Петро Ковалівський з Тернопільщини (псевдо “Петров”) – агент МВС 

Протокол допиту Степана Петровича Ковалівського

 Р – 31. № 91/XIV6

 Справа ч.: 2 ЧЕРВНЯ 1947 року

Ковалівського Степана с/о РВ МВС псевдо  “Петров”.

Ковалівський Степан Петрович, уроджений 5 травня 1904 року в селі Зубрець, Золотопотіцького району, Тернопільської області, національність поляк, невійськовий, жонатий, рільник, по фаху ткач, грамотний.

 «Я, Ковалівський Степан, син Петра народився  в польській родині. Родина складалася: з батька, матері, двох старших братів, мене і сестри. Тому, що в мойого батька було мало поля, він в 1914 році поїхав до Чехословаччини на роботу. По п’ятьох місяцях батько стягнув цілу нашу родину до себе до міста Пшошкіце, до господаря Песістол Янек. В цього господаря ми всі працювали. Але тому, що я був наймолодший, то мене мій господар посилав до школи, до якої ходив лише кілька місяців, бо я обтяв собі пальці на січкарні і пішов до шпиталя. Після вилічення я до школи більше не ходив. В 1914 році, як вибухла війна, то батька і найстаршого брата Михайла покликали до війська. Господар батька виреклямував, а брат таки пішов. В 1916 р. наша родина, крім брата Михайла вернула додому. В дома ми своєї хати не застали, бо була спалена під час війни, тому уряд сільський дав нам іншу хату. В дома я був два тижні, а відтак батько віддав мене на службу до села Попівці Товстецького району, до господаря Левицького Михайла. В Левицького я був 4 місяці і вернув додому, бо в той час помер мій старший брат і я мусів помагати батькові при господарстві. В 1920 році я оженився і пішов мешкати до своєї жінки. В 1921 р. я пішов на службу до фільварку в свойому селі. Тут я пас худобу. В 1922 р. я вернувся знова додому і побудував собі хату. В 1924 р. я виїхав на роботу до Латвії. В Латвії я працював два місяці, а відтак приїхав додому на відпустку. В дома я рівнож пробув два місяці та знова вернувся до цього самого господаря. Господар мій не хотів мені платити цеї самої платні, бо перше платив мені 50 лат на місяць (лати це латвійські гроші). Я був змушений піти до контори, щоб там мені приділили роботу в іншому місці. З контори відіслали мене до міністерства праці. Я пішов туди і в міністерстві мені сказали, щоби я до трьох днів опустив Латвію. Слідуючого дня я виїхав додому. В дома перебув півтора місяця і знова вернувся до Латвії, але до іншої місцевості. Цей раз я працював п’ять місяців. Вернувшись додому то вже більше не їхав нікуди на роботу, тільки працював на власному господарстві аж до приходу німців 1941 року. В час польської і большевицької окупації 1940 рр. я не брав жодної участі в товариствах, організаціях ані в урядах. З приходом німців 1941 року, я виїхав до Німеччини і працював в господаря один місяць. Але тому, що я не мав пальців, мене з роботи звільнили. В дома я дальше працював на власному господарстві. З приходом большевиків 1944 року. голова сільської ради назначив мене десятником. Функцію десятника сповняв я до кінця 1946 року. З початком січня 1947 року, голова сільської ради призначив мене ваговщиком м’яса. З цього завдання я хотів вив’язатися дуже добре.

7  січня 1947 року до села приїхав із ОББ НКВД лейтенант Колачов. Він повідомив мою дочку Ольгу (замужню вже, яка мешкає осібно, а чоловік її виїхав в Німеччину). Рівнож повідомив Саварин Ольгу, щоб обі вони прийшли до сільської ради. Я прийшов до дочки, сказав її, щоб йшла до сільської ради, бо там чекає на неї Колачов і що я зараз туди прийду. Вертаючи з дому до сільської ради, подорозі стрінув я Саварин Ольгу і ми разом прийшли. Вона пішла до канцелярії і по пів години вийшла та оповіла нам, що Колачов питав, хто висилав її до Німеччини. Відтак пішла моя дочка і також була в канцелярії около пів години. Вона рівнож оповіла, що Колачов питав її, чи чоловік добровільно поїхав в Німеччину, чи примусово. Казала мені, щоб я зачекав на Колачова, бо він хоче зі мною щось говорити. Дочка пішла, а я лишився. По кількох хвилинах покликав мене Колачов до канцелярії. Крім нього в канцелярії не було більше нікого. (Колачов – середнього росту, волос чорний, обличчя кругле, убраний в рубашці, гранатові сподні, чоботи жовті полотняні, при боці пістоль). Коло стола стояла десятизарядка. Колачов привитався зі мною і сказав

