Збірка новел «Фотограф» Дзвінки Торохтушко – сплеск емоцій, які перетікають у хвилі роздумів. Рецензія

Ще не вщух резонанс від роману Дзвінки Торохтушки «Масік», який було презентовано на Форумі видавців (Львів 2016), як в наших руках нова книга письменниці – збірка новел «Фотограф», – знову сплеск емоцій які перетікають у хвилі роздумів.

Сьогодні немає книжкового дефіциту, адже на полицях книгарень чимало психологічних романів, детективів і бестселерів, але іноді хочеться якоїсь іншої літератури. Якої? Мабуть, близької, душевної і зрозумілої, загальнолюдської і інтимної водночас. Тоді варто взяти до рук цю книгу.

Як часто ми переглядаємо світлини?

Кожного дня! – Свої, чужі… На фейсбуці, в інстаґрамі, у власному ґаджеті, листаючи пожовклі сторінки сімейних фотоальбомів…

Світлини… вони стали невід’ємною частиною нашого життя. Вони зберігають моменти щастя, горя і буденної рутини. Вони різні… Так само різними є і новели які увійшли в збірку «Фотограф».

Дев’ять непридуманих сюжетів, що лягли в основу текстів.

Відкриває збірку новела «Чужа кров». Центральним персонажем якої є Надюха. За свій вік вона падала і піднімалась, відчувала себе щасливою і «життєвим непотрібом». Ця жінка пізнала радість кохання і материнства, але зрада і втрата найрідніших людей вибили її з життєвої колії. Головна героїня опинившись на дні суспільної ієрархії, чітко усвідомлює, що «дно затягує тіло й замулює душу». але десь в закутках свідомості не втрачає надії на краще. Надюха не виправдовує свої гріхи і смиренно приймає кару: «Найвища міра покарання за вчинений злочин – пам’ять».

І хоча фінальна частина твору, це бажаний у цьому складному сьогоденні Happy End, текст навіює на глибокі філософські роздуми: «Чи правильно Я живу? Який мені чекати бумеранг долі?».

Наступна новела «Ангели не падають в калюжі» – на перший погляд, чорно-біла фотографія наших буднів.

Центральні персонажі – Зорянка-Ангел – маленька дівчинка, світла і наївна та Марк, – колишній вчитель, «біла ворона»; він пише статті і у нього немає телевізора; філолог, який, як йому здавалося, «суцільний хворий орган. Тіло без душі. Без любові».

Ці двоє – маленький і великий ангели, зустрілися не випадково, вони давно мешкали поряд, але познайомились лиш тоді, коли ангела-Зорянку пхнули в брудну калюжу. Відчистивши сірий бруд з долонь дівчинки, герой ніби розправив свої ангельські крила. Безробітний і, майже бездомний, він намагається привнести радість у життя не тільки Зорянки, а й її мами, яка теж колись вчилась на вчительку.

Як часто ми не помічаємо Ангелів поряд з собою? Дзвінка Торохтушко у невеликому за об’ємом тексті новели змальовує цілу когорту Ангелів, адже мама дівчинки це теж ангел – Ангел, якому обламав крила її чоловік-пияк. Ангелом можна назвати і тітку Валю, ця далека Маркова родичка весь час опікувалася ним коли він вчився, і як справжній Ангел, після своєї смерті, – залишивши увесь спадок племіннику, тим самим вирішивши всі його матеріальні і майнові проблеми.

Письменниця за допомогою короткого ретроспективного огляду витоків такого тяжкого матеріального і морального стану персонажів твору переносить читача у не такі уже й далекі 90-ті. Таким чином їй вдається наскрізно протягнути нитку психологічного підґрунтя вчинків героїв.

Авторка ненав’язливо підводить нас до усвідомлення того, що й правда: «Ангели в калюжі не падають […] Якщо їх туди сірі демони не штовхнуть».

Новелу «Фотограф», яка і дала назву збірці, можна назвати одою великій любові. Любов, кохання – ці слова, не тільки навіюють романтичні фантазії і філософські роздуми, а й  оповиті якоюсь інтимною таємничістю із присмаком терпкої гіркоти.

Головні герої – Він і Вона.

Він безіменний фотограф схожий на Ейнштейна, Майстер, Ангел і справжній чарівник у царині фотографії, а ще, він людина здатна на самопожертву.

Непоказний чоловік, який, на перший погляд, був дивакуватий, стає центром уваги усього невеличкого містечка. Спочатку через фотографування дітей і жінок він неодноразово потрапляє під підозри і в «розработки» місцевих міліціянтів, а пізніше, через одруження із жінкою своєї мрії – матір’ю трьох дітей, яка через нещасний випадок на виробництві стає калікою (втрачає обидві руки і отримує глибокі шрами на обличчі).

Вона – жінка, яка народжена для любові, але натомість, тяжко працює і терпить чоловіка, – батька своїх дітей, який насправді є чоловіком тільки за статевою ознакою.

Письменниця, не вдаючись до відверто інтимних описів, як справжній майстер пера, змогла показати історію кохання, – увесь тернистий шлях який пройшли ці двоє. Перечитуючи текст чітко усвідомлюєш, що дійсно любов освячується на небесах

«Тарольки» – назва наступної новели, яка охоплює величезний часо-просторовий період життя однієї з численних українських родин: події до, під час і після другої світової – переплетення доль «своїх» і «чужих», «рай» і «пекло» двох систем, сталінські табори і життя після повернення.

