Як окупаційна влада знущалася над беззахисними жінками, примушуючи їх ставити на шлях зради

Протокол допиту Явдокії Петрівної Кузишин

Р31

Справа ч.: …/47 р. Кузишин Явдокія с/о РО МВД “Горпина”

 Підгайці, 2.7.1947 р.

Протокол

Кузишин Явдокія, уроджена 13.2.1923 р. в с. Телячому, Підгаєцького рну, Тернопільської обл., українка, замужня за Петрів Василя, освіта 4 кл. Нар. Школи. с/о РО МВД від 1946 р.

«Я, Кузишин Явдокія дочка Петра і Марії уродилася в сім’ї селян середняків, яка складалася з трьох осіб, а саме: батько, матір і я. На сьомому році життя батьки післали мене до школи в родинному селі, де я закінчила чотири кляси Нар. Школи, а відтак помагала батькам на господарстві.

В 1938 р. померли мої батьки і я таки цього року вийшла замуж за Петрів Василя, родом з с. Литвинова. З чоловіком жила я до 1941 р., а відтак його мобілізували до ЧА. Відходячи до армії, чоловік лишив мене вагітною і за деякий час уродився син. З приходом німецької армії я приняла собі до помочі на господарстві одного червоноармійця, який залишився і не хотів дальше втікати за більшовиками. Він працював у мене до 1944 р., а відтак коли фронт почав зближатися і більшовики почали підходити ближче наших околиць, прийшли вночі якісь узброєні люди й арештували цього східняка. Де він дівся, мені до сьогодня не відомо.

Під час німецької окупації в мене дуже часто квартирували повстанці і я їм допомагала чим тільки могла. По приході ЧА мій чоловік зістав демобілізований, а повернувши додому, довідався від людей, що в мене була друга дитина, яка померла, покинув мене і пішов мешкати до своїх родичів. Я осталася сама й дальше вела господарство.

Дня 23.4.1946 р. прийшло до мене трьох більшовиків, які питалися, як я називаюся. Коли я їм сказала, що називаюся Петрів Явдокія, вони із здивуванням запитали: “А чому не Кузишин”. Тут я розказала їм цілу історію. Тоді один з них дальше почав випитувати мене чи я здала контингент і чи маю на це поквітовання. Коли я виказалася квітами, тоді цей більшовик сказав, що мушу піти з ними до канцелярії і справити в книгах помилки. В канцелярії я застала кількох більшовиків, з яких один, якого кликали “Ванька”, запитався мене як я називаюся – Кузишин, чи Петрів. Коли я йому вияснила, він запитав мене, де подівся цей солдат, який працював в мене за німецької окупації в 1944 р. Я заперечила цьому і оправдувалася, що в мене не було ніякого солдата. Дальше цей більшовик питався хто його забрав. Я дальше обстоювала при своєму. Тоді в розмову вмішався Галай (міліціонер – провокатор), який питався мене чи я пригадую собі, як то він квартирував в мене з чотою повстанців. Я цьому заперечила і відразу зорієнтувалася, що Галай мене підходить, бо в дійсності в мене не квартирувала ніяка чота. Тут Галай звернувся до якогось більшовика, який був в цивільному убранні і сказав: “Ти Павло поговори собі з нею”. Цей більшовик виглядав так: середнього росту, бльондин, волосся чесане догори, очі сиві, ніс подовгастий. Він питався мене чому я не хочу правди говорити, при чому казав мені, щоб я розказала про всіх бандерівців з нашого села, де вони скриваються, хто збирає для них харчі, які дівчата працюють в організації, хто ходить на зв’язки, хто проводить розвідку, хто пере білля, а коли це все розкажу, то він негайно пустить мене додому. Коли я дальше нічого не хотіла говорити і казала, що я нічого не знаю, Галай, який стояв на боці, сказав: “Нічого, ти всьо скажеш” та сказав, щоб я роздягалася. Коли я роздягнулася більшовики казали мені лягати на землю, одні держали за руки, а інші за ноги, Галай почав мене бити, при чому цілий час кричав, чи буду говорити правду. Одначе я нічого не обзивалася. Тоді один більшовик взяв залізний гачок від печі, насмарував його сіллю і почав ним мене бити. Одначе я дальше до нічого не признавалася. Тоді підвели мене з землі, почали викру чувати руки і пальцями витискали очі. Я почала дуже кричати і тоді до канцелярії прийшов начальник “істребків”, казав перестати бити і в лагідний спосіб намовляв мене, щоб я сказала все, що знаю. Я дальше до нічого не признавалася. Тоді прискочило до мене кількох більшовиків, взяли мене за руки і ноги і кинули мною кілька разів до землі, а відтак Галай казав сідати на крісло, перехилив головою назад і почав ляти в ніс воду. Тоді я сказала Галайови, щоб лишив мене в спокою, а я розкажу їм про все. Галай казав мені сідати і питався хто збирав для “бандьорів” харчі. Я відповіла йому, що в мене була Кардаш Анна, яка кілька разів приходила за молоком. Тоді Галай казав, щоб я показала де вона мешкає. Я від цього відмовлялася і сказала, що люди відразу зорієнтуються, що я її всипала. Тоді Галай казав точно описати де вона мешкає, а мені казав принести до другої хати соломи, щоб я там відпочила. За деякий час я почула, що до канцелярії більшовики привели Кардаш Анну й почали її допитувати. Через стіну я чула, як вони били її, одначе про що її питали, я не могла зро зуміти. Опісля прийшов до мене Галай і питався мене кого я знаю з повстанців з с. Новосілки, Мужилова і Божикова. Я відповіла, що в цих селах я нікого не знаю, бо взагалі туди ніколи не заходила. По цих словах Галай відійшов.

