Професор із Тернополя Володимир Гнатів: «Жоден хірург не може працювати без анестезіолога»

Висококваліфікований, досвідчений фахівець і надзвичайно добра, чуйна, талановита людина – кажуть про доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри анестезіології та інтенсивної терапії ТНМУ Володимира Гнатіва пацієнти, студенти, колеги – лікарі. Вагомим є його науковий доробок. Професор В.В. Гнатів – автор понад 130 публікацій, співавтор трьох монографій, трьох навчальних посібників і мультимедійного компакт-диску, п’яти деклараційних патентів на винаходи та більше двадцяти рацпропозицій. Редакція «Медичної академії» запросила Володимира Володимировича до нашої «Вітальні», аби докладніше розпитати його про життєвий шлях та професійну діяльність, цікаві випадки з лікарської практики й захоплення, не пов’язані з медициною.

Лікар у другому поколінні

– Володимире Володимировичу, ваш батько Володимир Іларіонович 40 років пропрацював районним хірургом у Монастириську, тож, мабуть, зацікавлення медициною до вас прийшло невипадково. Яким пригадується вам ваше дитинство?

– Я народився в селі Гончарівка Монастириського району. Гончарівкою його назвали слушно, бо тутешня земля багата на поклади якісної глини, з якої здавна місцеві майстри виробляли посуд та інші гончарні вироби. З Гончарівки родом моя мама, а тато – із сусіднього села Слобідка-Горішня, де у нас велика родина і в третини мешканців прізвище Гнатів.

Про своє дитинство та студентську юність, сім’ю й родину, про роботу в лікарні тато пізніше написав книгу «Спогади та роздуми хірурга», яка вийшла у тернопільському видавництві «Підручники і посібники» 2015 року. В ній, зокрема, він згадує, як 1939-41 року на їх обійсті в Слобідці-Горішній, у підвалі, облаштованому під коморою, діяла підпільна друкарня ОУН. Надруковані тут листівки зв’язкові розносили селами. Тато був членом молодіжної організації «Юнацтво ОУН» і за потреби підміняв зв’язкових. За це йому подарували один з перших надрукованих документів – Акт відновлення Української держави, проголошений в окупованому німецькими військами Львові 30 червня 1941 року. Батько зберігав його тривалі роки, доки папір від часу не зотлів. Цікавими є також спогади про батькового двоюрідного брата Захарія, провідника ОУН Тлумацького, Галицького та Надвірнянського повітів Станіславської округи. 1943 року Захарія заарештувало німецьке гестапо. В Аушвіці (Освєнцім) він сидів разом з братами Степана Бандери, які загинули в цьому концентраційному таборі. Захарій дивом вижив. Родина довідалася, що він живий лише після розпаду СРСР. Під час зустрічей Захарій багато розповідав мені про своїх товаришів – Степана Бандеру, українського ідеолога Лева Ребета, Ярослава Стецька. Показував фотографії.

Продовжив родинну традицію

– Кажуть, приклад батьків – кращий учитель. Ваш батько – хірург. А мама?

– Мама – педагог. Після 3 курсу батько працював фельдшером у селі Високе, а мама вчителювала в сусідньому Підлісному. Тоді й познайомилися. Побралися 1950 року. Я був молодшою дитиною в сім’ї. Старша на півтора року сестра Віра закінчила Івано-Франківський медуніверситет (на той час – інститут). Вона лікарка-педіатр.

– Ви теж подали документи до Івано-Франківського медінституту, продовживши родинну традицію.

– Так, своє майбутнє я пов’язував винятково з медициною. Монастириську школу закінчив із золотою медаллю та успішно склав вступні іспити. До слова, в школі я дуже любив уроки літератури, а твори писав найкраще й учителька зачитувала їх як приклад. На творчому конкурсі серед школярів Тернопільської області мій нарис, який я написав за півтори години, посів перше місце. Загалом художня література зіграла дуже важливу роль у формуванні моєї особистості. Книги люблю відколи вперше прочитав «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, а було це в другому класі. Навчаючись у школі, всіх класиків перечитав. Економив гроші, які батьки давали на шкільні сніданки, щоб купити книжку улюбленого Джека Лондона. І нині книга в моєму житті має велике значення.

