Що мертве, не помре

Шкіц із поміжкарантинних часів у Тернополі, з натяком на театральну рецензію. 

Вечір, черга, той момент, коли у вас перевіряють температуру на вході в театр і оцей осучаснений електронний термометр показує якусь цілковито мізерну цифру штибу «34,8».

– Певно, замерзли, – припускає панянка, на котру покладено цей почесний (і відповідальний!) обов’язок – вимірювати температурний рівень громадян-глядачів.

– Ага, – погоджуєтесь ви, – але ж вистава називається «Одного разу в морзі».

Завіса піднімається.

 

* * *

 

У сенсі початкової ремарки, зауважимо, що п’єса «Одного разу в морзі» жанрово заявлена як чорна комедія, але тут хочеться внести певну корективу – радше ідеться про трагікомічний фарс, а ці жанри досить часто плутають, хоча між ними і є чітка градація.

 

Зрозуміти грань досить просто – якщо вам пропонують висміяти смерть, домашнє насильство, корупцію, вампірів, Голокост (потрібне підкреслити), і роблять це у дотепній, гострій, жалючій формі (доволі часто – неполікоректній і не толерантній), бажано – зберігаючи зовнішню незворушність і відстороненість, – то, безумовно, це чорна комедія. Англосакси, наприклад, почуваються у рамках жанру як у себе вдома, а от слов’янам уже з цим складніше.

 

Слов’яни ж мимоволі мігрують у трагікомедію – тут із глядача обов’язково спробують витиснути сльозу, по дорозі навантажать дещицею морально-етичних настанов, акцентують найбільш некомфортні й смислово навантажені моменти, запакують усе це в красиву й печальну музику і, на довершення, все таки додадуть кілька більш-менш вдалих жартів.

 

Жінки платять за все

 

Отже, почнемо з цілковито формальних моментів, котрі необхідно виокремити. П’єса «Одного разу в морзі» стала першою прем’єрою 2021 року на сцені Тернопільського обласного драматичного театру, режисирував постановку Дмитро Чоповський, а головні (і єдині) ролі зіграли Оксана Левків (Віка, насправді не мертва дівчина, котра випадково опиняється у морзі під виглядом покійниці) і Оксана Малінович (Віра Георгіївна, санітарка у цьому ж морзі). Додамо, що авторкою оригінального сценарію під назвою «Той, що відчиняє двері» є сучасна українська драматургиня Неда Неждана, поетка і науковиця на додачу. Сюжет максимально простий і, разом із тим, гротескний, – дві жінки, в дещо зміненому стані свідомості, під впливом шоку і алкоголю, опиняються зачиненими в приміщенні моргу, без телефонного зв’язку, налякані, сповнені тривожних очікувань і рефлексій щодо можливої смерті й потойбічного життя.

 

І в цей момент несправний телефон починає дзвонити…

 

Відразу скажемо, що тональності режисерської версії і оригіналу де в чому відрізняються, і це робить перегляд п’єси тим цікавішим і потрібнішим, аби докладніше осмислити деякі найбільш сенсотворчі й контроверсійні моменти у всьому цьому задумі.

 

Насамперед, виразно фемінна – не побоїмося цього слова, феміністична, спрямованість тернопільської постановки є очевидною. З перших хвилин перегляду підкуповує тема власне жіночої тілесності, оцей вічний дискурс , котрий зрозуміють лише посвячені.

 

Віка (Оксана Левків) з перших хвилин появи на сцені демонструє власне тіло в нижній білизні, і робить це абсолютно ненав’язливо, навіть якось випадково, проте саме цей момент стає певним одкровенням, тригером, що зачіпає багато тонких струн і больових точок.

 

Першу половина вистави Віка відіграє босоніж, напівоголена, і при цьому зберігає достатньо зверхній та нахабний вигляд – що це, якщо не справдешній професійний героїзм, або, принаймні, професіоналізм?

 

Власне оцей момент, пов’язаний з демонстрацією тіла жінки – справжньої, неідеальної, не глянцевої – він сам по собі може бути доволі контроверсійним і викликати неоднозначну реакцію авдиторії – як показав досвід компанії «Victoria’s Secret», де вирішили відмовитись у рекламі жіночої білизни від використання традиційних образів сексуальних юних фей дещо дистрофічної конституції. Відмовитись вони заледве встигли, як уже викликали на себе шквал негативної реакції з боку, що характерно, здебільшого, розчарованого чоловіцтва (котре аж ніяк не є первинною цільової авдиторією фірми з виробництва жіночої білизни – якщо добре подумати). Ну, бо розглядати 40–річну пані зі справжніми зморшками і складками – зовсім не те саме, що обсервувати юну відфотошоплену фею – як на те, пані взагалі може виявитись занадто схожою на дружину.

