“Анничку” з 15-річчям вітали гості з Тернополя, Львова і навіть з-закордону

Цієї неділі, 30 жовтня Вербовецький лемківський аматорський гурт «Анничка» святкував своє 15-ліття.

Гурт «Анничка» заснований 1996 року при Вербовецькому сільському будинку культури Теребовлянського району. Учасники : Світлана Дригуш , Іванна Романюк, Любов Варемінська, Аніза Штельма.

Святкували на усе село! До Вербовець з’їхалися гості з Тернополя, Львова і навіть з-закордону. До сільського будинку культури сходилися усі: і дорослі, і малі, і навіть, молодь. Після 3-годинного концерту мені вдалося вислухати цікаву розповідь пані Анізи, засновниці гурту, про творчий шлях «Аннички»:

– Незважаючи на те, що гурт лемківський, в нас немає ні одної лемкині. Мій чоловік Павло -лемко. Познайомилася з ним коли співала у Лошнівському лемківському хорі. На той час він був народним!  То було велике для України і для лемків! Але через певний час хор розпався. Кожному треба було думати за себе, за сім’ю. А співом сильно не заробиш.

Але я не лишила творчості. Організувала сімейний колектив: я і моя дочка.  Весною,1996 року ми поїхали на фестиваль до Ждині. Там нам сказали, що своїм колоритом ми подібні до лемків.

Осінню моя доця поїхала на навчання, а я зібрала дівчат у гурт «Анничка». Співаємо лемківських пісень, хоча є і українські. Самі себе забезпечуємо фінансово. За 15 років три рази поміняли костюми. Сьогодні на святкування моя знайома подарувала нам хустки. Чудесні хустки!!! А то купка грошей.

– Де найчастіше можна почути та побачити «Анничку»?

– Стараємось бувати де тільки можна! Щороку відвідуємо «Лемківську Ватру» у Монастириську. Їздимо туди з другого фестивалю. Часто буваємо закордоном-в Польщі. В 2004 разом з Теребовлянським училищем, із театр- студією «Рампа» поїхали на гастролі до Польщі. Там ми представляли дійство «Земля розпята на хресті історії». Велике дякую Анатолію Нечаю, що взяв нас у це дійство. Не раз виступали у Львові, Тернополі, часто організовуємо концерти дома.

– Що для вас є найбільшою нагородою?

– В нас є купа дипломів і нагород, але то не головне. Ми отримали визнання! Визнання лемками! І це найшоголовніше. Люди хочуть нас бачити, хочуть нас слухати. Про нас багато пишуть. Я збираю все-все про «Анничку». Назбирала на цілу виставку!

Також ми були б щасливими, якби отримали якесь звання. Нас часто про це запитують. Але ми чудово розуміємо, що то не так просто.

 

– А чим особисто ви, пані Анізо, пишаєтесь?

– Своїми дітьми, внуками. Минулого року перед фестивалем у Монастириську, фотографія мого внука була на всіх банерах!!! Він справжній лемко! І моя внуця, Анізя, теж молодець, часто їздить і виступає з нами. Пишаюся своїм чоловіком. Ви знаєте яке в нього коріння? О, та він в мене родич лемківського Довбуша! Колись був такий Микола Шугай-розбійник. Він боровся за лемків. Поляки його впіймали, довго возили в клітці і лякали людей. А потім замордували. Про нього написали книжку і випустили в Канаді. Ми були б дуже раді, якби хтось допоміг нам її знайти. Так Шугай, то є рідний стрийко мого Павла.

– Чому саме лемківська культура і пісні?

– Я вже казала, що я не лемкиня. Мій чоловік лемко. Мабуть то він привчив мене так любити все лемківське.

Знаєте в нас в Вербівцях є вулиця Мазури. Там живуть одні лемки.

В моєму домі часто звучить пісня «Ой Верше, мій Верше».

Я дуже люблю лемківські вареники з капустою і шкварками, а ще лемішку печену в п’єцу, теж з шкварками.

Та, певно, найбільше мені подобається, як лемки вітаються. Буває приходять до нас родичі, заходять в хату і кажуть: «Як ся мате наши лемківські родичі? Най вам пан Біг поможет»!

 

Анна-Лілія Кокора