Диваки Тернополя: співачка, танцюрист, Валерій Леонтьєв та “баба Слава”

Урбаністичні ландшафти мало різняться від Полісся до Степу. Подібні захаращені привокзальні площі, на Заході – двірцеві. Уламок доброї архітектури – вокзал залізничний – загиджено спамом і низькопробною рекламою. Подібні на лабіринти однакові спальні райони. Одні й ті ж вулиці – Франка, Шевченка, Червоноармійська, Героїв Небесної Сотні. В центрі – театри.

Мережеві закусочні та супермаркети, брендові магазини під тими ж вивісками. І все це створює, з одного боку, почуття затишку. Ось – країна – мій дім, де всюди однаково добре/погано (потрібне підкреслити) й однаково однаково. А з іншого боку, за вигладженим для парадних світлин бульваром, – запитуєш себе: для чого було залишати купе вагона? – бо мандри втрачають сенс.

Але тоді ти зустрічаєш когось із них, ніби добрих давніх знайомих і розумієш – ти вдома.

Він там, де є музика

Сніг, дощ, нестерпна спека, ранок, вечір… Він танцює, невтомно підстрибує, наче охоплений танцем Святого Віта, завжди, коли чує музику. Пан Ярослав виробив свій власний стиль. Подейкують, наче він навіть приходив на кастинг телешоу «Танцюють всі!».

Дядько може танцювати годинами нон-стоп на Святі зими чи на фестивалі просто неба. Зустріти його можна у кількох точках. На ринку, біля «Збруча», де з колонок лабає народний шансон, а в холодну пору репертуар змінюється відповідно до календарно-обрядового циклу українців на колядки та щедрівки, його рухлива постать серед потоку нав’ючених покупців виділяється, як жвавий сперматозоїд. Не уявляю, як, проте пан Ярослав завжди в курсі концертів, на які потрапити можна безкоштовно. От і танцює подекуди між рядами крісел у філармонії, чи в арт-клубі «Коза» показує язика неформальній публіці. Ще приваблює його музика, що ллється просто на вулицю з бару «Файне місто». І він, як заведений, підстрибує у ритмі хітових мелодій.

Пан Ярослав небайдужий до звичайного людського спілкування. Щоправда, перелік тем, на які він не проти побесідувати з будь-яким перехожим, на жаль чи на щастя, дещо обмежений:

– Подивіться, який місяць! Ви подивіться який сьогодні місяць! – одна з «коронних» фраз, якою цей чоловік привертає увагу.

– Ого, яка фіолетова! Ти бачив? – зав’язує діалог між парою, що гуляє по бульвару. – А ти чого така фіолетова/червона/зелена/синя? – На перший погляд, видається, що зауваження стосується виключно кольору вбрання, хоча як знати? Я підозрюю, що пан Ярослав володіє особливо гострою здатністю до синестезії.

 Де вона – там пісня

У нашому місті дві оперні діви: одна – відлита в бронзі, з обрисами Мері Поппінс, знаменита Соломія Крушельницька, інша – безіменна, з ріденьким хвостиком волосся, старою сукнею та порепаними черевиками. Її незугарна постать збурює в мені відчуття несправедливості: поки безголосі розфарбовані співачки збирають аншлаги під фонограму, її чисте, сильне, глибоке сопрано лише розворушує голубів на майдані й таких же вільних від упереджень, як і птахи, міських фланерів.

Їй потрібна публіка. Не задля вдоволення дешевого гонору, а просто тому, що їй конче потрібна публіка. Вона народилася з вродженим відчуттям партеру, балконів і бельетажу, тому їй нічого не вартує зупинитися посеред міста, як посеред сцени, залишити свої клунки на асфальті та співати. Легко віриться, що за мереживом зморшок і рішучими мазками косметики, криється обличчя примадонни і життєва драма. Деколи в її руках з’являється акордеон і музика гримить до небес.

Її рухи, її виразна артикуляція, безумовно, свідчать про професійну музичну освіту і дар. Кажуть, вона гастролює у різних містах. Чому ж Ла Скала така неласкава?

Легендарна Альбіна

На неї кажуть «баба Слава» (я б писала через дефіс: «баба-слава») і вона – живий символ міста. Дехто вважає її іконою стилю, інші – еталоном ораторського мистецтва. В якійсь львівській газеті писали, що зустріти її – на удачу. Харизматична фрау була сусідкою половини міста. Хоча мешкає епатажна старенька десь в районі 20-ї школи, але здибати її частіше можна біля вокзалів, головпошти і в центрі, ніж у власному районі. Вона вічна, як інфляція.