– Серед багатьох лікарських спеціальностей у студентські роки вас насамперед вабила…

– … хірургія. Я хотів стати хірургом, як батько. Після 3 курсу під час виробничої практики дні й ночі проводив в Монастириській районній лікарні. Асистував під час операцій, робив перев’язки пацієнтам. Керівником моєї виробничої практики був талановитий викладач, випускник Тернопільського державного медичного інституту Анатолій Іванович Паламарчук і його поради сприяли моєму професійному становленню. Тому почувався розчарованим, коли після 6 курсу отримав скерування в Луцьку обласну лікарню для проходження інтернатури з анестезіології. Дві доби шукав у Луцьку житло, бо місцем у гуртожитку інтернів тоді не забезпечували Ходив, розпитував місцевих мешканців, де можна винайняти кімнату. Якось на одному з подвір’їв побачив дідуся, який перебирав і розкладав в тіні ромашку лікарську. Слово за словом… В розмові я згадав латинську назву рослини й з’ясувалося, що мій співрозмовник добре знав латинську мову та загалом – людина високоосвічена. Гервасій Кинсицький – так звали старенького – запропонував мені поселитися в нього до завершення інтернатури. Ми стали добрими друзями. Попри поважний вік (на час нашого знайомства чоловіку виповнилося 86 років), він зберіг ясну пам’ять і проникливий розум. Йому було 26, коли в Росії стався жовтневий переворот, і Гервасій Йосипович багато розповідав мені про події того часу, про напад більшовиків на Україну та про організовані комуністичним режимом голодомори. Надзвичайно цікавий співрозмовник з величезним життєвим досвідом, мудра й добра людина – таким він залишився в моїй пам’яті.

«Анестезіологія стала моїм покликанням»

– З любов’ю та повагою згадую обласного анестезіолога Володимира Стадницького, під керівництвом якого проходив інтернатуру в Луцькій обласній лікарні. Володимир Петрович був висококваліфікованим лікарем і справжнім українським інтелігентом з особливим талантом добра, людяності. Розповім про такий випадок. Зателефонувала в розпачі мешканка сусіднього з лікарнею будинку: «Батько помирає». І справді, у чоловіка стався обширний інфаркт міокарда, його серце зупинилося, це був той випадок, коли медицина безсила. Донька не тямила себе з горя та не знала, що їй робити. Втрьох – Володимир Петрович, я і ще один лікар-інтерн – обмили покійного, переодягнули в чистий одяг і поклали на катафалк, який зробили зі столів. «Тепер можете кликати сусідів і знайомих попрощатися з померлим», – сказав Володимир Петрович заплаканій жінці. Співчутливий до людського горя, він допомагав усім, хто потребував уваги та підтримки, власним прикладом навчаючи, що доброта, милосердя – невід’ємна складова лікарської професії. Моя зацікавленість анестезіологією зростала з кожним днем роботи під керівництвом Володимира Петровича. Я наче заново відкривав для себе цю лікарську спеціальність, усвідомлюючи її суть. І саме вона стала моїм покликанням. Анестезіологію справедливо називають найбільш інтелектуальною лікарською спеціальністю. Бо будь-який вузький спеціаліст займається патологіями одного профілю, натомість анестезіологи лікують усіх важкохворих, незалежно від діагнозу, і мусять добре знати і токсикологію, і пульмонологію, ендокринологію, неврологію і т. д. Це професія, що охоплює майже всі галузі медицини. Я ходив на операції, на денні й нічні чергування в лікарні та за період інтернатури провів майже 500 анестезій. Вільний же час віддавав різнобічним захопленням: навчився їздити на автомобілі та склав іспити на права, ходив на бальні танці й на річку Стир – плавати, долучився до товариства місцевих «моржів».