 

Утім, постановка «Одного разу в морзі» не має нічого спільного з гламурними ілюзіями. Жінки в цій п’єсі дуже реалістичні – вони палять цигарки, вживають алкоголь, займаються випадковим сексом, роблять аборти (іноді навіть – від законних чоловіків). Звісно, після такого вони заслуговують на прилюдне спалення. Чи на те, щоб їх просто зачинили у трупосховищі. На ніч – або на вічність, хіба є принципова різниця?

 

Власне кажучи, вся вистава – це тандем гри  акторок, і то доволі емоційно насичений. Опинившись поміж цими двома Оксанами, глядач управі загадувати бажання – наприклад, щоб якісного театру, різного українського театру ставало чимраз більше. Адже ані таланту, ані потенцій не бракує – тернопільські Оксани ілюструють цю тезу без видимих зусиль. Ймовірно, відіграти такий діалог впродовж години з хвостиком навіть складніше, аніж яку-небудь повністю монологічну виставу, коли можна покладатися лише на себе, і не доводиться постійно корелювати свої дії, рухи, жести, міміку з відповідними реакціями партнерки.

 

Актрисам вдалося підключитися до цієї складної енергетики партнерства – хоча, можливо, в їхній грі іноді бракуватиме якогось вогнику, вкрадеться певна емоційна втома і навіть виснаженість. Але на момент перегляду відіграно уже певну кількість показів, і це справді складна постановка, котра потребує значних внутрішніх ресурсів, максимальної концентрації і самодисципліни. Тож показово, що чолов’яга в гарному костюмі на виході із залу видасть: «Та так собі відіграли. Що одна, що друга…». Після таких слів почуваєшся, ніби це особисто в тебе кинули кавалок болота. Ну, почуваєшся не дуже ок. Але потім кажеш собі: «Та нехай». Адже хтозна, може цей пан дійсно більше тямить у мистецтві.

 

Мертві пацієнти кращі за всіх

 

«Одного разу в морзі» – все ж таки, є режисерським трактуванням п’єси Неди Нежданої. Дмитро Чоповський привносить певні нові акценти у розгортання абсурдної, але водночас і притчевої, оповіді, надає їй певного універсального звучання, поза координатами статі, місця, часу. Разом із тим, тут є момент якогось смислового «обкрадання», усічення оригінального задуму, деякі діалоги скорочені, що не дозволяє уповні заглибитись у плинний, медитативний характер оповіді.

 

Взагалі, діалоги тут динамічніші, ніж у оригіналі, приперчені ненормативною лексикою – Віка постає більш маргінальною, аніж те, можливо, задумано авторкою п’єси, проте саме ці моменти дозволяють конструювати не просто персонаж, а щільну, сказати б, антропоморфну ідентичність, характер, героїню, зрештою.

 

Щодо Віри Георгіївни, вона виглядає дещо більш прісно, вона творить образ такої собі звичайної української жіночки, котра свідомо уникає труднощів, якогось конкретного життєвого вибору, котра прагне лише спокійно прожити відведений їй день, а потім – іще один, і так – до кінця історії. Але тут сама історія повстає проти – і ми бачимо, що нічого насправді не закінчується.

 

У певному сенсі, п’єсу можна назвати сексистською – зрештою, тут лише дві ролі, і обидві –  жіночі.

 

А загалом, тема публічного проговорювання жіночих сексуальних досвідів, зокрема, негативного характеру, після того, як прогримів знаменитий флешмоб «#MeToo», є начебто уже й мейнстримом, проте все одно не може не дивувати сміливістю (тим паче на сцені театру в такому назагал провінційному – у світоглядному сенсі – місті як Тернопіль).

 

Вікторія узагалі добре знається на чоловіках (і на процесі вмирання, як зазначає Віра Георгіївна). Вона охоче ділиться минулим досвідом: «До мене якось один тип чіплявся: «Хочеш, я зроблю тобі приємно?» А я йому: «Воу–воу… в мене є кому робити мені приємно…» А він: «Можеш уявляти його в цей час – я не ображусь».