На свій день народження (цю дату історія замовчує) легендарна Альбіна роздавала цукерки і свої фотокартки. Кажуть, вона і розумна, і багата, просто трохи дивакувата. Одягається Альбіна ексцентрично, еклектично, сміливо – достойна суперниця Анни П’яджи. Її колекції капелюшків позаздрила б і Катя Осадча, і королева Англії. Неодмінним доповненням образу слугують барвисті смугасті шкарпетки. Руки в неї завжди в срібних перстнях – по два на кожному пальці. Губи напомаджені, а брови – чорні, намальовані олівцем, дуги. Проте притягує погляди перехожих вона не тільки непересічним зовнішнім виглядом, а гучними тирадами на злободенні, соціально-політичні теми. Одна з розваг юних махабунд тут – крикнути їй «Ющенко – так!» і втікати щодуху. Бо у відповідь вивергнеться пристрасний монолог, гостро приправлений обсценною лексикою висотою в три поверхи.

Щодо причин ментального зрушення подейкують різне. Що їй на тарілці принесли голову її чоловіка, що її сина просто на очах вбили, що енкаведисти розстріляли всю сім’ю, що знущалися кагебісти, інші – що вона просто колишня вчителька (заслужений викладач України). А її чоловік, з її власних розповідей, був знайомий зі Сталіним. Ще кажуть, що ніякого сина в неї не було ніколи, а є донька, котра з нею не спілкується, і племінник, що силується відібрати квартиру. От і блукає місцева шапокляк вулицями та й розмовляє сама із собою, викрикує, майстерно і любовно матюкає перехожих, а часом може і сумкою чи ціпком огріти по спині.

«Валерій Леонтьєв»

 Здалеку він подібний на італійського гондольєра, на іспанського мачо, на Зорро без маски. Влітку носить білий костюм і чорні носаті мешти на босу ногу, може на голе тіло накинути фрак і ходити по центру як шпигун-аматор. У демісезон змінює гардероб на чорний плащ, капці з шпорами, дивного крою брюки. Має зачіску Валерія Леонтьєва і його фірмову широку ходу.

Він йде спокійно, але швидко, волочить за собою візок. Раптом стане, як вкопаний, і харкане метрів на три вперед, побіжить підтюпцем, вклякне – знову йде. Здогадуюся, що мешкає він десь на Загребеллі, бо побачити його можна то на Мазепи, то на Михалевича, то в Гідропарку. Якось я почула його в сусідньому дворі: він старанно та гарно співав якусь російську ліричну пісню. Коли замовк – вклонився, а як випростався, то гукнув:

– Будь ты проклята, Олегова, шалава! – Пхе! – і попрямував далі.

До людей він мирний, але може зненацька втупитися в жертву колючим поглядом й обізвати її різними некрасивими словами. Полюбляє пиво і не любить, коли бажаного сорту немає у продажу. За це нещасливу жінку за прилавком може обсипати довгим списком епітетів: «Ти стара очката комуністична відьма!». Буває, деколи набереться і ночує там, де бачить, але цей мужчина виконує важливу соціальну місію: збирає по місту макулатуру, склотару і металобрухт.

Та інші

Кого в місті кожен пес знає, так це «пані Зьомбу». Дуже любить ця ексцентрична жіночка собак: масово їх годує. Один із її хвостатих улюбленців став нам «зятем»: полюбився з нашою хатньою пекінескою і від цього союзу народилося четверо цуценят. Хоча серед двоногих мешканців міста рудоволоса, дещо огрядна, комунікабельна пенсіонерка в окулярах не така знаменита, як Альбіна, але для мікрорайону «Дружба» вона – пам’ятка місцевого значення.

Є ще худорлявий молодик, котрий у літню пору курсує містом з голим торсом, у міні-спідниці та рожевих леггінсах. Іноді його мужні груди прикриває коротенький топ такої ж гламурної барви. Поява хлопця біля Кооперативного технікуму чи біля Політехнічного неодмінно збуджує посмішки та неприхований інтерес міщан до його викличного образу, але по суворому обличчю юнака видно: йому не до розмов. Натомість свій соціальний протест він виражає у письмовій формі: вбрання хлопця рясніє політичними гаслами і написами на кшталт «нет абортам».

Місцеві диваки збуджують в душі сум’яття, суміш зі зневаги, сорому, цікавості та побоювань, але коли не зустрічаєш їх тривалий час, то починаєш і скучати, і хвилюватися: що з ними, як вони, де вони? Де бабуся з котами біля «зеленої» церкви? Де безногий каліка у вишиванці з інеєм на віях? Ці слабі беззахисні, як діти, і яскраві, як голлівудські зірки місцевого масштабу. І якщо щось і додає цьому провінційному місту колориту, то це точно не барвиста бруківка на головній площі, а саме їх присутність.

Марія Богданович, Тернопільська Липа