Тернопілля краєзнавче: що цікавого?

“Траянів вал” біля села Вигода Борщівського району

Безумовний хедлайнер цієї категорії  – т.зв “Траянів вал”, насипаний за курсом 25,5 століть тому збудниками культури Ґава-Голігради. Самі городища збудників, для убезпечення яких слугував вал, для звичайного туриста малоцікаві, а от Вал вражає своєю тяглістю – від ріки Дністер на північ майже 25 км!

Фантазери минулого назвали вал “Траянів” – ми ж обізвемо його “Великою китайською стіною в мініатюрі”, та ще й шляхом св.Якова на додачу – рухаючись по-збоку Валу, пішки чи на ровері, можна побувати на цілій купі цікавих місць.

По-збоку Валу краще рухатися зі східного боку –  насипники Валу намагалися вберегтися саме від скіфської загрози (зі Сходу), місцями напів-зберігся рів, одним словом, з боку сходу сонця Вал виглядає більш переконливо. 

“Траянів вал” треба бачити наживо. Для фото, що залізають в голову, не допоможе навіть квадрокоптер – фрагменти, де вал зберігся найліпше, поросли лісом, там вразлива техніка якщо не розіб’ється об вікове дерево, то їй око виклює лісовий яструб.  

Вікові дерева

Вікові – ті, вік яких більше одного століття-віку. Якщо треба два, а ще краще три туриста, щоб ними обійняти – таке дерево пережило не один вік людини, а отже є історичним. 

Якщо діаметр стовбура більше 1 м (міряти на висоті 1,2 м. від землі, охоплення рук рахуємо трохи меншим росту, два охоплення 1,70 = 3,4 м/3,14(пікаюче число)  = 1,06 м).

Іноді реліктові дерева збереглися, як жива ілюстрація, на краю лісового “квадрату” чи на в’їзді в ліс біля біло-зеленого шлагбаума, біля “природоохоронних” плакатів, з яких важкою парою видихає олень. Не зрубали, бо у такому поважному віці історичні дерева майже завжди протермінували комерційну цінність – так само, як в Україні важко побачити здорового пенсіонера, вікові дерева часто дуплаві (т зв.”аварійні”). Але це ж не означає, що з пенсіонерами треба поводитися так, як в моторошних легендах про доісторичні часи, нє?

Історичні парки

Засновані найчастіше в XIX ст. представниками тогочасної еліти шляхом підселення до місцевих дерев екзотичних, таких як гінкго дволоптеве (шампунь), софора японська, секвойя; для простих смертних ідентифікація таких дерев без спеціальної таблички непідйомна задача, а якщо й підйомна – то з хибною відповіддю.

Іноді серед півторасотлітніх дерев трапляються дерева значно старіші – парки засновані не з чистого поля, а на базі давніх лісових масивів. 

На відміну від парків лінійного типу, історичні мають ландшафтну структуру. Одна година в такому парку краща за три дні геометричних подорожей по русифікованих містах, куди невдовзі ми всі розбіжимося.

Варті навмисної подорожі парки в Заліщиках-Більче-Золотому-Скалі-Подільській-Яблуневі, а також Гермаківський дендропарк.

Історичні парки майже завжди оточують (оточували) палац чи мисливський будиночок. 

Т.зв. “палаци” 

Упосліджена когорта історичних пам’яток – за радянського часу в колишніх “панських палацах” (у кращому випадку) навчали імаго комбайнерів крутити гайки, в гіршому там можна було довго і щасливо хворіти головою чи на туберкульоз. До дефініції “палац” у нас підвищені очікування – хочеться побачити Версаль, а в натурі буде Змиршавель. 

Лісові масиви

Лісистість Тернопільської області  – 13,3% від усієї площі. В радянській топоніміці лісові масиви повелося називати “Дачами”. “Лісовий масив”  – узагальнене для усього цікавого туристу, що вкрите лісом – урвища, компактні ділянки цінних порід дерев; якщо їхати ровером, можна побачити тінь дикої кози у стані перманентної втечі, можуть бути струмки, навіть печери. Але всі ці об’єкти об’єднані лісом – не називати ж його “кластером” чи “дестинацією”. Після кількох годин перебування наїдаєшся лісом, треба встати й вийти на відкритий простір (тих, хто нащадки полян), звідки й  підсвідоме бажання перекорчувати ліс на с/угіддя, випалити-вирубати ліс. Ще мій прадід таким барбарським чином отримав бажану ріллю, але я разом зі всіма кричу ґвавта, що рубають смереки в Карпатах. 

Руїни замків

Реставрувати/консервувати наші руїни не можна – люди віддають перевагу подорожам “по замках”, бо вся ця “збережена тріоля замків  України на Тернопіллі” – чудове тло для перманентної гризоти, що от, всьо погано, все валиться, всі слабі, знов обрали злодіїв та ін.”