Після інтернатури мав скерування на роботу до Луцької районної лікарні, проте вдалося домогтися переводу в Монастириську районну лікарню, де не було анестезіолога. Почав працювати. Невдовзі сюди в критичному стані привезли молодого чоловіка. Його матір нетямилася з горя. «Він у мене вже четвертий», – голосила вона. Троє старших синів жінки трагічно загинули, а тепер ось наймолодший – у стані клінічної смерті через отруєння хлорофосом. Я був біля нього увесь час – з ранку до вечора, роблячи все можливе для порятунку чоловіка. І його стан нормалізувався. Смерть відступила. Того ж дня ще одного пацієнта вдалося буквально витягнути з того світу. Банальне отруєння алкоголем, та під час транспортування в пацієнта запався корінь язика, перекривши дихальні шляхи. Чоловіка привезли вже синьо-чорним, але його теж удалося врятувати. Через кілька днів, стоячи в черзі за молоком, почув розмову місцевих мешканців про те, що «в нашій лікарні з’явився лікар, який витягує людей з того світу». Мене, 24-річного, охопило почуття гордості.

Місяць попрацював – поїхав до обласної лікарні до Тернополя, оволодів навичками катетеризації магістральних судин. Цей метод лікування дозволяє рятувати життя дітей до року. Розробив та запровадив в Монастириській ЦРЛ низку раціоналізаторських пропозицій та удосконалень медичної апаратури. Дихального апарату лікарня не мала (придбали його трьома роками пізніше), тому я змонтував портативний дихальний апарат для новонароджених і повітровід для виконання штучної вентиляції легень при неможливості заінтубувати хворого. Розробив також систему для заправлення киснем літрових балонів високого тиску, апарат для проведення закритого масажу серця ногою з одночасним проведенням дефібриляції.

Люди потрапляли до лікарні з найрізноманітнішими захворюваннями й дуже часто оперувати потрібно було негайно. В Монастириській ЦРЛ я пропрацював сім років, проводячи анестезіологічні забезпечення (наркози) та інтенсивну терапію хворим при всіх ургентних і планових операціях. Про найцікавіші випадки зі своєї лікарської практики нині розповідаю студентам.

«Мої спогади про Харків дуже теплі»

– Вступ до клінічної ординатури на кафедрі анестезіології та реаніматології Українського інституту удосконалення лікарів зі спеціальності «анестезіологія» 1984 року став початком нового етапу вашого життя. Розкажіть про нього докладніше.

– 1983 року я поїхав до Харкова на курси, зорганізовані на базі Українського інституту удосконалення лікарів. На кафедрі анестезіології та реаніматології, яку очолював професор Валентин Андрійович Аркатов, відбувалися попередні захисти кандидатських дисертацій і один з дисертантів представив дихальний апарат, який сам розробив. Це спонукало мене поділитися власними напрацюваннями. Професор Аркатов схвалив всі чотири мої розробки дихальних апаратів, і, запросивши вступати до клінічної ординатури, запропонував тему для кандидатської дисертації. Вона стосувалася інтенсивної терапії при гострих отруєннях.

Так розпочався «харківський» період мого життя й робота в центральній районній лікарні Московського району Харкова. Це був величезний триповерховий будинок з просторими палатами – колишня земська лікарня, побудована 1900 року. Через токсикологічне відділення щороку проходило до півтори тисячі хворих з гострими отруєннями. В складі лікарні функціонувало також відділення проктології, нейрохірургії, акушерства та гінекології, неврології, інші. Забезпечуючи цілодобове чергування в ургентні дні, лікарня обслуговувала мільйон мешканців. Я навчався в клінічній ординатурі, працював на півтори ставки лікарем і писав кандидатську дисертацію. Після лікарняних чергувань йшов у бібліотеку та працював там до закриття, додому повертався зі стосом потрібної літератури, робив виписки, наступного дня книги відносив назад і брав нові. Під час навчання в інтернатурі розробив спосіб діагностики гіпоксії, який запатентував 1991 року, дослідивши як і на якому етапі порушується надходження кисню в організм, перехід його в кров, зв’язування з гемоглобіном, транспортування серцево-судинною системою та споживання організмом. Газовий аналіз крові проводив на апараті Сеченова-Ван-Слайка, який привіз з міста Клина Московської області, а за реактивами їздив до Луганської області. Результати проведених досліджень лягли в основу спочатку моєї кандидатської, а потім і докторської дисертації. До слова, 1995-го, коли я вже працював в Тернополі, таку ж методику діагностики гіпоксії запропонували данські науковці, але зробили це на чотири роки пізніше.

