Тернопільщина – колиска Народного Руху України
Уже двадцять років Україна незалежна. За цей час змінювалися президенти, міністри, проводилися реформи, приймалися закони, а Народний Рух України продовжував свою справу – боротьбу за утвердження української державності. На початку 1990-х років Рух розпочав нову сторінку в історії країни, зокрема й Тернопільщини, зігравши визначальну роль для тодішнього суспільного життя, яке базувалось на комуністичних засадах. Незламна віра рухівців Тернопільщини у майбутнє, спільна національна ідея та їхня нестерпна відраза до тодішнього режиму перетворили наш край у період становлення Незалежної України на оазу національної свідомості та самоствердного буття.
Найбільшою заслугою Народного Руху, як вважає представник цієї політичної партії тернополянин Онуфрій Митник, – була майже одноголосна підтримка громадянами Незалежності України («за» проголосували 90,32% присутніх) під час Всеукраїнського Референдуму 1 грудня 1991 року. Таким, мабуть, не може похвалитися жодна держава! На той час це було потужним і необхідним проривом крізь стіну заангажованої політики радянської влади, що передував неминучій події: 24 серпня 1991 року Україна здобула Незалежність.
Як Рух творив новітню історію України
В листопаді 1988 року на багатотисячному мітингу в Києві поет та громадський діяч Дмитро Павличко висунув ідею створення Народного Руху За Перебудову. Звичайно, пропозицію зустріли оплесками, бо серед людей вже давно відчувався настрій рішучості та безкомпромісності щодо необхідності змін. У січні 1989 року проект Програми Народного Руху України За Перебудову схвалено, а за деякий час –опубліковано в газеті «Літературна Україна». Слова «За перебудову» з назви Руху було вилучено в жовтні 1990-го, а за кілька місяців Рада Міністрів УРСР зареєструвала Статут Народного Руху України – НРУ.
Вже 24 березня 1989 року крайова організація Руху була створена у Тернополі. Головою осередку обрали Михайла Левицького, а восени його очолювали вже п’ять співголів – той же Михайло Левицький, Левко Горохівський, Георгій Петрук-Попик, Марія Куземко, Богдан Бойко. Згодом обов’язки керманича крайової організації Руху делегували останньому. На початках існування громадської організації тернопільські рухівці були невтомними затійниками багатьох акцій, активно долучалися до всеукраїнських заходів, словом, не стояли осторонь подій, які відбувались у державі. Зокрема, 30 липня 1989 року на Микулинецькому цвинтарі за участю рухівців відкрито могилу жертвам тоталітарного режиму. На заході налічувалось 100 тисяч осіб. У Тернополі замайоріли жовто-сині стяги, що віщувало звільнення від комуністичного режиму. У серпні того ж року в Тернополі відбувся багатолюдний мітинг на Співочому полі. Це була знакова подія як протест проти діяльності комуністичної влади.
– Пригадую, як сьогодні: велика кількість людей заполонила тоді Співоче поле. Однак організаторам заборонили зі сцени звернутися до присутніх, – розповідає Онуфрій Митник. – Тоді на знак протесту Левко Горохівський, Михайло Левицький, Георгій Петрук-Попик, Левко Горохівський, Марія Куземко й інші ініціатори заходу одягли червоні пов’язки з написом «Гласність» і мовчки простояли на сцені 10-15 хвилин. Опісля мітингувальники подались пішою ходою до будівлі тодішнього обкому компартії. На вулицях міста до них долучались усі охочі, які якраз поверталися додому з роботи.
Відтак, за словами пана Митника, утворилась велика маніфестація: зібралось близько тридцяти тисяч осіб. Утім, під мостом біля залізничного вокзалу правоохоронці перекрили їм шлях. Тоді мітингувальники звернули на вулицю Куйбишева (тепер –Вояків Дивізії Галичина) та Залізничною (теперішньою Татарською) вийшли на «горбатий» міст. Однак і там правоохоронці заблокували дорогу. Але рухівцям все-таки вдалося прорватися, – вони попрямували на Театральний майдан, де й завершився захід. Той мітинг став великим уроком для тодішньої влади, а для тернополян – рішучим кроком назустріч приходу нової влади.
– У 1989 році в Тернополі з’явилось чимало осередків Народного Руху України на заводах, в організаціях. Вони й відіграли велику роль на виборах до Верховної Ради, – продовжує спогади Онуфрій Митник. – Стосовно депутатського представництва в обласній раді, як і в парламенті, рухівці майже на всіх округах здобули перемогу, за винятком Кременецького і Чортківського районів. Окрім того, більшість депутатських крісел вони отримали у міській раді, а В’ячеслав Негода, тодішній голова рухівського осередку “Ватри”, став керманичем Тернополя. Хоча владу в Києві очолювали комуністи, проте на Тернопільщині демократичні сили мали можливість для вільного втілення у реальність своїх засад. Таким чином, за короткий термін було перейменовано всі вулиці, у назвах яких проглядався політичний підтекст, демонтовано пам’ятник Леніну, нарешті змінилась ідеологія. Позитивні перетворення відбулися також у духовній сфері міста: реабілітовано греко-католицьку церкву, розпочалось будівництво храмів у різних мікрорайонах Тернополя. Це свідчило про початок нашого духовного і культурного відродження.
Напереродні Всеукраїнського референдуму, в рамках агітаційних заходів, коли в одному з Будинків офіцерів Запоріжжя рухівці співали пісню, в якій був приспів: «Комуна боса утікає, УПА іде вперед», усі аплодували стоячи.
Цікаво, що більшість рухівців на той час пропагували національну ідею і на Сході України. Скажімо, ще однім незабутнім заходом рухівців була акція «Січ 500», куди з Тернополя відправили понад сотню автобусів. Захід проходив у містах, де свого часу розміщувались головні осередки Запорозької Січі.
