Про «м’яку силу» культури вустами екс-головного редактора національного телебачення Литви

У Литві не прийнято в звертанні називати співрозмовника по батькові – це, вважають, радянський атрибут. Вітаються тут легким потиском правої руки, так навіть серед жінок. Європейську традицію я вирішила не порушувати і під час зустрічі з киянином, який понад 20 років живе і працює на національному телебаченні у Литві.

Віктор Чернишук народився і виріс у Києві. Вищу освіту журналіста здобував в українській столиці, в університетах Єкатеринбурга , Петербурга, Единбурга, Лондоні, на Кіпрі. «Журналістика – це, насамперед, досвід, практика, уміння пристосуватися до нових викликів, встигати за технологіями, — пояснює пан Віктор. — Як і багато молодих кореспондентів, свого часу я працював у молодіжній редакції колишнього Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ), нині воно називається «Укрінформ», — потужна і професійна школа журналістики, яка працювала за американським зразком інформаційних технологій».

До речі, Віктор Чернишук брав участь у відкритті першої в Україні, а кажуть і першої на теренах Радянського союзу, легендарної дискотеки «Жаба» (так вона називалася через круглу форму танцювального майданчика та зелений колір паркану – ред.). Працював у відділі преси товариства «Дружба із закордонними країнами», яке видавало різними мовами публіцистичну літературу. «Через певний час з’явилася газета «News from Ukraine», — розповідає Віктор Чернишук. — Тоді я вже добре володів англійською, тож мене запросили сюди працювати відповідальним секретарем. Це був новий професійний виклик, адже до цього лише писав і редагував власні матеріали, а тут доводилося вивчати «з нуля» верстку та інші непомітні читачу, але важливі деталі газети. Це дало можливість сповна усвідомити, що означає створювати газету».

Згодом з’явилася сім’я, коли доньці виповнилося три роки, Чернишуки переїхали у Вільнюс. Це сталося за рік до того, як Литва відновила незалежність. «Після приїзду в Литву, мене запросили у місцеву редакцію газети «Відродження», у рамках якої знаходилося окреме видання російською для національних меншин, — розповідає Віктор Чернишук. — Це видання було величезним успіхом нової литовської політики, адже таким чином встановлено запобіжник щодо проблем, з якими згодом гостро стикнулися у Латвії та Естонії. Одним з перших законодавчих актів Верховної Ради Литви був «нульовий варіант громадянства» — всі, хто жив у той час на території Литви і прагнув бути тут надалі, має право на литовське громадянство без жодних екзаменів щодо знання мови чи іншої «натуралізації». На роздуми про прийняття литовського громадянства давали два роки». Саме преса доступною мовою розповідала мешканцям країни про виклики сьогодення, це створювало атмосферу для лояльності народу до влади».

Вхід у литовське майбутнє

Зі становленням незалежної, «нової» Литви постала потреба у цілком нових засобах масової інформації. «Цей досвід – унікальний, цікавий і позитивний для литовського суспільства, і було б дуже добре, якби його використали в Україні, — переконаний досвідчений журналіст. — Під час кожної революції будь-яке суспільство «хворіє». Литва застосувала дієву терапію через нові технології та ідеї у ЗМІ. 13 січня 1991 року на територію Литви радянські війська увійшли танками. Треба було боротися за литовців та нелитовців за походженням, які лише рік пожили у незалежній державі. Питання стояло дуже просто, як зрештою і нині в Україні: або з Литвою, або — нічого. Основною зброєю в цьому випадку була інформація. Це спрацювало дуже несподівано — через створення телевізійного каналу «Телебачення східної Литви» за ініціативи політиків та громадських активістів. Це телебачення – плід роздуму багатьох людей, які шукали вхід у литовське майбутнє.

Литовське суспільство дуже строкате, його становлять різні за походженням, віросповіданням, переконаннями, мовою люди. А засіб, який би промовляв до них, повинен був бути один. Представники литовських національних меншин (поляки, білоруси, росіяни, українці, татари, караїми) ще не встигли стати громадянами нової Литви, як постали перед черговим вибором, де аргументом були радянські танки. Важелем впливу на ситуацію стало телебачення, яке заговорило до різних людей їхньою мовою – програми і новини були українською, російською, польською, білоруською». Головним редактором литовського національного телебачення був саме Віктор Чернишук.