сідати напроти себе. Він запитав мене, чи мій зять (муж дочки Ольги) поїхав сам до Німеччини, чи примусово. Я казав, що його німці зловили підчас облави та, що ми довший час не мали про нього жодної вістки, аж недавно написав листа з Середньої Азії. Я подав йому цього листа, він прочитав і віддав мені. По хвилині він запитав мене, чи я знаю про це, що в моєї дочки Ольги були партизани. Я сказав, що не знаю і не було, бо якби були, то вона  мені сказала. На питання Колачова, що я зробивби, як знав би де квартирують партизани, я відповів, що швидко зголосив би в сільську раді. Колачов сказав, що про такі справи в сільські раді не зголошується, а негайно повідомляється до району до начальника НКВД. Я погодився із цим. Колачов сказав, що, якщо подібне я зголошу, то за це дістану від начальника велику нагороду. Тому, що вже був вечір, Колачов кудись спішився, зі мною більше не говорив, а сказав слідуючого дня, о год. 12-тій прийти до села Порохова до сільської ради. Слідуючого дня перед полуднем я ішов до села Порохови. Подорозі стрінув мене секретар сільської ради села Зубрець і дав мені картку. Тому, що я не вмів добре читати, я попросив його, щоб він прочитав мені. Ця картка була від Колачова, в якій він повідомляв мене, щоб я сегодня не йшов до Порохови, бо його не буде, щоб прийти слідуючого дня раненько. Слідуючого дня, то було 9 січня 1947 року раненько, я пішов до Порохови. Подорозі стрінув я голову сільської ради села Зубрець і він сказав мені, щоб я зачекав, бо він також піде до Порохови та що Колачов покликає ще Самоляк Михайло, Самоляк Степана, Пивоварчук Миколу (дяк), Гаврилюк Ольгу та Юлію (сестри), Волошинський Миколу і Шкварок Василя. За деякий час прийшов Самоляк Михайло, Шкварок і Пивоварчук. Ми всі п’ять прийшли до Порохови. В сільській раді дижурний повідомив нас, що Колачова тут нема, бо пішов на участок до гуральні. Ми зачекали в сільській раді і внедовзі прийшов Колачов, Щиглов та ще якийсь незнаний мені низький, грубий. Цей грубий запитав Колачова, нащо він нас стягнув до Порохови, сказав ліпше було покликати нас до району. Відтак цей грубий запитав Самоляка Михайла чи він грамотний та що він робить. Самоляк сказав, що він є десятником і неграмотний. Відтак Самолякові і Шкваркови сказали йти додому, а як покличе їх вдруге, то, щоб прийшли. Мені і Пивоварчукови сказав лишитися. Першого покликали до канцелярії Пивоварчука. Приблизно по 2-ох годинах він вийшов і покликали мене. В канцелярії крім цього грубого, незнаного мені не було нікого. Сам він (низький, грубий, волосся чорне, обличчя смагляве, ніс подовгастий, в зеленій рубашці, при боці пістоль, накинений шинелею, а з під шинелі на рубашці було видно кілька медалів). Він сказав мені сідати і запитав, чи я був тоді в кооперативі, як крамар Швед продавав фірманові Попова (нач. Наркомзагу) сірники та чи я чув їхню розмову. Я сказав йому, що чув. На бажання його розказав йому цю розмову: Крамар питав фірмана чи він любить радянську владу. Фірман сказав, що любить так як пси діда. Тоді крамар сказав, як не любиш радянську влади, то я тебе повішу на граба, а як любив би ти її, то я давби тобі сірники безплатно. Він все це описав і сказав мені підписати. Пізнійше він запитав мене чи я маю охоту співпрацювати з органами НКВД. Я відповів, що маю та, що дав вже свою згоду на це Колачови. Він сказав, що усної згоди то замало, треба підписати заяву. Я погодився з цим. Відтак він написав заяву на куску паперу і прочитав мені. Вона меншбільш звучала.

