Свої місця. Тернопіль, якого нема 

«Тих місць, котрі справляли на мене велике враження, вже нема», — каже тернополянин Сергій Чернишов.

Ми розмовляємо про місто, котрого вже ніколи не буде, і котре занесене у приватні реєстри пам’яті. Ходимо вуличками, що номінально існують, але їхні обриси вже затерті, перемальовані та спотворені.

— Малим любив Підзамче, район, котрий постав на місці ставу: після Другої світової дамбу зруйнували, і він був осушений. Хоча нічого особливого, здається, там і не було — маленькі хатки. Але як же було цікаво збігати його кривенькими вуличками! Підзамче ще називали Шанхаєм через хаотичну забудову. А Серет тоді плив старим руслом, і ми часто ходили ловити рибу. В дитинстві то були улюблені місця. Рудка ще була справжньою річкою, а не загнаною в каналізацією, через неї був перекинутий міст.

Подобалося гуляти «Новим світом». Вулиця Гнатюка, хоча на ній збереглась стара забудова, була значно красивішою. Будинки ще не спотворені пластиковими вікнами, а стіни утепленням, росли високі дерева.

Ну і як у спогадах дитинства без смачного.

— Серед найпопулярніших і найдоступніших цукерок були «Подушечки», «Ракові шийки», халва, а ще були дуже смачні соєві батончики. А ось шоколадні цукерки бували дуже рідко.

Дуже подобалася ліверна ковбаса, тоді вона була зовсім не такою, як нині. Ото візьмемо з друзями по кільчику ковбаси, газовану воду і сідаємо їсти на лавочках бульвару на Руській. То була казка.

А який був запашний та смачний хліб — сірий буханцем, французькі булочки. Розріжеш булочку навпіл, помастиш маслом, а зверху посопеш цукром… І такий смак… Ви собі не уявляєте. Або чорний хліб, намащений смальцем і посипаний крупною сіллю — так, щоби на зубах хрумтіло…

Влітку ми часто їздили роверами в Петрики на смачнющі дикі грушки, схожі на цукрівки. Шкірка у них дуже тверда та неїстівна, зате всередині – як мед.

Дитинство пана Сергія пов’язане з вулицею Руською. Він ще застав колоритний Старий ринок. Містився він у межах нинішніх вулиць Замкової та Руської. До речі, ринок був майже ровесником Тернополя та формувався в межах оборонних валів. Невелика торговиця діяла в цьому місці аж до кінця 1961 року.

— До ринку можна було зайти через брами — одна вела з вулиці Михайла Паращука, інша — зі сторони Замкової. Запам’яталися прилавки в тіні навісів, там, де продавали рибу та м’ясо, вони були з білого мармуру. Донедавна ще була помпа, де мили фрукти й овочі. Потім ринок перенесли на Майдан мистецтв, де нині довгобуд, його почали називати Новим ринком. Що цікаво — Старого ринку вже нема, але збереглися тодішні тополі.

На ринку стояла аптека Бекесевича. Її знали всі. До речі, сам будинок, у дещо зміненому вигляді зберігся й досі. Це єдина будівля, яка залишилася від ринкових споруд. Після ліквідації старого торгового майдану в шістдесятих, аптеку  перенесли на Руську. Туди ж перейшла частина старовинного приладдя, але тільки частина – кудись зникли величезні дерев’яні шафи з латинськими назвами на шухлядах, погруддя Авіцени, Гіппократа, інших вчених. Все те чарувало нас у дитинстві.

У шістдесятих роках, пригадує пан Сергій, розпочалося масове будівництво.