Другого дня рано більшовики вивели мене на двір (це був Великдень), де я побачила таких арештованих дівчат: Кардаш Анну, Верцюх Анну, Івашків Катерину і Доброміль Анну. Усіх нас посадили на підводи й завезли до Підгаєць на НКВД. Тут примістили нас на дижурці. Опісля прийшов якийсь більшовик, який запитав хто з нас є станичною, а коли ніхто не відзивався, він списав нас усіх по черзі і відійшов. На дижурці сиділи ми через два дні, а відтак відставили нас до тюрми, звідкіля ще того самого дня покликали мене на слідство. Допитував мене якийсь більшовик. Він питав мене дальше про цього солдата, який працював в мене за німців, при чому сказав, що я його видала “бандьорам”, а може і сама вбила, а коли я заперечувала, тоді він почав мене бити нагайкою і хотів примусити мене говорити правду. Я до нічого не признавалася і він казав відвести мене на дижурку. Відтак я бачила, як вели на допит Кардаш Анну і Доброміль Анну, які на дижурку повернули доперва вечером. Цього самого вечера на дижурку привезли тяжко раненого Сороку з с. Телячого. Другого дня рано з дижурки вивели нас на подвір’я, де ми побачили двох забитих мущин і Галай почав питатися мене, чи я знаю цих людей. Я відповіла, що нікого не пізнаю. Тоді Галай вдарив мене кілька разів прикладом і казав відставити мене в камеру. Вдійсності я пізнала їх. Був це Доброміль Андрій і Ковалишин Михайло. Цього самого дня пополудні мене знова покликали на слідство. Допитував мене якийсь більшовик середнього росту, обличчя подовгасте, брунет, зачесаний догори, очі чорні, убраний у військовому уніформі, жовті погони з одною зіркою Він питав мене, чи я працювала в організації, яких дівчат знаю крім Кардаш Анни і Доброміль Анни й де скриваються “бандьори”. Коли я знова говорила йому, що не знаю, хто належить до організації, тоді він почав мене страшити буками і різного рода тортурами. Я настрашилася і рішилася дещо йому сказати. Тут всипала я Гринчишиного Федя і сказала, що в Лушпинки Михайла повинна бути в стодолі криївка. Тоді більшовик запитав мене звідкіля я про це знаю. Я відповіла, що одного разу, коли в селі були більшовики, хлопці, які скривалися, бігли всі до цеї стодоли й по тому я орієнтуюся, що там мусить бути криївка. Вдійсності це була неправда, а я йому говорила тільки тому, бо боялася, щоб він мене не бив. На тому більшовик закінчив і відвів мене в камеру.

