Як це — бути сліпим: експеримент тернополянина Михайла Онишківа

«Це був експромт. Мій досвід ходіння «всліпу» досить цікавий. Думка спробувати таке виникла після забігу, де мій товариш показав, що незрячі теж хочуть бігати і роблять це», — розповідає тернопільський активіст Михайло Онишків.

Цими днями він разом із Катею Рудяк спробували бути незрячими та провідниками. Михайло каже, що друге важче, адже відповідаєш за життя іншої людини.

— Ходити з провідником — то не просто взяв когось за руку і повів, а це означає, що ти довірив тій людині своє життя. Ти ж не знаєш, куди іти, що попереду. Перші хвилини я шпортався, заходячи чи сходячи з бордюрів, почав відчувати рельєф бруківки під ногами. І що цікаво — взагалі не відчував часу, так само майже не орієнтувався у своєму маршруті, іноді ситуація з місцем ставав більш зрозумілою, коли чув знайомі звуки – приміром, «голос» світлофорів. До речі, момент, коли відчув сильний дискомфорт, пов’язаний із переходом. У той момент дорогу переходило багато людей, і об мене хтось стукнувся, — тоді відчув усю свою беззахисність і мені захотілось заховатись за провідником.

Друга частина експерименту полягала в тому, що роль провідника приміряв Михайло.

— Коли підходили до перешкод – спусків чи підйомів, то зменшував темп руху. Ми використовували домовлений рух — якщо я піднімаю руку, за яку тримаю Катю, значить ногу треба припідняти, і навпаки. Я пробував відпустити «незрячу» і спостерігав. Людина просто потребує триматись за когось, бо це її безпека (принаймні, я відчув це так). У певний момент мені треба було відлучитись, я посадив Катю на стільчик, коментуючи, скільки кроків від стільчика до дверей, описав, де вона, і не відпустив руку, поки не переконався, що вона в безпеці. Найскладніший відтинок нашої прогулянки був на зупинці біля «Зеленої церкви», бо там було дуже багато людей, рухом руки і ліктя підказав: «ховайся за мене», так ми й пройшли. Поки ми так гуляли, я спостерігав за людьми, вони були доволі шоковані були побаченим.

Наостанок Михайло підсумовує:

—  Не скажу, що вже за кілька експериментів я вважатиму себе спеціалістом у роботі з незрячими. Та мені вони дали зможу зрозуміти хоч малу, але частинку їхнього життя. Це треба відчути і тоді, ви самі зрозумієте, з чим стикаються незрячі люди.

Підготувала Анна Золотнюк.