Нобелівську премію з літератури отримала письменниця з тернопільським корінням Ольга Токарчук

Шведська королівська академія наук 10 жовтня 2019 року оголосила імена лауреатів Нобелівської премії з літератур. Нобелівську премію з літератури отримала польська письменниця з Ольга Токарчук. Мало хто знає,  що її бабця родом із села Токи теперішнього Підволочиського району.

Ольга Навоя Токарчук (пол. Olga Nawoja Tokarczuk) — польська письменниця, есеїстка, автор сценаріїв, поетеса, психолог. Народилася 29 січня 1962 року в місті Сулехув, Західна Польща. Виросла в родині вихідців з України: її бабця свого часу вийшла заміж за поляка. Потім разом з батьками переїхала до Кетша, де закінчила загальноосвітній ліцей ім. Норвіда. В інтерв’ю, яке взяла в неї Оксана Забужко, письменниця зізнається: «Мій батько походить з тих територій Західної України, де змішалися в єдиному плавильному казані величезна кількість культур і народів. Вони перетиналися і довгий час жили спільно. І якщо взяти три путівники, що написані польською, українською і єврейською мовами – у них представлені кардинально відмінні образи тих земель». Перекладач її творів Остап Сливинський уточнює: “В неї є українське коріння, але вона практично не розповідає деталей. Вона каже, що одна гілка її родини походить з надсянських українців зі східної Польщі, але народилася вона вже в Західній Польщі”.
Закінчила факультет психології Варшавського університету. Під час навчання опікувалася психічно хворими особами як волонтер. Опісля працювала психотерапевтом у Валбжиху. Дебютувала у 1979 році кількома оповіданнями на сторінках журналу «Навпростець». Коли її перші твори набули популярності, звільнилася з роботи і, переїхавши до Нової Руди, присвятила себе літературній праці. Довший час мешкала в Краянові біля Нової Руди, у Судетах. Краєвиди й культура цих околиць змальовано в кількох її творах. Згодом мешкала у Вроцлаві. Вела творчі семінари в Літературно-мистецькій студії Ягеллонського університету в Кракові, в Опольському університеті. Після нападок на неї в інтернеті й загрози її життю переїхала до Австрії і живе у Відні, тобто сама опинилася під чужим небом.
Ольга Токарчук — співорганізатор Фестивалю оповідання, під час якого автори коротких літературних форм з Польщі та закордону представляють свої твори. Член партії «Зелені 2004», а також член редколегії щоквартального журналу «Політична критика».
Нагороджена багатьма преміями, зокрема премією Польського товариства книговидавців, премією фундації ім. Костельських (1997), «Паспортом» журналу «Політика», а також кількома номінаціями літературної премії «Ніке», чотирикратна лауреатка «Читачів Ніке». За роман «Бігуни», що вийшов друком у 2007 році, отримала престижну національну польську премію Ніке, а у травні 2018 року – Міжнародну Букерівську премію.
Українською мовою перекладені її книжки “Бігуни”, “Правік та інші часи”, “Мандрівка людей книги”, “Гра на багатьох барабанчиках”, “Останні історії”, “Веди свій плуг понад кістками мертвих”, зараз Остап Сливинський завершує переклад її роману “Книги Якова”. Вона часто відвідує літературні заходи в Україні, – “Книжковий Арсенал”, “Букфорум”, фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі.
У рішенні Нобелівського комітету зазначено, що Ольга Токарчук є «провідним прозаїком свого покоління», а Нобелівську премію отримала за “уяву оповідачки, яка з енциклопедичною пристрастю представляє перетин кордонів як форму життя”. “Токарчук ніколи не розглядає реальність як щось стабільне або вічне. Вона конструює свої романи в напрузі між культурними протилежностями; природа проти культури, розум проти божевілля, чоловік проти жінки, дім проти відчуження”.
Починаючи ще з першого роману ”Мандрівка людей книги” (1993) одним із ключових понять-метафор її творів є культурне пограниччя. Воно може бути визначене як мінлива взаємодія традиційного і сучасного начал усередині культури. У її творах останнього десятиліття пограниччя нерідко позбавлене географічної конкретності і перенесене за аналогією на соціокультурні та естетичні моделі, напр., пограниччя як аналог марґінальності у романі “Правік та інші часи”, де постає уявне, міфічне село в центральній Польщі, яке є космосом, його населяють представники кількох етносів, воно в собі концентрує всі радощі, біди та лиха нашого часу.
