Поезія: страждання, неповторюваність, марафон

У Всесвітній день поезії учасники проекту «ТПМ» («Тернопільська поезія мертва») влаштували поетичний марафон у тернопільській книгарні «Є».

У рішенні ЮНЕСКО мовиться, що «поезія може стати відповіддю на найгостріші та глибокі духовні питання сучасної людини – але для цього необхідно залучити до неї як можна більш широку громадську увагу». Тож таку увагу й привернули. Окрім поетів і поеток, у книгарню прийшли й ті, хто не проти послухати римоване чи не римоване слово.

Модератор, поет Роман Воробйов, розповідає, що подібні заходи того дня відбулися в різних містах України та світу. Тож так Тернопіль долучився до загального руху зі своєю, як називає то Роман, «озерною поезією», то запитую, що він має на увазі.

— У місті відчувається маленький такий комплекс неповноцінності в тому, що тернополяни кажуть не «озеро», а «став». На дещицю провінційність така. Хоча яка, здавалося б, мета в тому, що його тримають взагалі без назви. Мені здається, якщо назвати став «озером», то це не змінить того, що Тернопіль доволі провінційний, але зменшить відчуття провінційності. І коли говориш «озерна поезія», люди миттєво відволікаються від «поезії» і переключаються на «це ж не озеро». Але яка різниця, навіть якщо офіційно всі заперечують, коли факти проти, — сенс полягає в красі слів, в ідеях, які вони передають. І так виходить, що «озерна поезія» – це й урбаністична мариністика, якщо буквально. А якщо контекстуально – це та поезія, існування якої часто ставлять під сумнів. І те, що її ставлять під сумнів, ніяк не пов’язано з самою поезією.

Вертаємся до марафону. Спланували його так, аби автори не лише читали тексти, а й розповідали про себе. Роман підготував для них бліц-питання різного штибу, починаючи від того, скільки вдалось заробити на своїй творчості, й закінчуючи метафізичними та філософськими, скажімо, коли автор востаннє говорив із Поезією. Я теж поставила Романові кілька запитань. Зокрема, чим є поезія для нього. Відповідає:

— Поезія – як хороша колишня, а хороша колишня — це завжди трішки майбутня. В теперішньому ми намагаємось відшукати час, аби налагодити стосунки та знайти час, аби зустрітись. Як писав класик, — для того, аби писати гарно, потрібно страждати. Ніхто не пише вірші про те, що він щасливий чи коли він щасливий. Каже: я щасливий, і на тому все. А про свої нещастя можна говорити годинами.

— Про що ти останній раз говорив із Поезією?

— Запитував, чому ти така мінлива й така неповторна.

Наостанок співрозмовник каже, що готує першу збірку. Уже зайнявся її укладанням і запланував концептуальною, аби всі її частини взаємодіяли й доповнювали одна одну, а форма була максимально промовистою. Називатиметься книжка «Гіркий берег літа».

— Літо в моєму розумінні найкраща пора року, коли всі мають бути безумовно і безмежно щасливими. Вони мають бути на березі, аби дивитись на горизонт, але, трапляється дуже часто, що ці береги гіркі, незважаючи на те, що всі навколо радісні.

Відтак розмовляю з Юрієм Матевощуком. Він каже, що його ставлення до поезії кардинально змінилось.

— Після своєї останньої в часі збірки «Морфи і морфій» я більше нічого не написав. Я вибрав собі паузу. Є тексти, які хочу написати, але поки тримаю їх в собі. Я хочу писати краще, не повторювати і не повторюватись. Чим більше читаю поезії, чим більше відкриваю її для себе, тим більше мені здається, що дуже важко знайти щось нове зараз і виробити свою ідентичність.

Анна Золотнюк.

Фото авторки

 

загрузка...

Comments are closed.