Добре, що наші реставратори роблять свою роботу криворуко і від споглядання їхніх екзерсисів можна гризтися далі. Але навіть у винятку, коли робота зроблена добре (от якщо білу стіну помалювати білою фарбою) – нескінченний потік жалю і скорботи буде пролонгованим. Не варто витрачати час на т.зв. “врятування історичної пам’яті” – якщо уявити, що всі руїни виведені з аварійного стану, прогульковці втратять до них інтерес.

Але є на рівень моторошніша за зАмки категорія – це 

Руїни костелів

Химерні споруди, пустками яких ганяє вітер тіньми забутих предків, скульптури з до непристойного живими очима, чудові локації для здійняти відео дебютного кліпу “гурту” в стилі “подільський фундаментал”.

Коли таку руїну починають “реставрувати віряни” – катарсис не приходить. 

У 99 відсотків випадків  відбувається не відновлення історичного інтер’єру (бо це дорого і для чого), а накладання одних сенсів зі споду інших. Все це викликає когнітивний дисонанс, який передається і мандрівникові. Часто боїшся не за те, щоб ще більше потріскалися стіни, а щоб їх не почали косметично рехтувати сучасними технологіями –  це як стара бабця починає малюватися косметичкою своєї онучки, не на добро.

Що робити якщо є сенс щось робити –  за кошти польського уряду відновлювати римо-католицькі костели – вони їх набудували, вони хай туди ходять і вони хай їх реставрують. Нам хоч би зберегти природні пам’ятки – скельна стінка 400 млн. років стрімкіша за найвідчайдушнішу вежу нео-ґотицького костелу!  

Скельні стінки

Специфіка геоморфології Поділля  – побачиш панораму можна не з гір (яких немає), а над вгриженими в материнські породи Землі каньйонами, завглибшки іноді більше 100 метрів! Ця гризота оголює на їх протязі (дує) скельні відслонення.  

Людська уява здається уявити скелі віком майже пів-мільярда років – ще важче відрізнити  девон (умовно 350 млн. років) від силуру (умовно 410 млн. років) –  простіше уявити все як шутер чи “дністровську плиточку”.

Голос народу знов скаржиться, що от, вирубують ліс (в Карпатах) #зрада. Але ліс не за 100, так за 200 років виросте новий, а нових “Сеноманських богатирів” (лірична назва скель над річкою Серет віком більше 100 млн. років) вже не виросте.

Панорами

Титульна панорама – звісно “Заліщицький зашморг”, але є десятки інших. 

Часто туристів спокушають на Поділля квадрокоптерними (згадуємо хитру желізяку вдруге) фотами –  але що нам до того, як на світ дивиться птах? Тернопілля печерний край, народжені повзати. Панорами з реальних оглядових точок без ванільного фотосклепного неба не бувають настільки вражаючими.

Горби

В Карпатах жартують, що найвища гора Тернопільщини – скирта гною. Це, звісно ж неправда – наші гори  (наприклад, Медобори) є вищими за скирту гною! Їх висота над рівнем моря – близько 400 метрів, але море далеко, а над полем така “гора” може плавно підніматися на тридцять, навіть на сорок метрів!! Але ті ж горяни-жартівники свої двохтисячники називатимуть “горБами”, тоді як ми округлі пагорби Медоборів трактуємо як “горрррри!!.

Натомість, у нас є свій унікальний вимір простору, яким і не пахне в Карпатах – 

карстові печери 

Для того, щоб потрапити (і витрапити) звідси, треба спеціальне спорядження. Беріть з одягу, що не шкода одразу після прогулянки викинути, довге запацькане глиною волосся зістригти, а капці розклеяться. Треба хороший ліхтарик (2 штуки, хороший=налобний ліхтарик, має присягатися блистіти принаймні 24 години, а не “ліхтарик як опція” на смартфоні). В печері не ловиться мережа, але у найвразливіших можуть ловитися глюки, є кажани, яких ловити не можна, але які можуть ловитися на розпатлане волосся, яке ви ще не зістригли.

 Ці та інші вигадки про печеру понавалюють вам гіди-провідники до екскурсійних печер Тернопілля (яких де-факто чотири), видадуть вам спеціальний комбінезон, ліхтарик та зашиють в голову правильні програми на інструктажі, а після екскурсії зашиють дюрки в комбінезоні, що утворилися від проходження особливо вишуканих ділянок лабіринту в особливо вишуканих місцях. 

Гроти

Від печер відрізняються малими розмірами і непотрібністю спеціального спорядження – всередині буде видно від сонячного світла (хіба треба щось особливе роздивитися).

