Як окупаційна влада здійснювала русифікацію на Тернопільщині

Русифікація це сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги на Тернопільщині, яка здійснюється за допомогою переходу чи переведення осіб української національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції. Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів протягом століть — спочатку царського, а згодом радянського та режиму партії регіонів  та Януковича і обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу наші жителя Тернопільщини. Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політична, й культурна інкримінація, переміщування населення, відривання людей від їх національної групи чи середовища і від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, накидання російської мови, як мови зв’язку й порозуміння

 

Головною метою русифікації є створення єдиної, так званої дружньої  з російської мови й культури, старшого брата. Ініціаторами й агітаторами русифікаці  на Тернопільщині, стали партійні діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар’єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу, а потім на старість ще члени партії Регіонів.

 

Русифікація в нашій області за радянських часів тривала наполегливо і довго. Обком  Тернопільської Комуністичної партії Радянського Союзу виступав головним замовником русифікації, яка прагнула знівелювати усі національні відмінності, в тому числі і мовні. КПРС гадало, що у суспільстві народи, кожен з яких займає власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. Радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Найважливішими було  створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності — радянського народу. За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний: русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили більшовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності, так вважало радянське керівництво. Тому українську мову  у нас обмежували, принижували, забороняли і відміняли протягом останніх чотирьох сторіч. Та після прийняття Верховною Радою УРСР «Акту проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року., коли почався процес відродження нашої української держави, нарешті настали  сприятливі умови для відродження нашої рідної української мови та відродження рідної української школи. Проте впровадження в життя цих важливих для нашої нації завдань наштовхнулося на шалений опір з боку п’ятої колони в Україні, яка уособлює в собі всі антиукраїнські сепаратисько-промосковські сили. Ця п’ята колона прагне будь-що зберегти і зміцнити завоювання Московії в Україні, зробити безперспективним національне відродження України і саме існування України як держави  Антиукраїнські, зрадницькі сили весь час постійно здійснюють великий спротив впровадженню в Україні розвитку української мови та самого процесу розвитку системи народної освіти. Гальмування з відкриттям українських шкіл відбувалося і за Януковича, як на Півдні, так і на Сході України, на Тернопільщині розпочали процеси закриття початкових шкіл. Та й не тільки в цих регіонах, але й в столиці України Києві гальмується по сьогодні процес відродження рідної української школи. Нововідкриті українські школи називаються українськими лише на папері, формально. Адже здебільшого українську мову можна почути лише на уроках, а на перервах і позакласних заняттях учитель, а за ним і школярі спілкуються російською мовою.

 

