Вампіри, «внуки Шевченка» та кроти – таємниці Теребовлянського кладовища

  Як умру то поховайте…

  Що буде з нами коли ми підемо з життя земного? Що буде з нашими тілами? Нас спалять чи в землю закопають? Скоріш за все, будемо ми у землі лежати. Так у нас заведено. А хто буде дивитися за нашими могилами? Чи ви ще надієтесь, що будете жити вічно?

Цього разу мене потягло на відверту розмову з розпорядником на Теребовлянському кладовищі. Пан Володимир Яцентий працює на цвинтарі  вже 4 роки. Окрім стандартних процедур, на кшталт «а дайте нам місце на цьоцю» та «куди викидати тоті вінки?», він займається організацією самих похоронів. Дуже веселий,  життєрадісний  і амбіційний чоловік, скажу вам! На зустріч до нього я не йшла, а летіла, так мені хотілося почути одкровення з тої кухні.

Зустрілись ми з ним ввечері на цвинтарі.  Володимир Романович розповів мені чимало цікавих, подекуди моторошних історій.  Холодний пронизливий вітер, гудіння сов та тріскотіння дерев додавали певної атмосферності цій зустрічі. Думаю ви помітити, що  я люблю полоскотати собі нерви.

«Знаєте, похорон дуже цікава річ.  Та й люди ставляться до них кожен по своєму. Одні приходять подивитися, оцінити розкіш прощання, другі – виявити повагу до покійника, а треті – приходять щоб поділити спадок. Тоді похорон перетворюється на справжній цирк! Одного разу, я був свідком таких торгів. Родичі сварилися між собою, якраз коли ксьондз читав за усобшого, чия буде хата. Я не знав, кого слухати  їх чи священника».

Теребовлянський цвинтар умовно ділять на три частини- старий, новий і верхній. Гуляли ми переважно старим цвинтаром.  Це переважно польські поховання 19-20 століття.  Галерея скульптур під відкритим небом: склепи, фігури у людський зріст, хрести…   в такий пейзаж органічно вписався б Ван Гелсінг з арбалетом чи осиковим кілком у руках))).  Подекуди траплялися  занедбані гробові, порослі бур’яном і диким плющем.

«Люди думають, що головне то поховати. І квітка! Але за гробом треба і дивитися. Я колись зробив зауваження одному чоловікові і запропонував допомогу в окультуренні гробівця: на,кажу, тобі металічного хреста, а то забудеш де поховав! А мені на це: « О, а того чого я маю таке робити? Що мені з того? Лишилася одна розвалена халупа! І більше нічого».  А буває навпаки. Була колись в нас в Теребовлі дуже інтелігентна і поважна сім’я. Але щось там в них не ладилось і чоловік наклав на себе руки. То жінка справила дуже гучне поховання і поставила дуже гарний пам’ятник. Один з найкращих на нашому цвинтарі. З пісковика – жінка схилилась над гробом і плаче.  Такої краси ви ніде не знайдете. Навіть у Львові!»

Вампіри, готи,  кроти… життя прекрасне!

Чотири роки назад, навесні, вся Теребовля гуділа про вампірів – злодіїв, які нібито з’явилися в нас на цвинтарі. Подейкували, що вони вночі виривали труни і пили кров у мерців.  Саме тоді я з друзями часто бігали на полювання з кілками, правда не осиковими а каштановими, бо лише каштани росли в нас  на вулиці.

«Було діло! – сміється Володимир. – Правда то ніякі не вампіри.  Знаєте, в нас є такі «внуки Шевченка». (Алкоголіки, які щоденно напиваються в скверику імені Шевченка). То один з них помер.  Так чоловік любив «жити»(пити-себто), що на радості замерз до смерті. Приїхали його родичі десь з Донецька справляти похорони.  Ті  теж – страшенно любили «життя». Купили труну і пішли на цвинтар ховати.  Діло було  зимою: морози страшенні, земля замерзла – ніяким трактором не викопаєш ями, та й гроші на трактор вони пропили.  Розгорнули землю десь на півметра, а  труну притрусили бадиллям і снігом. Ну і коли прийшла весна- труна так і лишилась стояти на рівні землі».

Тут я  не втрималась і запитала про вампірів:

«Нє, вампірів в нас немає. В нас водяться готи.  Правди живемо ми з ними мирно. Я їх не чіпаю, вони мене. Колись їх «беркута» ганяли, але я думаю хай собі будуть.  Ну що поробиш: видко так їм надоїло людське життя,  що ходять по цвинтарі. Але то їх вибір.

Одного разу після похорону я сів відпочити біля могили на лавочку. Сонечко світить, могилка така красива, акуратна, вітерець…  краса! Думаю ну, що ще треба тобі після смерті? Аж тут на раз, земля на гробі починає підніматися. Раз… другий… так ніби мрець дихає, чи пробує вибратись на світ. Страшнувате видовище!  Ну я трохи почекав, а потім дивлюся – кріт вилазить! Такий милий, така шерсть в нього блискуча!  Добре, я бувалий, розумію, що до чого, а був би хтось інший – було б мені більше роботи».