Її роман “Бігуни” – про сучасних волоцюг, постійних мігрантів, які постійно перебувають в пошуку якоїсь зміни, якогось місця для себе, того, щоб вони могли назвати домом, але насправді це вічна нескінченна дорога, це метафора глобальних кочовиків, якими по суті є ми всі. Їхнє життя Ольга Токарчук розглядає як явище свідомості, що існує між культурами, часом, мовами, – зокрема, на перетині групової та особистісної культурної ідентифікації. Знову пошлюся на її інтерв’ю Оксані Забужко: «…Людиною зараз керує перед усім страх. Страх опинитися у цьому новому світі, де не має чітких орієнтирів, де все змінюється. Цей страх призводить то того, що в психології називається регресією, повернення до того, що знайоме і освоєне. Це тепер відбувається і у Польщі. Для мене і багатьох людей, яких я знаю, є дуже дивним, що у Польщі повернення до цієї «стабільності» дуже схоже на повернення до «комуністичного минулого». Це повернення до дивного і абсурдного світобачення, яке було колись. У висновку, процес призводить до того, що люди починають проголошувати теорії, які на нашу думку є абсолютно неприйнятними, це теорії: ксенофобські, антифеміністичні, ксенофобічні, націоналістичні, антилюдські загалом».
Пограниччя в її творах осмислене на різних рівнях: в діахронному і синхронному зрізах, в прикладному і в узагальненому плані – з урахуванням спектру історичних, онтологічних, релігійних та інших чинників. Найочевиднішим є розуміння «географічного» пограниччя як реальної зони контакту двох або кількох культур або цивілізацій. Воно пов’язане зі зміною культурних парадигм і взаємовідносин центру і кордонів всередині національних традицій, а також і на панетнічному, цивілізаційному, «півкульному» рівнях. Цікавий у цьому відношенні її роман “Книги Якова” – перший історичний роман, де дія відбувається на Поділлі та Галичині у XVIII столітті. «Офіційна історія» йде в супереч тому, якою насправді була Польща у XVIII столітті і як насправді виглядала польська присутність на Сході. Бо у пересічній ментальності поляка це були часи, які описав Генріх Сенкевич у своїх повістях – це героїчні шляхтичі, аристократи та полька кавалерія, які борються за якісь цінності, за дух Польщі. Такий собі героїзм. Натомість ніхто не пам’ятає, що на той час були ще селяни, євреї, які жили своїм життям. Все було перемішаним і не було таким принципову гібридність, проміжність більшості роздумів, здатність до критичної оцінки не тільки панівної культури, до саморефлексії за західним взірцем, нарівні з прагненням міркувати і з погляду «пограничної» культури.
У ”Книгах Якова” важливою властивістю культурного пограниччя є амбівалентність, яка найяскравіше виявляє себе у визначенні «погранична свідомості», визначенні доволі мінливому, його зміст важко вловити, бо йдеться про свідомість людини без дому (місця), котра застряла на кордоні і протистоїть як бездомності, так і новому укоріненню в одній, двох або більше культурах. Пограниччя, як символічно-просторовий образ, осмислене через поняття культурної «дислокації», тобто позбавлення культурної території, місця «в отворі» – між національною вкоріненістю і новою бездомністю, яка живе пам’яттю про позбавлені корені, психологічне «занепокоєння», що лежить в основі національної, культурної, етнічної ідентифікації.
Проблема формування ідентичності в пограничній культурі турбує теоретиків пограниччя. Вони виокремлюють три умовні напрямки розвитку пограничної ідентичності: 1) культурну, що постає на традиційній культурі; 2) асиміляційну, засновану на прагненні до модернізації та злиття з західною культурою; 3) гібридну, що являє собою динамічну комбінацію першого і другого. У сучасних пограничних культурах присутні всі три шляхи, тоді як для початку XX в. були характерні повна асиміляція і мімікрія, а культурно-екстремістський, консервативний варіант з характерним застиганням кордонів і відмінностей, відрізняв культурний клімат 1960-х.