Стирання національних відмінностей, особливо мовних, постійно здійснювалося Комуністичною партією, а потім партією Регіонів тривалим процесом.  Основним завдання було зросійщення, денаціоналізація нашої культури. Партійне керівництво продовжувало політику “перемішування племен і народів”. Росіянами активно “освоювалися” національні райони СРСР і союзні республіки. Заохочувалося переселення росіян в Україну, а українців — за межі УРСР. Якщо в 1923 році в республіці проживало 3 млн росіян, то в 1959 році — 7 млн,  в 1970 — близько 10 млн, у 1986 році коло 15 млн. У 1926 році статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. В 1989 pоці ця пропорція (тепер уже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:192. На Тернопільщину розпочався масовий приїзд російськомовного населення у 1939-1940 роках – 80 тисяч. У 1945-1955 роках – 140 тисяч. Всі документи писались російською мовою. Багато вчителів вели уроки російською мовою. Та найбільший відсоток росіян — у Донецькому промисловому районі та на Півдні України. Переважання їх у містах свідчить про те, що прибували і заселяли вони переважно вже освоєні українцями чи іншими народами землі. Користуючись віковою підтримкою етнічної Батьківщини, росіяни справляли значно більший вплив на суспільно-культурні процеси, ніж їхня частка в складі України. Українська мова посилено витіснялася із сфери офіційного вжитку. Приклад у цьому подав перший секретар ЦК КП України В. Щербицький, виголосивши звітну доповідь на XXV з’їзді Компартії України в 1976 року російською мовою.  Тоді почали проводити засідання обкомів російською мовою. Не минуло це і Тернопільську область. На партійних зібраннях, на сесіях Рад, всіляких активах, зборах, зльотах, семінарах і симпозіумах домінуючою на Тернопілі стала російська мова. Вимога писати документацію лише російською мовою. Починаючи з 1944 року на Тернопільщину постійно направляли на керівні посади російськомовних. А з наших земель спочатку примусово виселяли, а потім почали відправляти на роботи. Половина молоді віком до 25 років покидала Тернопільщину за негласною вказівкою Комуністичної партії і забезпечувала робочою силою Сибір. Потім їхні діти вже ставали росіянами, а внуки навіть не вміють розмовляти українською мовою. Російська мова насаджувалася в нас адміністративним шляхом і одночасно заохочувалося її вивчення. Найбільш впливовими агентами русифікації виступали Комуністична партія, комсомол, школа, профспілки, піонерська організація, армія, православна церква, громадські організації. Особливої різниці між державними агентами і громадськими не було, оскільки і ті, й другі перебували під тотальним контролем Комуністичної партії. Відповідно тактика і стратегія русифікаційних зусиль різних агентів були єдиними, уніфікованими. Русифікаційні процеси на Тернопільщині , як і в Україні, були особливо масштабними й глибокими, адже  українці розглядалися, як підкреслювалося, в межах російської етнічної нації, яку треба було консолідувати, ліквідувавши сліди “чужих” впливів. Процес русифікації на Тернопільщині , і на Україні не був однозначним він відрізнявся і за змістом, і за динамікою. Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період швидких обертів набирали власне асиміляційні процеси, то на Тернопільщині важливим чинником русифікації залишалися деполонізація та “українізація” на радянський кшталт. У 1944—1946 роках. з території України в Польщу насильницькими методами було переселено близько 1 млн поляків, а з Польщі в Тернопільську область коло 40 тисяч українців. До 1955 року у нас був фактично придушений український збройний рух опору, очолюваний Українською повстанською армією. В роки виснажливої війни УПА Тернопільщини втратила 50 тис. бійців. З охоплених опором з нашої області каральні органи до 1953 року депортували 300 тисяч осіб. Радянізація наших земель проводилася в такий спосіб і в таких формах, які в подальшому (у 70—80-ті pоки) забезпечили наростання русифікаційних впливів.

 

 Починаючи з 1979 року на Тернопільщині “завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя”. Заохочувався перехід на російську мову викладання в старших класах. Передбачалося розширення випуску навчальної літератури російською мовою, підготовки фахівців з російської мови, інтенсивне переведення на російську мову вузів, технікумів і профтехучилищ. Це була конкретна реакція обкомівських чиновників та номенклатурних педагогів  на “Брежнєвський циркуляр” — постанову ЦК КПРС “О дальнейшем совершенствовании изучения и преподавания русского языка в союзных республиках” від 31 червня 1978 pоку.

 

ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 26 травня 1983 року прийняли нову постанову “О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союных республик”. Відповідну постанову прийняли ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР 10 червня 1983 року Міністерство освіти УРСР затвердило “Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”. Передбачалося, починаючи з 1984 року, при навчанні російської мови й літератури ділити в школах Тернопільщини і педучилищах з неросійською мовою навчання класи й групи, більші ніж 24 учні, на дві підгрупи. Розширювалася мережа шкіл з російською мовою навчання та з поглибленим вивченням російської мови в Тернополі та районних центрах. Запроваджувалося навчання російської мови в дошкільних закладах. Передбачалося розширити підготовку вчителів російської мови й літератури, викладачів і науковців, збільшення видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Відновлювалася по суті дореволюційна доплата “за обрусения края”: зарплата вчителям, які проводили заняття з російської мови і літератури, встановлювалася на 15 % вищою, ніж іншим учителям. «В бюджеті на утримання установ освіти, — повідомляв ЦК КПРС у секретній інформації ЦК Компартії України, — починаючи з 1984 pоку щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн крб на підвищення ставок заробітної плати учителям початкових класів, які проводять заняття з російської мови, учителям російської мови і літератури 4—10 класів. .