 

Ще більші психи, які вважають нас психами

 

Як вже було сказано, постановка «Одного разу в морзі» дещо відходить від оригінального сценарію, і не завжди це на користь самому шоу. Наприклад, вистава в тернопільській інтерпретації починається зі сцени, коли Віра Георгіївна миє підлогу у морзі, жваво оперуючи шваброю й ганчіркою. Хто не бачив – підлога на сцені Тернопільського обласного драматичного – що ж, вона, вочевидь, пам’ятає кращі часи… можливо, краще було б просто залити все бетоном – але ні, людям потрібна фактура.

 

Тож Віра Георгіївна старанно миє перехняблену дерев’яну підлогу, але й на мить не намагається приховати, що ганчірка її – суха, а відро – порожнє. Ця нехитра імітація бурхливої діяльності віддає якоюсь сільською самодіяльністю у середньостатистичному клубі, і, певною мірою, засмучує. Хочеться реалізму, розмазаних патьоків, мокрих дощок і оцього от усього «Куда по помитому?!». Тим паче, що за мить Віра уже гортає сторінки жіночого глянцю (за логікою сюжету – мокрими руками, бо ніде не видно, аби вона ці руки витирала), а повстала із мертвих Вікторія босоніж розгулює мокрою підлогою моргу, що теж мало би бути доволі некомфортно. На жаль, для глядача ці моменти залишаються непропрацьованими, рушниця не вистрілює, і продовжує сумно висіти у кутку, як нагадування про важку режисерську долю.

 

Що характерно, в оригінальному сценарії цього епізоду з миттям підлоги немає, і, на наш погляд, це дозволяє уникнути оцієї початкової незручності, тобто унеможливлює сам факт її виникнення – іноді краще «жувати, ніж говорити» (закреслено) утримуватись від власних оригінальних додатків у задум автора.

 

І ще трохи про такий додаток.

 

В оригіналі сценарію читаємо: «О, гімнастика для грудей. Це те, що треба, а то скоро доведеться їх у мікроскоп шукати».

 

Себто, Віра Георгіївна ділиться деякими анатомічними подробицями, але робить це достатньо стримано й акуратно. Без вульгарності.

 

Натомість, у постановці вже чуємо: «… а то доведеться їх під пупом шукати». А це вже зовсім інша конотація, погодьтеся.

 

Завжди цікаво, до речі, спостерігати за реакцією аудиторії на ті чи інші моменти. Так, досить прозорі, невигадливі дотепи, пов’язані з особливостями жіночої фізіології (і, зокрема, вікової фізіології) сприймаються досить прихильно – на відміну, наприклад, від значно тонших, у певному сенсів, жартів про некрофілію, котрі супроводжуються, здебільшого, нашорошеною тишею у залі (не виключено, значна частина глядачів узагалі поза дискурсом, й не здогадуються, що некрофільська «фішечка» дуже добре вписується в парадигму чорного гумору, на відміну від теми обвислих грудей).

 

З іншого боку, окремі відступи від сценарію досить вдалі (наприклад, ідея, що Віра залишає собі смугастий костюм мертвої, на її думку Віри, а потім змушена віддати їй одяг).

 

Так само й обрана інтонація – вона більш невротична, більш акцентована й маєстатична, аніж те, що прописала драматургиня – зокрема, тернопільські акторки творять образи більш досвідчених, більш зухвалих, більш реалістичних жінок, котрі й справді могли б потрапити в таку абсурдну ситуацію посеред холодної міської ночі, замкнуті у морзі № 5 разом зі своїми страхами, провинами і очікуваннями.

 

Іще – безумовно, виграшним моментом є рішення не вводити жодних додаткових персонажів у постановку (як це зробили,наприклад у Класичному художньому альтернативному театрі у Києві (КХАТ)). Уся контраверсія, вся напруга, весь абсурд, кітч і вся драматургія зосереджені у постатях цих двох жінок, однаково самотніх, божевільних і прекрасних.

 

У сенсі певної технічності, питомо художніх якостей постановки, то зазначимо,що вона є досить доброю, професійно задуманою і втіленою. Додає драматизму цікава колористика освітлення, котре принагідно змінюється, поглиблюється, форматує простір, підсилюючи візуальний компонент містерії,  що твориться на сцені. Так само добірною й первинною по суті є тут і музика, що стає не просто звуковим тлом, а контрапунктом сюжетної лінії, виразним елементом творення й наповнення невпинного процесу рефлексії й комунікації героїнь. Мінімум вбогих декорацій, невибагливі, але добре продумані, костюми акторок – це ті важливі деталі, котрі в нашому випадку стовідсотково втрапляють в ціль, спрацьовуючи на підсилення загальної драматургії вистави.

 

Я не хочу в дурку!