Образ яблунь, як елемент райського саду, який надає сил і надії. У творі немає і не може бути штучного нагнітання трагізму, від тексту віє щирістю і правдивістю, – на межі городу, як на стражі родинного вогнища, стояли старі тарольки «не пускали на город дикий глід, шипшину і грабчаки».

Помста лелечого Бога постає перед нами в новелі «Вулодька і лелеки». Бусли, боцюни, чорногузи, лелеки, як тільки не називають в різних регіонах України цих птахів. За народним повір’ям, вони приносять дітей, гарну долю, щастя, добробут.

Вулодька – колишній алкоголік, що вже махнув на себе рукою і приготувався зустріти смерть, намагається врятувати свою доньку Сніжану від примусового аборту. Чоловік, не вагаючись, робить вибір між «ангелом з крилами непраними» та «чортом із душею побіленою».

Страшною і безповоротною є кара лелечого Бога над людьми, що пролили кров «бусла-батька» та намагаються «виколупати малу березневу бруньку».

«Їнтар», як каже головний герой цієї новели – філософ, історик і сільський божевільний Васько, – то сльози лісу. Чіткі, як постріл короткі характеристики морального зубожіння селян: «сіра зона»», «поміж горами плететься заздрість», «хрести, що ніби хмари в небі проколюють», – змальовують нерадісну картину сучасного буття. Письменниця привідкриває завісу «таємничої» невизначеності і страху перед майбутнім, шо саме змушує людей шукати деінде кращої долі.

І тільки Васько, бачить істинні причини занепаду – це людська жадібність (неконтрольований видобуток бурштину-«їнтарю») призвела до того, що вже є ознаки екологічної катастрофи.

Але, ряд метафор, майстерно вплетених авторкою в канву тексту, привносять іскру позитиву і плекають надію, що людям (мешканцям села) вистачить сил постати над грошовим спрутом і врятувати землю для потомків.

Герой новели «Любов і космос» – художник, який чверть століття не тримав пензля в руках. Його життя, це «злагода напоказ і любов у рамках шаблону» – стабільна робота, стабільні друзі, стабільна коханка.

На перший погляд, змальовано типовий любовний трикутник, у якому він – патологічний брехун, дружина, яка вимагає щоб усе було як у людей і вона, – муза, та, з якою час летить, «як сполоханий кінь, як переляканий хлопчисько». Але навіть самогубство його музи, не розбурхало внутрішній космос художника. Він (космос) не зміг вирватись назовні через браму зашкарублої душі, не подолав терикони щоденного «треба».

Отож, знову й знову Дзвінка Торохтушко змушує нас бути філософами, наштовхує на роздуми. Адже як часто ми за горою життєвих дрібниць не помічаємо ЙОГО – отого космосу, отого всесвіту, що є всередині нас, тої глибини, яку не випускаємо назовні через дріб’язкові щоденні клопоти.

Війна така, як вона є постає перед читачем у новелі «Свєтка». У невеликому за об’ємом тексті простежується декілька сюжетних ліній: життя Свєтки – жертви зґвалтування, яка на все життя стає клієнтом психіатричної лікарні; життєва дорога баби Ніни, що збожеволіла після того як її син втратив ноги; історія солдата, що пройшов війну, полон, катування і не міг змиритися із своїм новим обличчям, називав себе Квазімодо і хотів звести рахунки з життям.

Авторка торкається ряду проблем сьогодення: АТО чи війна, медицина не для людей, гріх і спокута, сила віри, присутність Бога на землі.

«Пиріжки з шугалем» –  остання новела у збірці. За всіма ознаками вона більш тяжіє до повісті, але воля автора, то святе.

Дві сирітські долі – Бруськи і Мимо постають перед читачем не прикрашені, як саме життя. Байдужість рідних і жорстокість та підлість тих, хто мав би опікуватись сиротами, подано настільки реально і правдиво, що почуваєшся винним у безкарності представників системи і розбитим від усвідомлення власного безсилля.

Добро і любов завжди повертаються – цей вираз є лейтмотивом не тільки цієї новели, а усієї збірки загалом. Авторка торкається одвічних проблем: любові до ближнього, терпимості, підміни цінностей.

Такий літературний жанр як новела, не передбачає велику кількість текстового матеріалу, але письменниці вдалося у невеликий об’єм компактно вмісти величезну кількість інформації: ретроспективні і перспективні описи подій, ліричні відступи, – все це дає можливість скласти із окремих історій цілісну картину життя.

Не можна не відзначити і те, як майстерно акцентовано увагу читача на  художніх деталях: Ангели, райські яблучка; демаркаційна лінія життя; піч, з котрої вигребли жар – душа-пустка; Бог, що тримає небо над нами і т д.

Як справжній митець, Дзвінка Торохтушко переповила тексти новел народними примовками, переказами і легендами, при цьому не переобтяжуючи їх етнографією. Окремо хочеться відзначити й неперевершену мозаїку епітетів та метафор.

Кожна новела в повній мірі може стати етюдом до окремого роману.

Дев’ять новел, як зазначає сама письменниця, – дев’ять чорно-білих фотографій про кольорове життя…

Людмила Михида,  кандидат філогічних наук, м. Кропивницький