 

Розкрадачі гробниць.

Поміж теребовлянського люду існує легенда про багатого польського шляхтича який поховав свою завчасно померлу доньку з величезним скарбом, а сам доживав свої дні у бідності і горі.  Так от, завелись у нас на початку 90-х розкрадачі гробниць.  Розкрадали вони переважно польські гробівці  – їх легко відкривати: розбив молотком кам’яні дверцята і ласкаво просимо! Мабуть, вони шукали могилу панської доньки. Але, кажуть, вона похована так, що дібратись до тих скарбів нелегко. Доведеться копати не день і не два.

Так от, ті грабіжники гарненько обчистили гробівці,  і взялись за могили, як попалися на гарячому.

« І знаєте, що вони потім на суді казали?- говорив мені пан Володимир. – Кажуть, безсовісні, що зі всіх цвинтарів на яких вони працювали – наш найбідніший! І як таких земля носить?»

Про цвинтарні забобони.

Колись я добряче розхитала собі психіку всякими страшилками. В хід йшло все – фільми, книжки, перекази… о я була богинею жахів на своєму подвір’ї ! Частенько розказувала страшилки своїм  маленьким сусідам, організовувала всякі полювання на відьом і вампірів,  і тішилась з того що діти не могли спати вночі. Потім я вислуховувала годинні лекції  від турботливих мамусь, про те,  що не можна дітям розказувати такі історії… а згодом мене зробили сатаністкою і навіть готкою… Я була ходячим словником забобонів і оберегів від них!  Навіть досі пам’ятаю деякі:  якщо під час похорону чорний кіт перестрибнув через гріб – його треба зарубати, бо душа покійника поселеться у ньому; могилу не можна копати на ніч – бо неприкаяна  душа знайде у ній спокій, а мрець, якого кладуть у ту могилу оживе. Ще були забобони про написи на гробівцях,  фотокартки і таке інше,  та про них я вже писала.

Так от, я запитала пана Володимира чи вірить він в такі забобони.

«Це смішно!  Я не вірю в таке. Чого ж це так люди вчепились у бідних котів? Хоча знаєте, є у нас на цвинтарі могила, на якій весь час сидить чорний кіт. Коли не прийду – він там. На сонечку гріється. Мабуть там похований його господар, або ж кіт відчуває якусь енергетику.  

Могили ми викопуємо, коли виходить. Все залежить від обставин і погодних умов. Іноді просто не вистачає часу для цього і ми викопуємо її заздалегідь. Правда, якщо могила довго буде відкритою – то тіло швидше буде окислюватись і розкладатись. Ніхто не оживе, не бійтесь . Люди придумають собі такі забобони і обряди, аби емоційно захистити себе. Ви знаєте  для чого, коли мерця виносять з подвір’я то перекидають стільці? Для того, аби ніхто більше не помирав. Адже втрата близького це великий стрес.

Хоча, знаєте, недавно в мене був випадок: коли відбувається прощання з людиною на кладовищі, то труну ставлять на такі дерев’яні палки, над могилою. Коли служба закінчується ті палки забирають і опускають труну в могилу. Так от, щоб не тягати їх щораз за собою,  я залишав їх біля могили чоловіка моєї знайомої. Вона собі на них ставила ноги, щоб не так тягнуло холодом від землі. Одного разу вона мені пожалілася. Мовляв, відколи ставить на них ноги то відчуває сильний біль. Коли я їх забрав –  біль пройшов.   Думаю  все залежить від нас самих. Як ми собі забажаємо так і буде!»

Мораль

Думаю кожен із вас хоча б раз задумувався про смерть. Кожен із вас, бодай на мить уявляв собі свою могилу. Кожен із нас боїться смерті. Так-так, і ви теж, не відбріхуйтесь. Я вірю, що смерть не кінець. Буде яскраве і захоплююче продовження спочатку у вигляді похорону, а потім вже на тому світі. То може варто ламати стереотипи і не перетворювати похорони у процесію з лозунгами «Ой на кого ж ти мене покинув!», «Як ми без тебе!», тим паче, що 50 % таких голосінь нещирі.  Ми щасливі, бо хтось нам дав шанс побачити цей чарівний світ з усією його  перфектністю і недосконалістю. Був і веселий  схід сонця в компанії найкращих друзів, і романтичний захід в обіймах коханого,  ми бачили як розпускається листя навесні, і лякались коли у нас випадали молочні зуби, катались на велосипедах, роликах, ковзанах (ви не катались – як вам не соромно! Ноги в руки і вперед  до перемог!)… стрибали зі скали у море, озеро, ставок, прочитали сотні книжок і переглянули мільйони фільмів, написали десятки листів… а ще стільки всього прекрасного!!!

 

Анна-Лілія Кокора, Новини Тернополя “Погляд”

Фото  http://ua-cemetery.livejournal.com/59686.html