– Скільки років прожили в Харкові?

– 8 років і мої спогади про це місто дуже теплі. Так, було нелегко. Пригадую, якось три доби не виходив з лікарні через великий масив роботи. Провів 27 наркозів. Коли ж повертався додому – заснув в трамваї і водій на останній зупинці біля гуртожитку, де я мешкав, мене розбудив. Свою кандидатську друкував на старенькій друкарській машинці, як правило, вночі, коли діти вже спали, часто до третьої години ночі або від третьої до шостої ранку. На той час у нас з дружиною було вже двійко дітей. Після інтернатури та успішного захисту кандидатської дисертації адміністрація лікарні запропонувала мені залишитися працювати в Харкові й допомогла вирішити питання з пропискою (в СРСР, нагадаю, діяв так званий інститут прописки). Отримав кімнату у сімейному гуртожитку.

– Пам’ятаєте найщасливіші дні свого життя в Харкові?

– Вони пов’язані з приїздом сім’ї. Перші два роки дружина з дітьми залишалися в рідному селі на Тернопільщині, і це було найважче – не бачити рідних щодня. Забрав їх до Харкова, щойно з’явилася така можливість. Доки не надали гуртожиток, винаймали тісненьку кімнату в одному з двоповерхових дерев’яних бараків, побудованих в часи громадянської війни в центрі міста. Господиня була людиною доброю. В суботу, коли садочок не працював, трирічний син і п’ятирічна донька залишалися вдома під її опікою. Її єдиний син за вчинене вбивство загримів за ґрати й на прохання старенької, яка не знала грамоти, я писав йому листи до в’язниці.

Дружина Марія Юліанівна, яка закінчила ТНМУ ( на той час – інститут), до переїзду до Харкова працювала в Монастириській районній лікарні лікаркою-фізіотерапевтом. У центральній районній лікарні Московського району Харкова фізіотерапевтичного відділення не було, тому дружині запропонували посаду невропатолога. Я працював анестезіологом і на півставки – хірургом.

– Який випадок з лікарської практики особливо запам’ятався?

– Одного разу до лікарні привезли молодого чоловіка. Родичі розповіли, що, посварившись з дружиною, він пішов у гараж, а щоб не змерзнути – увімкнув двигун автомобіля. Знайшли його на третю добу в стані глибокої коми й гадали, що – все… Інтенсивна терапія зі способом охолодження мозку тривала 30 годин і вранці я побачив слабеньку реакцію зіниць пацієнта на світло. Вийшов до родичів: «Є надія, що житиме». Минуло два тижні й одного ранку на порозі відділення зустрічаю молоду пару. «Добрий день, ви мене впізнаєте? Я той хворий, про якого говорили, що в нього немає шансів на життя. Дякую, що врятували», – мовив чоловік. Ніщо так не тримає в нашій нелегкій професії, як те, що ти комусь допоміг.