Цікаве не те, що всередині гроту, а та загадка, яку на фото створює чорна дюрка гроту

Штольні

Завжди беріть до печери шолом або принаймні товсту шапку!) – після припинення видобутку залишилися напризволяще лабіринти, які подекуди і більші, і цікавіші за карстові печери. Кардинальна відмінність в тому, що природні лабіринти стабілізувалися протягом мільйонів років (найбезпечніше місце під час землетрусу то є карстова печера), тоді як творці штолень над безпекою замислювалися із зовсім іншого боку – наприклад, якщо нелегальні копанки оточила “поліцейська” облава, можна заникатися всередину піщаних нір, куди жоден поліціянт не полізе за тобою, а там і робоча денька закінчилася.

Печерні храми

Більшість печених храмів поєднує легенда про монахів, які подалися світ за очі з княжого Києва після навалювання Батия в 1240 р. На першому етапі монахи поробили собі скити в скелях, а вже потім  вибудовували більш-комфортні апартаменти.

В окремі з них в часи пізнього Середньовіччя (“Середньовіччя” в Україні буде і завтра) в такі гроти могли заселятися відлюдники, послідовники “культу святого Онуфрія”. Носили довгу бороду по образу і подобі свого ідейного натхненника. Останні з “онуфрійців” заселяли гроти над Дністром в XX ст. Більшість з таких скитів видовбані в 

Травертинові(й) скелі

Чому саме в травертині – порода пориста, легко обробляється, і що головне – чудово утримує тепло, як саманова лазня (гріє не котел, а самі стіни). Турист уявляє собі грот як щось слизьке, мокре і холодне – археолог ж  стверджує, що на місці великої вхідної дюри були підмуровані глиною двері з прорізом для очей (як в американському кіно про вхід в нічний клуб з backdoor man), а всередині було тепло і комфортно молитися.

Так склалося, що такі печерні храми завжди в місцях вражаючої краси – тут і водоспад, і панорама, і грот. 

  Монастирі не печерні

для монахів з якого “печерний етап” затягнувся на пів-тисячоліття (протягом XIII-XVIII ст.) в селі Рукомиш неподалік. Вони вірили, що якщо довго молитися, то монастир збудує Тося – і не прогадали! Звідти 1754 р. до Бучача їх за руку привів Микола Василь Потоцький, який сфундував для них великий монастир.

Водоспади

Водоспад не на травертині – майже завжди в скельній ущелині десь ближче до Дністра, де кожен потічок, що хоча б трохи має повагу до себе, хоче не смиренно влитися краплею в дністерський океан, а вчинити це, наостанок грюкнувши дверима – водоспадом, а той й каскадом водоспадів.

Після раптових дощів подекуди виникають водоспади-ефемероїди.

В окремий вид мандрівок можуть бути винесеними поїздки до замерзлих водоспадів – але це ненадійно. Для того, щоб утворилися рельєфні льодові стінки, треба хоча б тиждень злого морозу, що останніми роками буває рідко. Або ж на заваді стане те, що в цей льодовиковий період в сплячку впадають і рейсові автобуси, до водоспадних бурульок просто не доїдеш. 

Муровані храми

Старі муровані храми кремезні, неповороткі, в минулі агресивні століття мусили входити до системи укріплень своїх міст чи сіл (в “третину збережених замків” насправді внесені і деякі з оборонних храмів).

В давні часи існувала перехідна категорія храмів “білий низ-чорний верх” з ґонтовим дахом. Така комбінація відверто не зустрічає розуміння в наш час (бляхувати церкви почали ще в XIX ст.), такі гібридні споруди – в селах  Касперівці, Нагоряни, Кошилівці розчинилися в категорії просто мурованих.

Дерев’яні церкви

Даху майже завжди перекрито кисень “сучасними технологіями”, але стіни в більшості випадків панцирними обладунками такой не вкриті, глибоко в душі залишаються дерев’яними, хоча часто помальовані в усі кольори веселки.

На півночі Тернопілля дерев’яні церкви всі, як один голубенькі і якісь одинакові, тоді як на півдні кожна має своє – оригінальне – обличчя. Так само, як монахам-відлюдникам надавав однієї корпоративної культури культ святого Онуфрія –  чим ближче до Дністра, тим більше дерев’яні храми об’єднує легенда про те, що всіх їх поприносили хвилі Дністра.

Часто на подвір’ях церков під мурованими парканами причаїлися старі

Хрести

Можуть бути також придорожними, межовими, якими-завгодно іншими. Майже завжди хрести густо забілені вапном, майже не видно чудові зразки орфографічних помилок попередніх століть. Внизу хреста може бути висічений Святий Роджер зі схрещеними кістьми під черепом. Іноді цікава подія, в пам’ять якої хрест встановлений – день ніколи вже не буде веселим після прочитання напису на хресті одного разу десь на Дністрі “тут поховане ціле село Дібріяни. Вічна пам’ять” (чума).

