Хто ми насправді: злочинці чи національні герої?

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Минають роки за роками. Ці роки приносять людям різні долі. Одним вони усміхаються і дарують щастя, іншим дають вільно розвиватися, рости, вдосконалюватися, а других цураються, переслідують, ставлять на шляху різні перешкоди. Їх оббріхують, зраджують, обпльовують, а коли вони віддають своє життя за Україну, то забувають місця їхніх поховань і шанують могили їхніх вбивць покладаючи кожного року квіти на їхні могили. А через могили патріотів ще на сьогоднішній день поробили дороги та смітники.

Чи є ще на нашій землі такий народ, чиї землі так наповнені кров’ю та засіяні кістками його синів і дочок. І де вони? Чи знаємо ми про них, де вони спочивають, де їхні поховання?  А скільки невідомих, занедбаних могил патріотів нашого краю на Вишнівеччині? Наш волелюбний народ України терпів і страждав у страшній неволі як скошена трава, обломлена гілка, постійно пускає нові і нові паростки націоналізму що тягнуться до волі, до світлого життя, до незалежності. Він не хоче бути рабами на своїй рідній українській землі. Але грубий і твердий чобіт Московської влади постійно тисне і тисне ці паростки українського народу. То західну частину  України, то центральну, південну і зараз східну, не дасть випрямитись, дихнути на всі груди українському народові. А так хочуть все винищити, то мову нашу рідну, материнську, то наші традиції, нашу історію, національні ідеї, народ як націю, А саме головне принизити, і вважати їх старшим братом, який так хоче окупувати наші всі землі під своє керування, поневолити нас, поставити на коліна і заставити наш волелюбний, терпеливий, багатостраждальний народ, працювати на них.  Постійне переслідування, зневага, винищення нашої культури та мови у них на першому місці у всі періоди агресії. І саме страшніше, у всі часи  українця за його любов до своєї рідної землі, до свого народу, до своєї мови, до своєї Неньки України звинувачували,  катували, судили і розстрілювали, або розстрілювали чи вішали привселюдно, щоб налякати інших. А мільйони українців посилали на каторжні роботи в Сибір тільки за те, що вони українці. І ще старались робити так, хто залишався в живих, робити з них зрадників. Щоб кожен слідкував за своїм, батьком, сином, братом, за сестрою чи сусідом. Породжували сексотсво і зраду, бо такими зрадниками на свої землі були і самі, наші постійні загарбники і поневолювачі.

Західна Україна. Тернопільська область. Вишнівеччина. В  село Чайчинці,  тепер Лановецького району, у вересні 1939 року прийшли “червоні визволителі”. Немов великою мітлою більшовицька Москва почала вимітати все, що було передове, українське: інтелігенцію, студентів, так званих “куркулів”. Через декілька днів перестали існувати політичні  партії, товариства, місцеві українські бібліотеки. У глибоке підпілля пішло ОУН. З кожного села на Тернопільщині за короткий час до червня 1941 року винищили або вивезли в Сибір більше сотні українців. Все це робилось, щоб наш народ поставити на коліна. А коли на місце московського тоталітарно-більшовицького окупанта прийшов німецько-фашистський, патріотичні українці стали розраховувати тільки на власні сили.

 У село Чайчинці, що на Тернопільщині в 1934 році було створено ОУН. Ця розповідь про одного з них, а саме Войтовича Володимира Григоровича.

