Шаріка» у Тернополі – тригодинне свято української музики і блискучі акторські роботи

Автор знаменитої «Гуцулки Ксені» повертається на українську сцену. У репертуарі Тернопільського обласного академічного драмтеатру ім. Т.Шевченка з’явилася оперета Ярослава Барнича «Шаріка, або Кохання Січового Стрільця» у постановці народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка Федора Стригуна.
Повернути із забуття ім’я українського Кальмана – Ярослава Барнича – Федорові Стригуну вдалося у середині 90-х років минулого століття, коли на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької він поставив оперету «Шаріка», а через 2 роки й «Гуцулку Ксеню». Авторські права на постановку свого часу режисерові передала дочка Ярослава Барнича.
– Ірена, його дочка, приїхала на прем’єру «Шаріки», привезла з собою ще й «Гуцулку Ксеню» і сказала: «Дарую пану Стригуну, авторські права всі належать йому і театру Заньковецької». Але я вважаю, що це все одно право Барнича і воно належить Україні та українцям. Хай пам’ять цієї прекрасної музики буде з нами, – говорить Федір Стригун.
«Шаріку» Ярослав Барнич написав у 1934-му. У 1930-х були написані й решта оперет майстра – «Дівча з Маслосоюзу», «Пригода в Черчі» та «Гуцулка Ксеня». Оскільки усі оперети Барнича пронизані національною ідеєю, з приходом радянської влади на Галичину у 1939-му твори заборонили, хоча до того вони були в репертуарі усіх галицьких театрів. У 1944 р. композитор змушений емігрувати – спочатку до Німеччини, а потім і до США, де й помер у 1967-му році. Танго «Гуцулка Ксеня», яке довго вважали народним, також належить перу Ярослава Барнича – це у 1990 році відкрив дослідник творчості композитора Степан Пушик.
«Гуцулку Ксеню» Федір Стригун поставив у Тернополі у 1998 р. У репертуарі шевченківців вистава була років із 10. Здається, нема серед тернопільських шанувальників Мельпомени людини, хто б не передивлявся оперету по кілька разів. Тому під час перегляду «Шаріки» виникає певне «дежавю». Роль Яро Деделюка – американця з українським корінням, який приїхав в Карпати у пошуках нареченої і знайшов Гуцулку Ксеню, була тоді дебютом молодого актора, а нині заслуженого артиста України і в.о. директора Тернопільського обласного академічного драмтеатру ім. Т.Шевченка Бориса Репки. Через 15 років він знову у ролі романтичного поручника УСС Степана Балинського.
– Мої герої схожі лірикою, – визнає Борис Репка. – Американець Яро Деделюк шукав душевну українку, з якою міг би сполучити своє життя, бо в Америці не міг такої знайти. Тут навпаки – Шаріка, яка на Мадярщині, шукає українську душу і Степан до неї приходить. Власне, Яро і Степан подібні отією тягою до українського, до генетичного.
Роль пристрасної мадярки з українським корінням Шаріки – дебютна для молодої актриси Юлії Хміль. Вчорашня випускниця спеціальності «акторське мистецтво» інституту мистецтв ТНПУ ім. Гнатюка – настільки органічна, що у дебют повірити важко. Дівчина чудово рухається і співає (має досвід роботи з тернопільським поп-рок колективом «Его»).
– Моя Шаріка – криклива, її багато, вона має свою точку зору, яку постійно відстоює. Вона – єдина дочка свого батька, тому трохи розпещена. Я в житті спокійніша і розсудливіша, але моя героїня мені підходить, вона мені подобається, – ділиться Юлія Хміль.
Як це буває зазвичай у легкому жанрі, настрій створюють не так головні, як другорядні характерні герої. Один із найсимпатичніших образів – джура Клим Гусак, улюбленець жіноцтва, хитрун і ловелас. Як це часто буває у західноєвропейській драматургії, слуга влаштовує щастя свого пана і про себе, коханого, не забуває. Із роллю блискуче впорався молодий актор Євген Лацік. Клим Лаціка – пластичний, співаючий, чарівний. Добре працюють і його партнерки – ніжна Марічка (Світлана Прокопова) і запальна Марішка (Наталія Олексів).
Ще одна роль, на якій тримається вистава, – барон Лясло Верецьки. Вже сама поява на сцені засл. арт. України Сергія Андрушка, який грає барона у першому складі, викликає мимовільні оплески. Глядачі приймають на оваціях й усі подальші сцени темпераментного жениха Шаріки, який згодом перекидається на її тітоньку Ірму (нар. арт.України Люся Давидко традиційно потішила майстерністю). Танго Барона з Ірмою «Прийде ще час» – один із найкращих номерів оперети.
Слід відзначити акторський ансамбль січових стрільців у виконанні засл. арт. України Олександра Папуші, акторів Андрія Маліновича і Юрія Черненка. Друзі головного героя – дотепні і шляхетні водночас. Зваблюючи по черзі Шаріку, вони чудово розуміють, що не витримають конкуренції із головним героєм – поручником Балинським. Ансамблевість відчувається не тільки в акторській грі, а й у виконанні музичних номерів.
Є у виставі й інші вдалі акторські роботи – у ролі батька Шаріки нар.арт.України В’ячеслав Хім’як, звабливу пані Лідію чудово грає засл.арт. України Наталія Лемішка. У виставі є 2 склади виконавців (гру іншого складу авторові, на жаль, побачити не пощастило).
Багато глядачів скаржиться, що вистава задовга. У драматургії Я.Барнича справді є моменти, які суттєво не впливають на перебіг подій, тому на майбутнє доречно було б зробити невеличкі «купюри», адже за рахунок динаміки постановка тільки виграє.
Вистава густо помережана піснями і танцями, сповнена іскрометним гумором і романтичним духом січового стрілецтва. Актори на диво добре опанували складну хореографію Ірини Краківської. Злагоджено звучить оркестр під орудою заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Кріля. Цікава сценографія вистави – на тлі чорно-білих ретросвітлин художник Григорій Лоїк розмістив криваві рубіни, які символізують чи то краплі крові, чи то яскраві моменти сірих стрілецьких буднів.
Слід віддати належне Федорові Стригуну – багаторічному другові тернопільського театру, який за не такі вже великі гроші у своєму поважному віці приїздить до Тернополя, аби передати свій досвід. Побачити в роботі «легенду» українського театру, режисера-педагога, який робить акцент на роботу з актором, а не на зовнішні спецефекти, для нового покоління тернопільських акторів – неоціненний досвід. Варто подякувати панові Стригуну і за те, що у непростий для «шевченківців» час, коли театр досі не має стабільного керівництва, Федір Миколайович завжди готовий підставити своє плече.
Усі компоненти вистави творять тригодинне свято, з якого не хочеться виходити. Глядачі відкривають для себе не тільки чудову гру акторів, а й багато забутих пісень українського міського фольклору 20-30-х років минулого століття, які вважають народними.

Юзя Мельник

Comments are closed.