На початку 90-их вперше на теренах колишнього Радянського союзу з’явилося дитяче телебачення. «Моя дочка в той час була однією з головних ведучих, хоч це не я її привів на канал, — зазначив Віктор Чернишук. — Дитяча програма «Абетка для Христини» тривала 45 хвилин тричі на тиждень. Діти робили програми самі для себе, на них дивилися батьки, відтак цільова аудиторія розширювалася». Громадяни країни дивилися литовське телебачення доступно мовою, з часом почали вважати його своїм, заразом цікавитися життям Литви. Глядацьким попитом користувалися ранкові програми, в яких знімальна група показувала нічне життя Литви: як працювали транспорт, «швидка», поліція, що відбувалося на вокзалах. Показували сумне нічне життя сиріт, безпритульних. Навіть були репортажі про те, як поводилися проститутки і чи вони в безпеці. Прихованою камерою знімали бандитське життя: домовлялися про зйомки з колишнім кримінальним авторитетом Деканідзе у його власному готелі, де призначали «стрілу» місцеві бандити. «Цими репортажами у розрізі нічного міста ми звертали увагу на проблеми суспільства, — пригадує мій співрозмовник. — Згодом, коли це телебачення виконало свою функцію — заспокоїло і об’єднало населення в Литві, — змінило формат на комерційний. Але зараз у нас постали ті ж самі виклики, що були на початку 90-их років, однак іншого рівня внаслідок появи нових технологій. Тепер знову є потреба в якісному російськомовному і польському телебаченні для національних меншин на теренах Литви – в такі умови нас теж ставить «східний сусід». Нацменшини звикли дивитися і вірити російському телебаченню. Ми гостро відчуваємо російську інформаційну війну проти Литви. Можливо, якби Литва так відверто не демонструвала підтримку Україні, з Росії не так цілеспрямовано надходили б кібератаки проти країн Балтії, зокрема проти Литви».

Віктор Чернишук переконаний, що телебачення і друкована преса будуть актуальними завжди. «Культурного напрямку в телебаченні і газетах інтернет ніколи не замінить, — каже журналіст. — Україна сьогодні програє інформаційну війну, бо російські ЗМІ навчилися оперативно «подавати» новини, де змішано культуру і політику в одному інформаційному потоці. Людині завжди цікаво спостерігати за культурою інших народів, а українські ЗМІ мало демонструють вітчизняні духовні і матеріальні цінності в світі, хоч показати є що. Культура – це так звана «м’яка сила», фундамент для всієї іншої інформації».

Нещодавно Віктор Чернишук побував у Копенгагені та Брюсселі, де проводив майстер-класи з журналістики для представників місцевих ЗМІ. «Ми багато дискутували щодо інформаційних війн, шукали що протиставити і чим відповісти, не вдаючись до пропаганди, — зазначає пан Віктор. — Мені було, насамперед, цікаво, які джерела інформації використовують ці журналісти, вивчаючи конфлікт в Україні, данський журналіст відповів, що починає свій інформаційний день зі стрічки ТАСС (інформаційне агентство Росії – ред.), де є оперативна інформація, а з України нічого не отримує, бо не знаходить тут якісної журналістики. В Україні сталася абсурдна ситуація: тут повноцінно діє свобода слова, але нема «свободних» ЗМІ, усі комерціалізовані».

У Литві немає олігархів, багаті люди, як правило, дистанціюються від політики, і концентруються на бізнесі. Комерційне телебачення є, але невисокого рівня у порівнянні з національним, власником якого є суспільство. «Вважаю, нашим медіа потрібно не боятися дати читачу дві протилежні точки зору, — переконаний Віктор Чернишук, — це не розколе суспільство, навпаки: психологічно людина буде думати, яку з позицій вважати прийнятною для себе, а через право на вибір з’явиться довіра. У демократичному суспільстві не може бути спільної точки зору, бо єдина думка лише там, де править тиран».

За словами Віктора Чернишука, є два доступні джерела фінансування суспільного телебачення. Перший — через відмову від реклами на користь інших каналів, які, в свою чергу, платитимуть певний відсоток у бюджет суспільного ТБ. Друга модель: оскільки національне мовлення належить суспільству, а державний бюджет складається з податків громадян, певна частина коштів цього джерела може спрямовуватися на національне телебачення. Третій можливий варіант – абонементна плата, але це може «спрацювати» лише на регіональному телебаченні у структурі суспільного.

У мережу волонтерів для України Віктор Чернишук потрапив, коли з сім’єю взялися купити спорядження для трьох бійців. «Коли ми купували ці речі для українських бійців у спеціалізованому магазині військового одягу в Вільнюсі, нам вистачило грошей лише на два комплекти екіпірування, — пригадує Віктор Чернишук. — Власник магазину поцікавився, для чого ми купуємо це спорядження, а коли дізнався, що йдеться про Україну, подарував третій комплект. Це дуже піднесло дух у той момент. Не вважаю себе волонтером, але прагну робити щось корисне. Часом вдається допомогти з логістикою. Литовці весь час шукають шляхи допомогти українцям, але не знають, через кого передати свою лепту. В України дуже багато друзів по всьому світу, які, може, ніколи тут не бували. Якось на фестивалі, який організував колектив нашого національного телебачення, до мене підійшли литовські пенсіонери, які зібрали фінансову допомогу для України. Чоловік передав кошти і миттю зник у натовпі, навіть не назвавши своє ім’я. Швейна майстерня, де виготовляють одяг для армії НАТО, торік пошила замовлення термобілизни українським морським піхотинцям за свій рахунок». Також Віктор Чернишук знімав репортажі про українських бійців, які лікуються у Литві, дуже дорожить дружбою з ними…

Ірина Юрко.

Тернопіль – Вільнюс.

 

Коментарі вимкнені.