“Я, Войтович Володимир Григорович, народився у 1920 році в селі Чайчинці Вишнівецького району Тернопільської області в селянській сім’ї. У 1928 році я закінчив один клас і почав помагати батькові по господарству. Коли мені було 19 років, з сторони сходу прийшли совіти і розпочали заарештовувати українців та поляків. Батько був з бідних, бо на господарстві був один кінь і чотири морги землі. Грошей у нас не було, але податки заставляли сплачувати. У 1941 році прийшли німці. Я мав багато товаришів які були в “Просвіті” та в ОУН. Всі ми хотіли мати свою країну і тому часто зустрічалися та обговорювали, що нам робити, як боротися.  У 1943 році  у нас в селі проводилась велика робота щодо  розширення членства в ОУН. З молодими хлопцями проводили багато виховної роботи. Нас готували до вступу в УПА. Нам пояснювали що ми маємо робити, як поводитися у тих випадках як попадемо до рук ворога. Ми повинні знати тільки клички своїх побратимів. Ми не повинні знати: хто, звідки і як звати. Наша мета боротися за вільну самостійну державу Україну. Тому я вирішив коли попаду ворогам у руки, то вони про мою діяльність в УПА нічого знати не будуть. Своїх побратимів я не здам. У мене кати нічого не дізнаються. І ось 7 травня 1945 року мене заарештували. Я перебував у хаті мого родича. Це було з ранку. Почав голосно гавкати собака і через вікно побачили що на дворі повно солдат. Вони майже кожного дня ходили по селах і виловлювали молодих хлопців, кого на фронт, кого на роботу на схід, а кого в тюрму. Я тоді коло себе нічого не мав і тому не старався тікати, щоб не виникла в військових підозра. Вони швидко ввірвалися до хати і почали відразу питати хто я і чого тут.  Тоді я зрозумів що мене хтось здав, бо я був їм потрібен. Мене відразу заарештували і посадили на віз. На возі ще було двох заарештованих чоловіків. Нас троє і п’ять солдатів рушили у Вишнівець. По дорозі і весь час обдумував що я маю говорити на допитах. Добре знав, що там у Вишнівецькій катівні мене будуть допитувати, бити, мордувати, обливати холодною вдою, пекти червоною залізякою, морити голодом, не давати пити води, і тільки тому щоб я здав своїх побратимів. Вказав місця криївок, сказав хто є в УПА та зв’язкових. По інструкції я можу вже назвати затриманих раніше повстанців, засуджених і відправлених на каторжні роботи в Сибір. Також можу назвати клички, їх весь час міняли. І прикидатися, що прийшли невідомі мені люди, дали зброю і заставили йти з ними в УПА. Я не стріляв, нікого не знаю і ходив з ними куди мені казали. Так ми старались на всіх допитах говорити. Але мученицькі допити не всі витримували і через страшні муки, яких не можливо терпіти, часом не усвідомлюючи, називали побратимів. Але це були одиниці. Та були і зрадники. За кусок хліба продавали все і ще оббріхували невинних хлопців, щоб як собаці,  дали ще шматок черствого, поцвілої кромки. Мене привели до приміщення Вишнівецького РВ НКДБ, записали хто я такий, де затримали, хто мої батьки, де проживаю і через деякий час завели в кабінет. Мене уважно розглядав невідомий мені чоловік у військовій формі кагебіста, віком 45 років. Примруживши очі, він довго дивився на мене і нічого не запитував. Я прикинувся дурняком і розглядав собі кабінет, стіни з великою цікавістю не подаючи ніякого страху перед ним. Це йому не сподобалось, він скривився і різко та голосно запитав мене чи я хоч знаю куди мене привели. Та це мене не шокувало і у відповідь він почув, що я думаю що це воєнкомат і мене відправлять в армію на фронт. Він ще більше розлютився і сказав що попав в пекло і тут я розкажу все що робив, проти кого воював і де знаходяться такі бандити як я, і де зброя та де вони переховуються. Він кричав до мене вимовляючи слова мовою окупанта, і багатьох слів я не міг зрозуміти. Але головне осмислив, що ворожою мені мовою він хотів залякати мене та поставити на коліна. Та я усміхнувся і щиро сказав що нічого не розумію, бо я знаю тільки свою рідну українську мову. Тоді він мене вдарив декілька раз і викликав ще одного військового. Цей швидко прийшов, сів, взяв чистий аркуш листка і почав все писати. Так розпочався мій перший допит у Вишнівецькому НКВД.

Протокол допиту 7 травня 1945 року. Містечко Вишнівець. 20.00 годин.

Я, старший оперуповноважений Вишнівецького районного відділу НКДБ лейтенант Івахто допитав в якості затриманого Войтовича Володимира Григоровича, 1920 року народження, жителя села Чайчинці Вишнівецького району Тернопільської області, затриманого під час здійснення військової операції Вишнівецьким РВ НКДБ проти ворожих угрупувань бандитських груп УПА.

“До мене прийшли у хату четверо озброєних гвинтівками невідомих повстанців ОУН і запропонували з ними пройтися. Коло мого двору стояв їхній віз і були запряжені двома кіньми. Я зрозумів що це наші хлопці, бо чув про них. Я дав згоду і сів на віз. Нас п’ятеро поїхало спочатку в ліс, а потім через деякий час ми під’їхали до села Раковець і там зупинились. До нас підійшов сотник  “Буланий” і запитав мене чи я погоджуюся бути повстанцем. Я дав згоду і мені дали кличку “Мороз” та гвинтівку. Так я став солдатом УПА і перебував у сотні “Буланого” три місяці. Ми мали декілька боїв з німцями. Потім ми розійшлися по домівках. За  зраду, за те що добровільно розпустив повстанців СБ ОУН його судила. До мене так ніхто з повстанців не навідувався і я весь час перебував у дома. У взимку 1944 року на Вишнівеччину прийшла червона армія. Я почав переховуватися, щоб мене не призвали в армію і не відправили на фронт. Через деякий час я знову вступив в УПА. Я став заступником господарчого в своєму селі Чайчинці. А господарчим був Швець Давид Семенович. Він сказав, щоб моя кличка була та сама як і раніше “Мороз”. Я перебував в УПА аж до мого арешту. Я по селі постійно для повстанців збирав продукти і передав Швецю. У нього була зв’язкова Степа Агафія Василівна. Їх обох заарештували енкаведисти у лютому 1945 року. Я у вересні 1944 року перейшов у сотню “Івана”  і на озброєнні мав гвинтівку. Там я перебував до листопада 1944 року. У жовтні ми разом з хлопцями знищили всі стовби та телефонну лінію зв’язки від села Заруддя до села Колодно Збаразького району. Також з повстанцями цієї сотні я брав участь у  бою з червоними солдатами у Катеринобурзі Дедеркальського району. Тоді наших хлопців загинуло двоє і четверо було поранено. Також я брав участь у великому бою коло села Угорськ Шумського району з солдатами енкаведе. Там нас розбили і тільки декому вдалося вийти з оточення. Нас тоді сильно обстрілювали, але це було вночі, темно, дощ і мені вдалося пройти і я повернувся додому. Вже у дома в селі Чайчинці я був до арешту господарчим УПА у своєму селі. Більше я нічого не знаю і добавити не можу.

Вироком військового трибуналу військ НКВС Тернопільської області від 15 вересня 1945 року Войтович Володимир Григорович на підставі ст. ст. 54-І “а”, 54-ІІ КК УРСР з застосуванням санкції ст. 2 Указу ПВР УРСР від 19 квітня 1943 року засуджений на 15 років каторжних робіт з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна. Винність Войтовича В.Г. підтвердили свідки Слюсар С.М., Якупа  П.С.

 

Матеріали підготував Олег КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.