Єврейські реліквії  

Пустки синагог, викарбувані некириличними символами мацеви, сецесійні кам’яниці, в яких впритул до Першої Світової мешкали недалекоглядні адвокати чи торгівці юдейського походження (далекоглядні на той час вже перебралися за океан, бо знали, що Середньовіччя затягнеться) –  всі ці старожитності нагадують про те, як до 1939 року на трьох соображали українці, поляки та євреї і що до цього часу насправді ніхто не вийшов з гри, лиш правила її трохи змінилися. 

 Історичні міста

Важливий “простір міста”, складений з купи малопомітних дрібниць, означених  напівзатертими словами, як от “маскарон”,чи “акведук”, чи “телефонна будка”. Менше всього наші історичні міста схожі на скансени – кольоровими вивісками тут і там обличчя міста нагадує нам, що зараз 21 сторіччя – як не як, а до 70-их років XX ст. світ був білим птахом з чорною ознакою, вже потім відбулася кольорова революція і можна не обмежувати себе у виборі палітри, щоб пофарбувати стіну, паркан чи пам’ятник

Пам’ятники

Можуть бути релігійні чи світські, втілені в камені ремінесценсії про героїчний чин пожежника, бароковий ангелик чи дядя Вася з гайковим ключем – не мусово монументи,  може бути викладена смальтою мозаїка радіючих колгоспниць. 

Іноді пам’ятники побілені густіше хрестів – одного випадку святий Онуфрій після зішкрабання шару вапна виявивися святим Іоаном.

Санктуарії і цвинтарі

Найбільшим скупченням пам’ятників, звичайно, є цвинтарі. Найпопулярнішим матеріалом є пісковик – якщо надгробки робили з пісковика червоного міцнішого, вони в кращому вигляді дійшли до наших днів. 

Дослідниками виділяється Велика Серетецька цвинтарна область (трохи південніше Тернополя але трохи вище Тудорова), де кожен цвинтар  – своєрідний маленький некрополь. 

Мандрівнику треба бути обережним із походами на кладовища – ви, може, прийшли сюди поезії писати, а громадські інспектори подумають, що то металобрухтний злодюжка, і ваш душевний політ ніхто не оцінить.

Млини

По факту, найменш цікава категорія. Дерев’яне працююче, небутафорне колесо в Тернопільській області є лиш одне в пониззі Стрипи (на фото). В основному, старі млини  – непривітні споруди з товстими стінами, часто пощикатурені шубою. В них (за легендами) мешкає нечиста сила, права рука якої на цьому світі – мельник. Пісня “Мельника дочка”  насправді ж про те, як одна така потороч присушила бідного парубка, який ніяк не може сеї мари спекатися.

Рукави річок, які ведуть від основного русла до млина, називаються млинівками. Найхитріші селяни (от як в селі Милівці на Серетом) влаштовують стихійні смітники саме в млинівках – щоб ніхто не здогадався, бо по таких місцях ніхто чужий не заходить. 

Мости

Старе-старе, а полюбе переживуть збудовані за совків мости арматурно-бетонні. В нації австроугорців, вочевидь, був ген мурашок, згідно якого вони тащилися будували величезені споруди-мости – сполучні для залізниць, між горбами (найвідоміший в Плебанівці) і через 

долини річок

Найвідоміша долина у нас носить назву “Дністровський каньйон”, але є ще й “каньйони” всіх його приток і приток їх’ приток. Те, що Дністровський – Каньйон, можна відчути під час землетрусу, (кажуть) тут він відчувається сильніше (пам’ятаємо, що найбезпечніше місце  – в карстовій печері).

У нас дуже сприятливий рослинності клімат, тому скельну основу видно тільки на окремих ділянках, все решта заросле будяками. А в людей чомусь каньйон асоціюється з висушеною, як Долина Диявола, місциною. 

Водойми

Природні озера в нас були – “вікнини”, невеликих озерець, що живилися карстовими водами. До “меліорації” їх було сотні, зараз залишилося всього кілька штук – зате ставками загачені майже всі невеликі річечки, на радість для карасів.  

Джерела 

Втомлений подорожній набуде нових сил після кухлика джерельної води. Саме кухлик є маркерною ознакою, що джерело добре для пиття, на крайняк – вирізана з пластику зачерпалка. Біля особливо поважних джерел  – вимуровані релігійні атрибутиви – тут хрестять воду на Йордан. 

Феномени

Все, що не потрапило в попередні категорії – потрапляє сюди. 

 Феномени – це ви, якщо дочитали до кінця.

Андрій Мельничук