Офіційна мовна політика, спрямована на приниження соціальної ролі національної мови корінного і найчисельнішого населення республіки — українців, призвела до різкого звуження сфери її вживання. На кінець 80-х роках. склалося так, що в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську і Харкові разом узятих. Для 700 тис. українців Криму не було жодної української школи. Поодинокими були (та ще й сьогодні залишаються такими) українські школи або українські класи в промислових містах Донбасу та Придніпров’я. Загалом в Україні лише 3,5 % дітей, які пішли в 1990 року в перший клас, до цього виховувалися в дитячих садках з українською мовою і 14,5 % — в садках, де вживалися і українська, і російська мови. На цей час 95-відсотковою російською мовою проводилися заняття у вузах, технікумах і профтехучилищах. Із 45 профтехучилищ Києва не було жодного, яке працювало б в українському мовному режимі. На 75 % російськомовними були дитячі садки. За таких обставин, зрозуміло, українське населення поступово втрачало свою рідну мову, перетворюючись на “радянських людей”. Так, між 1959 і 1979 роками чисельність українців, що вважали українську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 %. Кількість українців, які вважали російську мову рідною, зросла за 20 років удвічі і становила в 1979 року майже 4 млн осіб. За переписом 1989 pоку серед населення України було 72,6 % українців, а, за даними соціологічних досліджень, українською мовою вільно володіли лише 67 %.

 

Русифікація проводилася одночасно й через інші сфери й галузі культури: видання друкованої продукції, засоби масової інформації, систему охорони пам’яток, кінематограф, концертно-театральну діяльність та інших. Якщо в 1960 року книжки українською мовою складали, як уже зазначалося, 49 % від усіх, опублікованих у республіці, то в кінці 80-х роках. — лише 20 %. Кількість назв на мільйон населення становила лише 54, в той час, як у Болгарії — 581, Угорщині — 885. Між 1969 і 1980 pоках частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 16%. Ще гіршою була ситуація із створенням фільмів українською мовою. За даними газети “Культура і життя”, діючий фільмофонд Украни на 1980 року налічував 2967 фільмів. Із них тільки 235 — українською мовою, переважно старі. У 1989 роках в кінозалах республіки було показано 280 нових фільмів і тільки один демонструвався українською мовою. Щороку Грузія, Вірменія, республіки Середньої Азії дублювали по 50—60 фільмів, Україна — лише 15. Русифікація і дискримінація посилювалися і в бібліотечній справі, музейному й театральному будівництві. Швидкими темпами знижувалася частка українських книжок у бібліотеках. Кількість музеїв в Україні зменшилася з 174 у 1940 роках до 147 у 1972 pоках, театрів — відповідно із 140 до 72. Таким самим було становище з радіомовленням і телебаченням. Російськомовне телебачення захоплювало все нові й нові рубежі у найвіддаленіших населених пунктах республіки.

Дещо кращою була ситуація з українською мовою в Тернопільській області. Відсоток загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання тут був значно вищим, ніж у центральних, південних чи східних областях. До 1971 року 75 % лекційних курсів у вузах Тернополя читались українською мовою. Однак уже через три роки цей показник упав до 65 %. Так послідовно і цілеспрямовано радянська влада виховувала в українців національний нігілізм і комплекс неповноцінності. Ось і наслідки. На сьогодні в якому процентному відношенні ми чуємо українську мову на телебаченні, радіо   чи зайшовши в книжковий магазин вибрати нашою рідною мовою книгу. Згадайте московське — “Рассія заканчіваєтся там, гдє заканчівається русскій язик, А згадайте наші ж лозунги: “Без мови немає нації”, “Мова — кров нації”, “Одна мова — одна держава”. Але чи ми самі виконуємо ці лозунги?

 

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВИВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