– Колона автобусів з національною символікою тягнулася на більше, ніж на три кілометри. Головне гасло було «Схід і Захід разом». Рухівці організували вражаючий піший похід через все Запоріжжя. Місцеві жителі зі здивуванням і певним острахом спостерігали за нами, а дехто таки долучався до колони. На знак єднання України у селі Капулівка Дніпропетровської області було насипано символічну могилу. А в містечку Олександрія назустріч виходили люди і кидали нам під ноги та під колеса транспорту квіти. У такий спосіб вони висловлювали радість і підтримку нашому приїзду, – каже пан Онуфрій.
21 січня 1990 року, у день 71-річчя Злуки ЗУНР і УНР, рухівці провели ще одну знаменну акцію – «живий ланцюг» від Львова до Києва як символ єдності українців. Проходив цей «живий ланцюг» і через Тернопіль. За версіями різних джерел, участь у заході взяло від 450 тисяч до 5 мільйонів людей. Тож у 1990-х роках Народний Рух відіграв роль єднання українців довкола національної ідеї.
Народний рух як явище в Україні
– Рух пройшов довгий шлях від громадської організації, де були зібрані представники різних поглядів, хоча їх об’єднувала боротьба за утвердження української державності, до статусу політичної партії, – розповідає теперішній голова Тернопільської крайової організації Народного руху України Анатолій Вихрущ. – До сьогодні точаться суперечки, що було б краще: зберегти Рух як громадську організацію чи трансформувати її в партію? Думаю, події нинішніх днів однозначно доводять, що тільки потужна партія має шанс на системну цілеспрямовану роботу.
Які б чудові ідеї не закладалися на початках чи як би красиво не виглядало все на першій загальній хвилі ейфорії та піднесення, життя завжди вносить свої корективи.
– В Народному Русі України було два періоди зради, – констатує Анатолій Володимирович. – Наприкінці 1990-х виникли спроби розколоти партію. Певна група людей хотіла збудувати свою структуру, виконуючи замовлення і одержуючи неймовірно великі кошти. Їхня спроба провалилася. Дуже прикро і боляче, що друга спроба зради Руху була після Майдану.
В’ячеслав Чорновіл як уособлення ідеї Руху
Від часу створення уособленням, ініціатором, головною рушійною силою цієї партії був В’ячеслав Чорновіл – з березня 1992 року – співголова, а з грудня 1992 року – голова НРУ. Від цієї партії він тричі ставав народним депутатом (у 1990, 1994, 1998 роках) і проходив у Верховну Раду України, займаючи різні посади в Комітетах.
– Сила НРУ полягала в двох основних чинниках. Перше – це глибинна всенародна підтримка. На варто забувати, що на сьогоднішній день немає жодної демократичної партії, вихідці якої з гордістю не говорили б, що вони починили свою партійну роботу в Русі. Друга складова – це її політичні лідери. В новітній історії Україні навряд чи знайдеться багато політиків, які б могли досягти рівня В’ячеслава Чорновола. – Підкреслює Анатолій Вихрущ. – Чорновіл неодноразово бував на Тернопіллі, був обраний депутатом Верховної Ради саме від Тернопільщини. Поєднання його сили, світлості, доступності, ерудованості та відкритості залишало спогади після зустрічі з ним на все життя.
Як відомо, нещодавно Генпрокуратура передала на додаткове розслідування справу про загибель В’ячеслава Чорновола. Кількома місяцями пізніше прокуратура Києва підтвердила інформацію про ексгумацію тіла колишнього лідера НРУ.
– Загибель В’ячеслава Чорновола – це однозначно замовне політичне вбивство, –заявляє Анатолій Вихрущ. – Все було заплановано і підготовлено. Чорновола вбили політичні пігмеї, які боялися його авторитету. Але ми повинні сьогодні щиро сказати, що до його загибелі спричинилися й ті, хто розколював Народний Рух, адже Чорновіл їздив по Україні, об’єднуючи партію, оскільки єдиної сили бояться. Отож спочатку його морально знищили ті, хто підписував відповідні заяви та виступав проти лідерства Чорновола – власні ж колишні соратники, а вже потім фізично – вороги Руху. НРУ зараз повторює долю свого лідера. Спочатку з Рухом воювали як з партією, потім з’явилися люди, які почали «голосити», що Рух вже не той і його потрібно змінювати. Отже, замість того, щоб вдосконалювати партійну роботу, вони добивали партію кастетами зради та байдужості.
Як стверджує Анатолій Вихрущ, існування Народного Руху України – це найбільший живий пам’ятник Чорноволу, а політична доля тих, хто зраджував його і Рух, дуже сумна.
Майбутнє Народного Руху України
– Сьогодні одні політичні партії мають більшу вагу в суспільстві, інші – меншу. Думаю, що своє основне завдання Рух виконав в 1990-ті роки, хоча й на сьогоднішній день продовжує працювати. На жаль, все таки наша незалежна самостійна українська держава є збудованою тільки де-юре, а де-факто вона ще не відповідає мріям українців, – стверджує Анатолій Вихрущ. – В Рухові мене приваблює насамперед незмінна векторність: працювати для України, працювати з людьми і працювати для людей. Рух буде існувати, тому що в основі цієї партії закладено надзвичайно потужні та хороші ідеї. І що цікаво, це не галичанське явище, бо я бачив рухівців Одеси та Криму. Вони націоналісти не меншого калібру, аніж тернополяни. Тобто Рух – це вже всеукраїнський масштаб з представництвами від Донецька до Івано-Франківська, від півночі до півдня.
Коментарі вимкнені.