Найбільшу перевагу Токарчук віддає гібридній моделі, бо вона відкрита, рухлива, нестійка, принципово незавершена, у ній злиті західний і незахідний дискурси. Це особливий час-простір, де третій і перший світ «постійно труться один об одного», «кровоточать, поки не народиться щось нове». Знову надамо слово Ользі: «Кожен письменник хотів би, щоб його знали за книжками, а не як об’єкт хейтерських атак в інтернеті. На жаль я стала об’єктом таких атак. Після виходу книги почалися такі речі. І мені навіть погрожували вбивством. Але чому це все сталося? Я пояснила, для кожного свідомого поляка, три загальновідомі історичні речі: по-перше, що Польща проводила колонізаторську політику у XIX столітті у східних землях, які зараз є територією України, після цього мене обізвали «бандерівською курвою». По-друге, поляки мали великий гріх щодо євреїв. Ми не є перед ними абсолютно чистими. І по-третє, це абсолютно очевидна, кріпосницька система, яка панувала у тодішній Речі Посполитій. Система була рабською. Це зрозуміло, бо написано в кожному підручнику історії, але за це я також була звинувачена. Звинувачення, що пролунали на мою адресу, звісно для мене і моїх знайомих стали шоком. Але не тільки тому, що адресатом була я, а взагалі це був шок для поляків і польських письменників, які зрозуміли, що тепер ми не можемо говорити відверто і існує якийсь вид цензури. Але багато людей мене підтримують і не залишають саму. Багато людей зрозуміли, що нам з мережі інтернету загрожує вербальне насилля, яке йде від людей з невисоким рівнем знань, але з великою агресією. Ця подія показала полякам, що ми дійсно маємо велику небезпеку перед націоналістичними і ксенофобськими проявами, а найкращою платформою для цього є інтернет».
Тенденція глобальних міграцій і детериторизації, стверджує письменниця, призводить до того, що в результаті на світ народжується нове «я», не пов’язане з сім’єю або певною культурною групою. Це іммігрант, біженець, вигнанець, новий постіндівідуаліст, позбавлений традиційних зв’язків. Пограничність тут виступає як «культурне запаморочення», дезорієнтація, певний стан «після»: після імміграції, після родини, після мови, після культури. Тут важливо визначити статус пограниччя стосовно «маргінальності» як основної категорії постмодерну. Характер понять «кордон», «границя», «рубіж», зокрема і рубіж епох, стабільні герої трікстеру, автобіографії і сповідь – це її улюблені образи і жанри.
Особливе значення має гротесково-карнавальна пластичність, а також ключові для пограничного дискурсу явища метаморфози або перетворення. Метаморфоза сприймається як перетікання однієї форми в іншу, образ «не застиглої магми» між двома і більше культурними світами, де архаїка і циклічність третього світу просочується у раціоналізм і лінеарність першого. Її художній досвід засвідчує, що важлива ознака пограниччя – постійне переключення культурних, понятійних, мовних кодів і дискурсів. У її романах ці явища культурного «перекладу» або навпаки, неперекладності понять однієї культури на іншу є особливо наочними і виражені в активному пересотворенні мови («мовних вивихах»), «переломах», вибухових експресивних метафорах, у полілінгвізмі, у майже повсюдній стильовій збивчастості, в діалозі оповідних форм і моделей, узятих із різнорідних традицій.
«Я не наївна людина і розумію, що читаючи книги одне одного ми не покращимо наші стосунки, але я відчуваю, що українці з певним побоюванням ставляться до поляків, – каже вона Оксані Забужко, – Та це другорядні речі, які дуже малою мірою репрезентовані у нашій країні, адже величезну кількість українців ми бачимо на вулицях, у кав’ярнях, вони працюють у Польщі. Люди з ними стикаються у повсякденному житті і прихильно ставляться. Я пишаюся тим, скільки українців з’явилося у Вроцлаві. Звісно не можу говорити за них, але мені здається, що їм там добре. Отже, ми наскільки близькі одне до одного, що нам дуже легко інтегруватися. Але ані дружби, ані кохання, ані подружжя не можна збудувати на брехні. І тому ми мусимо говорити відверто про те, що було в минулому. Ми маємо торкатися всіх тих моментів, які болять і нам, і вам. Лише таким чином разом можемо дійти якогось порозуміння. Треба скинути з себе вантаж того непорозуміння. І тільки після цього можна збудувати нові, свіжі відносини».

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Джерело: Золота пектораль