Другого дня рано прийшов до мене якийсь більшовик, сказав, щоб я зібралася і йшла за ним. На подвір’ї я побачила кілька підвод і багато  більшовиків. Вони казали сідати мені на фіру та накрилимене палаткою. В дорозі я зор[і]єнтувалася, що їдемо в напрям Телячого. В селі більшовики, не здіймаючи з мене палатки, казали показати де є стодола Лушпинки, а коли я завела їх туди, вони почали шукати за криївкою. Одначе нічого не знайшли, запалили стодолу й казали показати де мешкає Бугай. В нього також перевели ревізію, де забрали збіжжя і сіно та з тим від’їхали до Підгаєць. В Підгайцях мене знова покликав цей самий більшовик на слідство й тут кричав на мене, що я його обманюю і не говорю правди. За це казав, що він вивезе мене на Сибір, а як ні то випустить додому і повідомить “бандьорів”, що я водила в с. Телячому, а вони мене повісять. Я дійсно настрашилася і рішилася розказати про все. Я сказала йому, що в с. Телячому скриваються такі люди: Хома Федь, Райтер Петро, Гринчишин Федь, Яцишин Петро, Курдун Іван, Івашків Іван і про всіх тих, хто впав з с. Телячого. Дальше він питав мене де вони скриваються і до кого заходять. Я відповіла, що про такі речі не знаю, що колись давніше заходили до мене, а де зараз вони скриваються, то цього не знаю. Тут він запитав мене, чому тепер до мене не заходять. Я відповіла, що колись була в мене криївка й вони до мене приходили, а зараз не приходять. Більшовик питав хто мешкав в цій криївці і скільки їх було. Я відповіла, що в криївці мешкало двох, а то і трьох людей, які цілий час писали руками і машинкою, а харчі доносив їм Сорока з нашого села. Одначе звідки вони були і які їх псевда цього не знаю. Дальше він питав мене, як довго вони мешкали в мене, яку мали зброю, чи чого не залишили в мене і як виглядали. Дальше він питав мене хто з дівчат помагає “бандьорам” і котра з них є ста ничною. Я відповіла, що про те не знаю, а “бандьорам” помагають майже всі дівчата з села. Тут я почала вичисляти: Кардаш Анна, Івашків Катерина, Верцюх Анна, Доброміль Анна, Федів Катерина, Валюх Паранька і Сендецька Паранька. В той час до кімнати ввійшов начальник НКВД Юрієв, який переглянувши акта, сказав слідчому вийти з кімнати, а коли ми лишилися вдвійку, Юрієв звернувся до мене і почав говорити: “Бачиш Явдоха, як ти багато прогрішилася проти Рад. Союзу. Ти помагала бандьорам нас бити, скривала їх, а за це все можу післати тебе на Сибір і там можеш пропасти. Одначе я цього не хочу. Я хочу, щоб ти дальше спокійно працювала на своєму господарстві, а за це все мусиш мені вислідити всіх бандьорів в с. Телячому. Тим ти оправдаєшся перед Рад. Союзом”. Я на це все погодилася, одначе застерегла йому, що тепер мені буде тяжче вислідити дещо, тому, що я була арештована й всі мене будуть оминати. “Нічого – сказав Юрієв – ти в розмові з жінками старайся в делікатний спосіб розвідати, що діється в селі, сліди за ріднями підпільників, чи вони часом не виходять в ліс, не виносять кому харчів, не комунікуються з ким і т.п., а про це все будеш мені доносити”.