 

Окрім виразно феміністичного (попри фактичну відсутність яких-небудь артикульованих феміністичних покликів), п’єса має ще й суспільно-політичний вимір. Ідеться не стільки про конкретний історико-хронологічний момент, як про обсервацію базових налаштувань українського суспільства, осмислення прожитих досвідів.

 

Чого лиш варта ця фраза: «Щоб ми не билися лобом об стіни і не пошкодили суспільне майно». Видається, це якийсь узагалі новітній імператив, сумний і універсальний у своїй категоричності.

 

Обидві героїні, що характерно, цілком адаптивні й готові пристосовуватись до реалій – тут відгадується досвід кількасотлітнього співжиття з усеможливими тиранами, деспотами і різного роду «королями-безумцями», – архетип, про який українська жінка знає аж надто багато.

 

У процесі розгортання доволі абсурдного сюжету, коли героїні починають підозрювати, що їх спеціально зачинили у морзі якісь політичні екстремісти, Віра Георгіївна категорично стверджує: «Ці придурки – точно ліві! ». Що не заважає героїням декламувати якісь комсомольські віршики й ходити стройовим кроком. Але потім з’ясовується, що «ліві» звертаються до Віки «пані», і розмовляють «солов’їною».

 

Звісно, що «ліві» не будуть ні до кого «паняти», та й узагалі, вони, здебільшого, не володіють українською мовою. Тож Віра і Віка моментально перегруповуються, і починають виконувати мистецькі номери національно-патріотичного спрямування. Ну, аби сподобатись новим «хазяям життя» і заробити умовне прощення.

 

Що ж, алюзії настільки прозорі, що можна й не застановлятися на них окремо.

 

Рефреном п’єси, доволі неоднозначним, є фраза «Вже виїхали», – у різних інтерпретаціях. Її чують Віка і Віра Георгіївна по телефону, котрий дзвонить вряди-годи, пронизуючи затишну тишу моргу своїм нахабним дзеленчанням. Жінки достоту так і не розшифровують значення цих слів, але градус їхніх очікувань коливається від абсолютної надії до атавістичного жаху. Скільки життя в кількох коротких митях! Місія театру виконана, бодай на один, окремо взятий вечір.

 

Зрештою, градус абсурду починає зашкалювати, всім уже робиться трохи не смішно і виникає забагато питань. На цьому і авторка, і режисер вирішують поставити крапку, хоча глядач, імовірно, був би не проти отримати якісь пояснення.

 

Але ж ніхто з нас ніколи не отримує бажаного – а якщо і отримує, то згодом виявляється, що це зовсім не те, що було потрібно насправді.

 

Наприклад, коли Віка і Віра нарешті отримують свободу, отут у них і починаються справжні проблеми. У них з’являється можливість просто взяти і вийти в ці двері, нарешті відчинені. Але насправді нікуди іти їм не хочеться – стокгольмський синдром знову торжествує, навіть попри цілком умовну присутність «викрадачів». А можливо, обидві жінки просто не готові. Їм немає куди йти. А у морзі, як виявилось, може бути дуже затишно. Ніхто не потурбує зайвий раз, таке приємне і ненав’язливе товариство.

 

І ось Вікторія каже: «Вони вчинили найгірше. Вони подарували нам свободу».

 

Свободу обирати, бути живими чи мертвими, свободу чинити так, чи інакше. Свободу обирати.

 

Раптом відкривається тривожна і неприємна правда: нікому не потрібна свобода. Це складно і некомфортно, і веде до безлічі нових конфліктів та суперечностей. До війн, де завжди потрібно обирати сторону.

 

Що ж, як бачимо, проблема вибору усе ще актуальна в мистецькому просторі. І не тільки у мистецькому, зрештою.

 

Для простору жіночого тема вибору взагалі є актуальною повсякчас. Вдягти платтячко, або джинси? Сісти на дієту, чи прокачати тему «боді позитиву»? Віддатися ґвалтівнику, чи спробувати покликати поліцію?

 

Складні питання, на які нема однозначних відповідей. Зрештою, комусь більше пасують джинси, а хтось воліє носити з собою газовий балончик.

 

А зрештою, – дозвольмо собі ще трохи риторики – можливо, проблема зі свободою виникає саме тоді, коли хтось комусь її дарує, раптово відчиняючи двері у широкий світ? Можливо, правдиву свободу здобувають, висадивши ці двері «з ноги»? І тільки здобувши свободу, вирішують, що з нею робити далі. Бо інакше – концепція вибору втрачає свою первісну суть. Навіть якщо обирати доводиться одного-єдиного разу. В морзі.

ЗБРУЧ