 «Заява

 Я, Ковалівський Степан Петрович, заявляю, що буду співпрацювати з органами НКВД і про все, що побачу і почую, донесу. За невиконання цього, або як комусь скажу про це, то буду покараний воєнним судом» .

Цю заяву сказав мені підписати своїм ім’ям та прізвищем і псевдом “Петров”.

На питання, нащо мені цього псевда, він сказав, що псевдом я маю підписувати всі свої доноси. Я оправдувався тим, що я не вмію писати. На це він сказав мені, щоб всі доноси писала моя дочка Ольга, а я лише підписувався. Відтак сказав мені, що від сегодня я є секретним міліціянтом і, що про мою роботу крім цего більше ніхто не буде знати. Завданням моїм є сказав він – слідити до кого заходять партизани, хто їм дає їсти, котрими вулицями чи стежками ходять, куди заходять до села, в кого квартирують, що люде говорять проти радянської влади, що говорять про Самостійну Україну, про Англію і Америку. Радив мені самому входити в подібні розмови з людьми, а головно при горілці. Казав, що тверезий думає, то п’яний скаже. Ці матеріали я мав приносити на приватну квартиру Колачова або заадресувати Колачов НКВД і кинути на почту. Сказав ще, щоби я написав скілько в мене поля, дітей, братів та де тепер мої брати. Це все я мав написати і 1 лютого 1947 року принести на приватну квартиру Колачова.

31 січня 1947 року вночі я встав, вийшов з хати до другої кімнати, повибивав вікна, порозсипав збіжжа і положився знова спати. Це все зробив на те, бо днем перед тим до сільської ради привезли насіння збіжжа, якого і я хотів дістати. Рівнож зробив це в секреті від родини. Як розвиднілось я знова пішов до другої кімнати, як вернувся – сказав жінці, що хтось закрав в нас збіжа. Жінка почала плакати, але я єї втихомирив, казав, що піду до сільської ради і дістану збіжжа. Пізнійше я пішов до голови  і зголосив про крадіж. До районуну неходив тому, що нічого недовідався про те, що казав мені цей грубий. 8 лютого 1947 року раненько прийшов до мене голова  і сказав мені, що його і мене кличе Свердлов в НКВД до Порохови. Ми обидва прийшли до Порохови до горальні на участок. На подвір’ї я побачив якогось большевика. Голова сказав мені, що то Свердлов. Свердлов (високий, стрункий, бльондин, в шапці /сибірці/, синій шинелі, з пістолетом при боці і мав автомат ППШ). Він привитався з нами, покликав голову до канцелярії, а мені сказав зачекати. По годині вийшов голова, а Свердлов закликав мене. Він сказав мені сідати і запитав, що я розвідав про партизанів та хто вкрав коні в мойому селі. Я сказав, що партизанів не бачив ніде і не чув про них нічого, а коні, то напевно вкрали “бесарабці”, так як у Бариші. (У Бариші “бесарабці” були вкрали коні і люди їх зловили). Відтак Свердлов сказав вийти мені до другої кімнати і зачекати. Крізь вікно побачив я як до участку доходив Колачов убраний в цивільному одязі, в вишитій сорочці і в цивільному кашкеті. На проти Колачова вийшов Свердлов, Колачов витяг з кишені якийсь папір і вони почали обидва щось читати. По кількох хвилинах до мене прийшов Свердлов і сказав мені йти додому, розвідати про “бандерівців”, бо сьогодні більше він не має часу зі мною говорити.

 Весною 1947 року (дати не пригадую собі) до села приїхав начальник Наркомзагу Попов. Він покликав мене до сільської ради і запитав, що я роблю. Я сказав, що збираю контингент м’яса і грошеву позику, а люди не хотять давати. Попов сварився зі мною, чому так мало зібрав і назвав мене саботажистом. Я оправдувався, казав, що я не саботажист і нічого не винен, а винні люди, бо не хочуть давати. Він закликав мене в село, сказав, що переконаємося. Як ми прийшли до одної хати, я завважив підозрілий рух господарів і як ми вийшли надвір, то я про це сказав Попову. Він зараз вернув до хати, перопровадив ревізію, нічого не знайшов і вийшов. Пізніше ми знова стрінулись в селі. Попов пішов до сільської ради, а я ще раз вернувся до цього господаря, щоб переконатися, що це був за рух. Підходячи до хати, з города, я побачив крізь вікно, що господар мене запримітив, тому я пішов прямо до хати. Як доходив до дверей, то побачив як через вікно вискочила якась висока дівчина і втікла поміж хати. Я прийшов до хати, а щоб оправдати свій другий прихід, сказав господареві, що Попов казав, щоб він дав для нього горілки. Господар сказав, що не має, я порозглядався по хаті і вийшов. Звідси пішов прямо до сільської ради, але про це, що бачив дівчину, яка втікла через вікно, Попову не сказав.

