребер’ї. Гучні заклики новітніх карбонаріїв на барикади наштовхуються на глухе нерозуміння мас, лінь і байдужість. Розпач в очах вождів – реальна їх оцінка й ціна.

Інколи ловлю себе на думці, що, з роками, стаю нестерпним буркуном з замашками якогось близькосхідного цадика.  Це вже й самого починає дратувати. А що сказати про оточуючих? Тут щоденні турботи, як елементарно вижити у цьому несправедливому й  жорстокому світі, а у мене серце болить за нещасних дітей центральноафриканських країн, що голодують чи переймаюся долею бездомних тварин нашого славного міста. Аномалія якась. З боку саме так і виглядає. На сьогодні.

Пробую пояснити, що без відчуття чужого болю і співучасті в негараздах інших неможливо вирішити й особисті проблеми та не знаходжу розуміння. Здається, навіть у найближчих людей. А від цього – дискомфорт і почуття провини. Що, самі по собі, є речами неприємними. От так у незгоді з собою й живу. Складно.

Не так давно влився у високу хвилю користувачів новітніми технологіями. Відкрив свій профіль у Фейсбуці. Тиждень тратив неймовірно багато часу на сидіння у всесвітній павутині. Приймав участь у високоінтелектуальних дискусіях, пропонував дружбу та приймав зворотні пропозиції. Познайомився з багатьма досить цікавими людьми, зав’язав декілька корисних знайомств. Навіть був ініціатором створення тематичної групи, щоправда, невдовзі з неї і вийшов. Насторожила тональність деяких з учасників. Їх намагання осідлати будь-що у будь-який спосіб. І не важливо задля чого. Практика перебування у віртуальному світі не минула безслідно. Я зрозумів, принаймні для себе, одну річ. Значна кількість людей суспільно активних, нереалізованих у реальному світі в той спосіб, який вони собі омріяли, перетекла у створений ірраціональний світ своїх мрій. Світ, де вони можуть уявити себе такими, якими б хотіли бути в реалі. Розумними, успішними, потрібними, добрими. Це зовсім не означає, що багато з них й насправді такими не є. Але у віртуальному світі все більш рельєфно й випукло. А тому – цікавіше.

Подібний стан речей таїть у собі потенційну небезпеку переплетіння реального з віртуальним, а як наслідок – сумбур у діях та думках. Від цього першими постраждають безпосередні носії ідей та їх адепти. Реальність – жорстокіша, ніж видається. Вона не допускає виправлень он-лайн, перезавантажень і кількох життів в запасі. Навіть другого не буде. Важко збагнути, але це – так! Що зроблено – те зроблено. Його не видалиш банальним натисканням клавіші Del. Наші справи завжди залишаться з нами. З помилками й шаленством, зрадами й боягузтвом. Все наше – з нами. Як би це гірко не було.

Всі наші нинішні біди від надмірного захоплення і віри в надприродні здібності Інтернету. Арабська весна збила нас з пантелику. Там вдалося скликати революції через соціальні мережі. Не обов’язково це має вдатись у нас. В 2004 ми вже пережили той пік суспільного підйому, вдруге – виглядатиме на фарс. Що й успішно робиться зараз через різного роду «майдани», які, радше, виглядають «майдан’сами». Караоке збирає більше людей на майдані, аніж протести «підприємців» з «дітьми війни» вкупі. Така реальність.

До чого це все?

А до того, що сумно мені від того всього. Хочеться справжності, а не гри у справжність. Хочеться, щоб ми були «солідними людьми», а не тільки «справляли враження» таких, як закликає одна з реклам рінгтонів. Хочеться, щоб загал усвідомлював різницю між «бути» і «справляти враження». Ось – головне. Інакше – гріш нам ціна у базарний день!

Громадянське суспільство не може існувати лише, навіть не на папері, у множині сайтів ГО в мережі, не сотнями тематичних груп з їх координаторами та «галочками» реалізованих програмних «добрих справ». Громадянське суспільство твориться на холодному реальному, а не віртуальному, граніті, на засніжених майданах та болотяних стежках сіл Чугуївщини. Громадянин ніколи не народиться від «любові по Інтернету».  Він може народитись від палкого полум’яного сплетіння сердець та гарячих долонь. Створене в мережі не Громадянин, а безстатевий німий гомункул, не спільнота, а електорат для якого однаково під чиїми прапорами заробляти тридцять срібняків.

От знову потемніло за вікном. Знову чотири пори року промайнуть за якихось півгодини. Так і життя. Не встигнеш «роздухаритись», а вже – «дембель»…

 

Олег Мартинюк

Коментарі вимкнені.