1990 року я продовжив трудову діяльність на посаді заступника головного лікаря центральної районної лікарні Дзержинського (зараз – Шевченківського) району. А ще через рік отримав запрошення тодішнього завідувача кафедри, а пізніше – ректора ТДМУ, професора Л.Я. Ковальчука обійняти посаду завідувача курсу анестезіології (нині – це кафедра анестезіології та інтенсивної терапії ТНМУ). Ми познайомилися з ним 1984 року. Як анестезіолог, я був залучений до операції, яку в Монастириській районній лікарні проводив Леонід Якимович, на той час – головний хірург обласного управління охорони здоров’я. Визріло рішення повертатися на Тернопільщину. На той час донька та син уже ходили до школи. В радянському Харкові була лише одна українська школа й містилася вона на іншому кінці міста, ми ж з дружиною хотіли, щоб у дітей була можливість навчатися рідною мовою. Вдома, звичайно, розмовляли українською, через що дехто вважав мене «ярим націоналістом». Розповім ще про такий епізод. Як анестезіолог, я забезпечував наркоз під час багатогодинних нейрохірургічних операцій. І коли в Харківському медуніверситеті відкрили кафедру нейрохірургії, мені запропонували взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади. Результат співбесіди з ректором був позитивним. Натомість із секретарем парторганізації університету розмови не вийшло. Він запитав, як я ставлюся до інших політичних партій, що почали з’являтися в СРСР 1987-1988 років. Я відповів, що, як лікар, підтримую Партію зелених, бо вона виступає за пріоритет екології над економікою, політикою та ідеологією. Обличчя секретаря парторганізації побагровіло, очі налилися кров’ю: «Такім комуністам нє мєсто в нашем універсітетє». Те ж саме він заявив і на засіданні вченої ради. Я не змовчав, зазначивши, що не маю найменшого бажання тут працювати. Та життя – непередбачуване. Минуло 20 років й одного дня мені зателефонували, щоб запросити взяти участь у засіданні вченої ради Харківського національного медичного університету. П’ять років тому мене обрали до складу спеціалізованої вченої ради ХНМУ із захисту дисертацій зі спеціальностей «анестезіологія та інтенсивна терапія», що стало початком нового етапу наукової співпраці з харківськими колегами. До слова, захист дисертацій на здобуття наукового ступеня у ХНМУ відбувається українською мовою. І сам Харків змінився. Це розумієш, прогулюючись його вулицями, спілкуючись з людьми. Запам’яталося побачене на цьогорічному заході з нагоди 205-річниці від дня народження Тараса Шевченка. Люди, які зібралися перед пам’ятником Великому Кобзарю на головній вулиці міста – Сумській, тримали прапори України, Євросоюзу, Харкова. І сам монумент огорнули синьо-жовтим прапором. Звучали вірші Шевченка, пісні на слова Кобзаря. Це було дуже зворушливо.

З 1992 року працюю в нашому університеті. Хочу окремо сказати про доцента Миколу Дмитровича Беха, видатного гуманіста, науковця й дуже порядну людину. Кілька років ми працювали на одній кафедрі. На день Святого Миколая він дарував студентам книги зі своєї бібліотеки. Після його смерті ми з вдовою покійного – Валентиною Василівною передали його книгозбірню у фонд університетської бібліотеки.

– Ваш стаж роботи лікарем-анестезіологом – 42 роки й на вашому рахунку сотні врятованих життів. Стаж педагогічної роботи у вищому навчальному закладі – ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського – 27 років. Після захисту дисертації «Системний і реґіонарний кисневий баланс та периопераційна інтенсивна терапія при ускладнених формах виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки (клініко-експериментальне дослідження)» на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук з 2008 року ви працювали на посаді професора кафедри хірургії з урологією та анестезіологією № 1. З 2014 року – професор кафедри анестезіології та реаніматології. З 2017 року – завідувач кафедри анестезіології та інтенсивної терапії. Як вдається успішно поєднувати плідну творчу працю науковця, лікаря, педагога?

– Це моя робота, і, мабуть, моє призначення. Чесно кажучи, ніколи не планував займатися наукою, моя мета була стати висококваліфікованим лікарем, бо немає нічого важливішого за життя людини. Але без рідного університету, викладацької та наукової діяльності нині не уявляю свого життя. Професійними знаннями й досвідом ділюся зі студентами, інтернами-анестезіологами та курсантами, лікарями сімейної медицини, працюю в університетській лікарні. Тішить, що лікарня оновлюється і зовні, і всередині, з’являється найсучасніше медичне обладнання. Зокрема, за сприяння ректора ТНМУ, професора М.М. Корди лікарня придбала апарат для дослідження газів крові і електролітів. Портативний, невеличкий, але надзвичайно універсальний, він дає змогу швидко визначити кисневий баланс організму при будь-якому захворюванні. Колись для такого аналізу потрібна була ртуть і півтори години часу. Нині ж його роблять за дві хвилини й без ртуті.

Про досконалу формулу щастя

– Кажуть, що за спиною успішного чоловіка стоїть розумна та гарна жінка. Як ви познайомилися зі своєю дружиною?