Слідуючого дня раненько я хотів йти до району, щоб зголосити про це, що бачив цю дівчину, яка втікала з хати. Коло сільської ради я стрінув Колачова. Він запитав мене куди я йду. Я сказав, що до нього. Зараз покликав він мене до канцелярії. Тут я йому розказав про це, що бачив як втікала та дівчина через вікно. Він запитав, чи господар знає про це, що я бачив цю дівчину. Я сказав, що може і знає, бо в той час бачив мене під хатою. Питав мене, що я ще більше розвідав. Як я сказав йому, що нічого більше, він сварив мене, казав, що я не добре працюю, відтак грозив мені, що як так дальше буде, то віддасть мене до суду. Я пообіцяв йому, що на далі буду старатися краще працювати. Чотири дні пізніше, ніччю Колачов перепровадив ревізію на тому господарстві, звідки втікла ця дівчина, але крім домашніх нікого не застав.

 22 травня 1947 року перед полуднем я пішов на вулицю Іванівка збирати м’ясо і гроші, при тому слідив за “бандерівцями”. Коли я прийшов на подвіря Фугель Степана (участковий істребків) то я завважив, як його жінка в той час виходила зі стайні. Вона побачивши мене вернулась, щось заговорила в стайні і знова вийшла на подвіря. Я відразу догадався, що там мусить бути хтось з “бандерівців”. Як тільки почало смеркатися, я ходив по вулиці коло Фугель Степана, щоб побачити, чи не буде від нього хтось виходити. За деякий час попри мене перейшло около 50 большевиків і пішли в напрямі села Ліщанці. Тоді я підійшов ще ближче на город і побачив, як від Фугель Степана вийшло трьох озброєних людей і скоренько йшли в напрям ліса. Я постояв ще кілька хвилин, нічого більше не запримітив і пішов додому. Другого дня раненько я пішов до Порохови на участок і там застав Колачова, участкового Боєчко, 6 бійців і кілька істребків. Колачов запитав мене чого я прийшов. Я сказав, що думав, що тут є хтось з істребків з мойого села. На знак, що я хочу з ним говорити, я примружив око і вийшов надвір. Незабаром вийшов за мною Колачов і я сказав йому, що вчора вечором бачив партизанів. Тоді Колачов покликав мене до гуральні, казав, що тут не добре говорити, бо може хтось побачити. В гуральні я розказав йому докладно про те все, що завважив в день і в вечір в Фугель Степана. Він питав, що я ще розвідав про цивільних людей, які ворожо ставляться до радянської влади. Я оправдувався, що від цивільних людей не можу нічого довідатися, бо мене бояться і передімною не хотять нічого говорити. Відтак Колачов казав дальше слідити по селі за партизанами та підслухувати, що говорять цивільні люди.

 26 травня 1947 року перед полуднем до села приїхав Колачов, Щеглов, Попов та з ними дев’ять бійців. Вони обскочили господарство Фугель Степана, перепровадили ревізію, нічого не знайшовши поробили ревізії в сусідів Фугля і відїхали до району. Цього дня, як большевики переводили ревізію в Фугля, я пішов в поле. Подорозі стрінув Фугля Степана і сказав йому, що до нього поїхали большевики на ревізію. Про ревізію повідомив його тому, щоби він не додумувався, що це з моєї причини, бо жінка його бачила мене тоді, як виходила зі стайні. Від цього часу на вулиці Іванівка большевики часто роблять засідки. Я додумуюся, що Босак Максим також співпрацює з большевиками, бо одного разу, (дати не пригадую собі) я чув як він оповідав Попову, що він бачив в селі “бандьорів”. Рівнож бачив я кілька разів, як Босак Максим говорив з Колачовим. Нагороди за співпрацю з большевиками не брав жодної, лише Колачов позволив мені красти збіжжя та інші речі в богатших господарів. Казав, що за крадіж мене не будуть карати. Одного дня мене заарештували бандерівці.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.

загрузка...

Comments are closed.