Передзвони! Бо я в мар-шру-тці! – телефонні розмови по-тернопільськи

“Галю, я з ним балакати не буду! Нє, і  не буду трубку брати!” – емоційно вигукувала в телефон дівчина років шістнадцяти. “Після того, що він зробив? Ну а нє. Він до дому повів ту курву Надьку, я з ним балакати буду?”. Всі пасажири маршрутки, зачаївши подих, слухали чиюсь історію кохання, у якій, як стало зрозумілим, було три складові: безіменний мачо, “курва Надька” і сама власниця телефона, яка безпардонно ділилася своїм особистим життям з усіма, хто їхав поряд. Схоже, її це зовсім не хвилювало.

І як би не хотілося не чути пікантних подробиць особистого життя юної білявки, не можливо було уникнути її розповіді. Щойно вона поклала слухавку, як її телефон знову задзвонив. Рінгтон у вигляді унікальної композиції співачки Наталі “О Боже, какой мужчина, я хочу от тебя сына” викликав на її обличчі незрозумілу посмішку: чи то радісну, чи то цинічну, чи то щось типу “зараз я тобі покажу”. Очевидно, що телефонував той самий “мачо”. “Альо. Що хочеш? Нє, нема нам про шо балакати.  Ага, ага. Я всьо знаю! – манірним голосом продовжувала свій монолог дівчина з “о, Боже, какой мужчина”. – ну нє, ну такво робиться? як ти зробив, дурню! нє-нє, ти мені не балакай! Я всьо знаю. Я тобі дала, я ти повів додому ту курву Надьку?!”. Маршруткою прокотився тихий смішок. Та це не збентежило дівчину з телефоном. Схоже, що вона відчула себе тріумфаторкою – про негідний вчинок  її  ”мужчини” з Надькою дізналося зо два десятки людей.

Та доки я доїхала до потрібної зупинки дівчина змінила гнів на милість. Не буду передавати дослівно, однак останнім було речення щось на кшталт: “Так, котику, і я тебе. Так, так. приходь, вийду, цьомаю. Так, так. Па”.

Мабуть кожен, хто користується громадським транспортом неодноразово чув подібні розмови, може не такі відверті, але все-одно приватні. Чи то ми, люди, такі, що у вуха лізуть чужі балачки, чи то ті, хто розказує, у якому баняку лежить “мнясо”, а де макарони, і що з ними треба зробити, не вчасно про це говорять. “Марусю,  тут нічого не чути! Так, так! Я в маршрутці їду! В мар-шру-тці!!! В мар-шру-тці! Не чую. Нічого не чую! Марусю! Передзвони! Бо я в мар-шру-тці! Так, передзвонити! Пе-ре-дзво-ни!”  Хіба не може зачекати ця розмова 10-20 хвилин?

Вчора зайшла з родиною перекусити  у один заклад в центрі міста. Поки робила замовлення, не зауважила, що сіли ми пряд з столиком, за яким сиділа жінка, що розмовляла по телефону. При цьому, не лише розмовляла, а й їла, інтенсивно розкришуючи хліб по столу. І плакала.

Навіть не плакала, а ридала, схлипувала, заходилася від сліз.  Страшна думка промайнула в голові, і мимоволі я прислухалася до рзмови. По контексту вдалося зрозуміти, що в жінки все ніби й нормально – бо всі живі і здорові. Мова йшла про ломбард і про якусь монету. “Мене не раз називали злодійкою, в тому числі  моя рідна баба. – Пояснювала жінка співрозмовнику у телефоні. – Але я її занесла в ломбард. Я її не маю! Я маю що їсти, я її віддам вам. Але як не занесу гроші того тижня, то її переплавлять на кульчики. На куль-чи-ки! На заушниці. Так-так, завушниці. Ага,  я  маю що їсти” – ридала в телефон жінка, пережовуючи салат, хліб, і вибачте, власні соплі. Працівники закладу харчуванння спостерігали за жінкою, однак ніхто не підійшов із зауваженням. Крик та ридання жінки наштовхували на думку, що у неї трапилося горе.

Завершивши свою розмову по телефону, вона встала, попросила води, спокійно замовила ще один салат . Поки її замовлення готували, зосереджено переглядала телефонну книжку у пошуку співрозмовника.  Знайшовши того, хто їй підійшов, знову розридалася. Повторилася історія про монету і про те, що вона має що їсти. Потім була третя розмова, яку ми вже не дослухали, бо швидко споживши те, що нам принесли, втекли з цього місця. А пані з телефоном продовжувала ридати у залі над салатом та хлібом.

Невже людині приємно, коли на неї скоса дивляться? Можливо у пані з салатом справді є якісь психічні відхилення. Але ж їх немає у всіх, хто корситується телефоном у громадському транспорті. Чому пасажири мають слухати кулінарні, романтичні чи детективні історії інших користувачів маршруток? Звичйно, іноді потрібно передзвонити, уточнити, щось сказати. Та чи етично цілу дорогу розбалакувати про болячки, про те, що зварити на обід чи про амурні справи? Як вважають наші читачі?

like.te.ua

-1 thoughts on “Передзвони! Бо я в мар-шру-тці! – телефонні розмови по-тернопільськи

  • 18:51 | 14 вересня, 2013 at 18:51
    Permalink

    все гаразд….в автора статті життя вдалось, якщо звертає увагу на такі дрібниці….деяким просто не до цього…

Comments are closed.