– Після 3 курсу ТНМУ (на той час – інституту) Марія проходила виробничу практику в Монастириській ЦРЛ, де я працював лікарем-анестезіологом. Якось із сусіднього села, звідки Марія родом, привезли хворого з отруєнням ацетоном. Я зробив усе, щоб не виникло ускладнень і хворий одужав. Можливо, саме тому моя майбутня дружина й звернула на мене увагу. Якось попросила мене її сфотографувати, але знімки вийшли погані. Засмучений, я сів на велосипед і поїхав до села, де Марія мешкала з батьками, – сказати, що фотографій не буде. Ця зустріч стала нашим першим побаченням, а через три місяці ми одружилися. Живемо в мирі й злагоді. Марія Юліанівна – лікарка-фізіотерапевт вищої категорії, завідувачка фізіотерапевтичним відділенням обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні. А вдома кохана й любляча дружина, прекрасна мама й чудова господиня. Гарні родини створили також наші діти. Донька Ольга з відзнакою закінчила ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського й бакалаврат, нині працює за фахом за кордоном. Удвох з чоловіком виховують сина Олександра. В свої 14 років він досконало знає математику, вміє самостійно зібрати комп’ютер.

Мій син Юрій Володимирович – лікар-анестезіолог клінічної лікарні «Феофанія». Мешкає з сім’єю в Києві. Його дружина теж лікар, донька Вікторія навчається в третьому класі. Коли місяць тому був у Києві, внучка запросила мене до школи – розповісти однокласникам, як правильно надавати невідкладну медичну допомогу. 8-9 річні діти слухали дуже уважно й ставили багато запитань.

– Чи є у вас, окрім роботи, ще якісь захоплення?

– Так, книги. Дуже люблю твори Івана Франка. Унікальний талант! У нього, зокрема, є геніальна стаття «Що таке поступ?», в якій за 14 років до більшовицького перевороту письменник пророчо передбачив ті жахіття, які діялися з нами протягом ХХ століття. Він також писав, що, здобувши владу, робітничий лідер стає лютішим за найгіршого деспота, тирана й що так чи інакше тирани загинуть, але багато часу знадобиться країні, щоб повернутися до цивілізованого шляху розвитку. Сподіваюся, всі твори Івана Франка з часом будуть перекладені англійською та іншими мовами, щоб світ оцінив велич і глибину його таланту.

З роками також заново відкриваю для себе творчість Льва Толстого. Пригадуєте його «формулу щастя»? На першому місці – помірна фізична робота, на другому – єднання з природою, на третьому – сім’я та родина, на четвертому спілкування з друзями і на п’ятому – здоров’я й безболісна смерть. Як на мене, досконала формула. На дозвіллі дуже люблю копати, садити, пересаджувати, словом, обробляти землю. Також столярую. Працюючи лікарем у Харкові, на виділеній дачній ділянці збудував для родини невеликий будинок. Ділянка була далеко за містом: 45 хвилин їхали до неї електричкою, потім – пів години автобусом, а далі ще чотири кілометри пішки через поле, через ліс. Доки будував – чимало кілограмів лише самого цементу на плечах переніс. Це був перший будинок, який звів власноруч. Другий – неподалік Тернополя. Почав його будувати 20 років тому: заклав міцний фундамент, звів стіни, дах, поштукатурив ззовні й зсередини. Біля хати – альтанка. Маю кілька невеликих верстатів для обробки деревини, тож половину меблів сам зробив. Посадив і плекаю сад. Маю яблуню, на якій одразу сім сортів яблук росте. Черешні – червоні й білі, половина ягід дозріває в кінці травня, половина – на початку липня. Міцна сім’я, улюблена робота, дім, де комфортно й затишно… Напевно, це і є справжнє щастя…

– Плине ріка часу. У квітні ви, Володимире Володимировичу, відзначили 65-річний ювілей. Нехай життєвий досвід і мудрість збагачують вас невичерпною енергією для подальшої плідної праці. Дякую за цікаву розмову.

Лідія ХМІЛЯР

Джерело: Медична Академія