Я дала свою згоду. Тоді Юрієв взяв кусок паперу, написав заяву, яка була приблизно такого змісту:

 “Я, Петрів Явдокія Петрівна годжуся на співпрацю з органами НКВД і буду слідити за всіма рухами, ворожими Рад. Союзові в с. Телячому. Про все буду повідомляти органи НКВД.” Тут Юрієв дав мені псевдо “Горпина”.

 Яким я підпи сала заяву і пояснив мені до чого це псевдо буде мені потрібне. Себе казав називати “Кочак”. Дальше Юрієв остерігав мене, щоб я про підписання заяви нікому не говорила і коли б прийшли ці люди, які скорше в мене мешкали в криївці, то негайно повідомити його про це. На цьому ми покінчили і Юрієв казав відвести мене на цю саме камеру, де я сиділа попередньо, а опісля казав дижурному випустити мене додому.

За деякий час, будучи в Підгайцях, зайшла я до канцелярії Юрієва і він почав випитувати мене, що нового в селі. Я сказала, що хтось забрав Кардаш Анну, яка була разом зі мною арештована. Дальше я сказала, що рідня Івашкового перебуває в Кардаш Андрія, рідня Яцишиного Михайла перебуває в свого зятя Гринчишиного і Шустра Грицька, рідня Бугай Михайла переховується в с. Щепанові, Козівського рну, рідня Лушпинки Михайла переховується в с. Кальному, Козівського рну, але в кого, точно не знаю. Юрієв казав, щоб на слідуючу стрічу довідатися де перебувають “бандьори”, бо коли їх не виловимо, то вони вас всіх повивішують. Відтак він назначив мені слідуючу стрічу і я пішла додому.

Одного разу вечером я заглянула, як через моє подвір’я пере ходив Яцишин Петро і Івашків Іван. Вони надійшли від сторони поля і через подвір’я Кузишиного Грицька пішли дальше в село. Дальше я підглядати за ними боялася, бо в селі люди, від мого арештування, почали мене підозрівати. Дальше, від Соляка, який мешкав в той час на моїй хаті, я довідалася, що цеї ночі, коли я була в Підгайцях, хтось приходив до моєї хати і питав за мною.

На слідуючу стрічу я зголосила Юрієві, що нічого не вислідила, бо в селі мене підозрівають і хтось одної ночі приходив до мене, тільки, що мене тоді не було вдома. Тоді Юрієв сказав мені, що коли так, то я мушу перейти в інший рн і там скриватися, а перед людьми говорити, що за мною шукають більшовики. За якийсь час більшовики мали за мною шукати і я знова могла повернути додому і тут дальше скриватися. Таким способом я мала маскувати підозріння, яке викликала на себе.

Другого дня я пішла до Козови і тут нанялася на службу в одної пані, яка мені була знана ще за німецької окупації. В Козові була я два місяці, а опісля пішла до с. Литвинова і тут кілька днів перебувала в свого чоловіка, а відтак пішла на с. Вівся до двоюрідної сестри і в неї була через цілий місяць. Від сестри пішла я додому і тут від людей довідалася, що більшовики дуже часто питали за мною. По кількох днях я пішла до Юрієва і він почав випитувати мене де я через цілий час перебувала. При цьому він розказав мені, що він дуже часто в селі випитував за мною і всі думають, що він хоче мене арештувати. Дальше говорив, що можу бути спокійна, бо “бандьори” певно думають, що я з ним не працюю. Слідуючу стрічу назначив за три тижні.

По трьох тижнях я знова ходила до Юрієва, одначе жодних матеріалів йому не дала. Він грозив мені тюрмою і Сибіром і я від цього часу рішила до нього не ходити і оминати більшовиків.

Дня 4.7.1947 р.»

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