— Звісно, місто мало розширюватися, але бодай Центр не чіпали б! Зносили маленькі будиночки, натомість поставали (і продовжують поставати безликі багатоповерхівки). Шкода, бо разом із будиночками втрачається дух міста — раніше до кожної деталі люди ставилися з любов’ю – подивитися на плитку чи балясини, а в поспіху зведення, гонитві за більшими площами, всі нюанси втрачаються, споруди обезличуються. На сквері, де тепер проходить вулиця Гетьмана Сагайдачного, була одноповерхова будівля, де розміщувалися магазини. Він був родзинкою середмістя. Я дуже добре пам’ятаю, як одного разу приїхав зі Львова, де вчився, прийшов сюди – а його вже нема. Як же мені було шкода!

Майже з кожною будівлею у мого співрозмовника пов’язані спогади. Запам’яталися магазини, бо ж їх тоді було небагато. Приміром, пан Сергій і досі може показати, де школярем купував книжки.

— Дві книгарні розташовувалися по вулиці Гетьмана Сагайдачного — одна в будинку номер три, інша – в шостому. В останньому продавали книжки та журнали іноземними мовами, переважно польською. Коли вчився у школі, було соромно не знати польської. Тоді всі захоплювалися детективами та фантастикою, а дістати сучасні книжки цих жанрів та ще й іноземні, було нереально — тому читали польською. Так усього Станіслава Лема прочитав в оригіналі. І всі так читали, хто тим захоплювався. Тоді також не всі любили читати – не треба ідеалізувати минуле.

Руйнування продовжувалися, і якщо в шістдесятих це ще можна було пов’язати з відбудовою після війни, то потім вони були просто для розчищення та перебудови простору, без будь-якої думки про збереження архітектурної спадщини чи естетичного ансамблю міста.

— Дуже шкода приміщення польського гімнастично-пожежного товариства «Сокіл», тепер кінотеатру по вулиці Івана Франка. Будинок дуже добре зберігся, а десь в кінці 70-их було сказано, що він у аварійному стані, хоча до останнього там демонстрували фільми. І його перебудували. Думаю, за таке — а це ж фактично знищення пам’ятки архітектури — треба карати позбавленням волі. Замість ошатної будівлі з колонами, красиво оформленим фасадом, постала сіра та безлика коробка.

З останніх найбільших втрат для мене, та й для історії міста, гадаю, загалом — кам’яниця отця Сембая по вулиці Соломії Крушельницької. Радію тільки з того, що встигнув її сфотографувати. Якось натрапив на інформацію про те, що у Вільнюсі старий будинок, котрий мав історичне значення, не знищили, а побудували над ним скляний павільйон, а вже над ним новобуд – оце дбайливе ставлення до пам’ятки.

Не знаю, чим пояснити, але Тернопіль перетворився у велике село. На превеликий жаль. Нема відчуття міста. Щоразу, як буваю у Львові, відчуваю, що там дбають про історію — як же без цього. А в нас місто перетворилося у населений пункт із однією вулицею. Та справа не тільки в архітектурі — нема інтелігентного оточення. Ще в шістдесяті та й в сімдесяті – воно було. Стара інтелігенція пішла, а нова поки не прийшла. Занепад Тернополя з моєї точки зору, розпочався 1964 році, коли почали будувати ХБК і приїхали працювати ткачі з Іванова. Вони витіснили корінних мешканців, їхня культура стала панівною. І, якщо раніше люди з околиць, котрі приїжджали у місто, піднімалися в культурному розвиткові, намагалися бути не гіршими за більшість, то наразі вони й формують більшість, а, отже формують загальний рівень культури.

У двір мого будинку на Богдана Хмельницького, що біля вокзалу, навіть за дня  приходять справити потребу. Валяються шприци. І це сумно. А що далі? Як на мене Тернопіль заслуговує на більшу увагу та повагу. Зі сторони як влади, так і мешканців. Ще двадцять років тому, коли приїжджали друзі, дивувалися, яке наше місто чисте.

Та, з іншого боку, молодь нині вивчає історію міста та зберігає її, як то робить Тарас Циклиняк, відбуваються заходи, де пропагують інтерес до минулого. І це дуже добре, бо так формується нове свідоме покоління, що буде пишатись своїм містом.

Записала Анна Золотнюк.