«Мрію про тишу». Історія тернопільського журналіста Руслана Доротяка, який став військовим
55-річний Руслан Доротяк — журналіст, дизайнер та блогер із Тернополя. Тривалий час Руслан працював дизайнером-верстальником у редакції газети «Свобода» та журналістом в Інтернет- виданнях «ПроТе» та «Погляд». Крім того, він активно брав участь у культурних і громадських заходах міста. І тепер замість редакційних буднів — військова служба в Національній гвардії, попри проблеми зі здоров’ям.
У 2023 році життя Руслана докорінно змінилося. Після зупинки працівниками ТЦК дорогою на роботу він опинився у лавах Національної гвардії України. Проблеми зі здоров’ям не стали перешкодою — попри біль у спині, Руслан залишився в строю. Відтоді минуло понад два роки, протягом яких він служить у бойовій частині, опановує нові військові спеціальності.
«Ми вже надто багато втратили, щоб просто так відступити», — зізнається Руслан. Мотивація зникла, однак залишається характер, впертість і вірність побратимам. Він не афішує свій журналістський досвід, бо, за його словами, в армії мають значення лише людські якості. Після перемоги Руслан мріє лише про одне — тишу, спокій і роботу, де ніхто не турбуватиме.
Пропонуємо вам глибоку й відверту розмову з людиною, яка пройшла шлях від мирного життя до війни, залишаючись при цьому собою.
Як почалася військова служба?
— Того ранку я їхав на роботу. На той момент я працював в «Агропродсервісі» оператором GPS-контролю. Хлопці з військкомату під’їхали й запропонували проїхати в ТЦК для перевірки документів. Я погодився, і ми поїхали.
— Чи було це для вас несподіванкою? — Я сприйняв ситуацію цілком нормально. У 2022 році не пішов добровольцем через проблеми зі спиною — розумів, що при найменшому навантаженні вона просто відмовить. І так сталося: щойно одягнув бронежилет, моя спина сказала: «Чоловіче, ти своє відвоював». Проте лягти в госпіталь мені не вдалося. Коли мене мали госпіталізувати, саме проходили короткі курси з нашої військової спеціальності. Я попросив командира перенести лікування, щоб хоча б щось вивчити. Коли ж курси закінчилися, в госпіталі вже не було місця, і довелося чекати. Тим часом командування вирішило, що мені варто на пару днів виїхати в зону бойових дій, щоб ознайомитися з ситуацією. Пара днів розтягнулася на три місяці.
Після проходження ВЛК з’ясувалося, що у мене багато проблем зі здоров’ям, але все ж вирішили відправити мене в бойову частину. Напевно, вирішальну роль зіграла моя військова спеціальність ще з радянської армії — топогеодезист. Але через кадровий голод довелося працювати на всіх посадах у 120-мм мінометній батареї: я був і командиром, і навідником, і номером обслуги. Нещодавно наш підрозділ реорганізували, і, попри мій поважний вік, керівництво вирішило, що я здатний освоїти нову військову спеціальність. Тож три тижні провів у Словаччині, де вчився на нову спеціальність.
Зараз я проходжу службу в 15-й бригаді оперативного призначення НГУ “Кара-Даг” імені героя України Богдана Завади.
Чи було важко адаптуватися до військового життя після журналістики?
— Жодних проблем щодо адаптації не виникло. Як би це дивно не звучало, але служба ще в радянській армії, хоча минуло з того часу тридцять років, стала в нагоді. У нашому підрозділі на той момент було приблизно 70% людей, які взагалі не служили, причому всі вони були віком від 45 і старше. Тому я у цей військовий ритм повернувся доволі легко.
Що стало найбільшим викликом у службі?
— Напевно, різниця у віці з командирами. Коли приходить юнак і починає розповідати, що ми маємо звертатися до нього по імені та по батькові — це викликало певний спротив. Але за тиждень командир зрозумів, що помилився з такою постановкою питання, і ситуація внормувалася.
Чи допомагає журналістський досвід у війську?
— Насправді ніхто навіть не знає, що я мав стосунок до журналістики. Тут твоя цивільна спеціальність не має значення — важливі лише особисті якості. Якщо ти вмієш комунікувати з людьми і знаходити з ними спільну мову, то байдуже, ким ти працював раніше. У нас у підрозділі було майже пів сотні людей, і жодних конфліктів ніколи не виникало. Ми всі одразу знайшли спільну мову і потоваришували.
Що вас мотивує у найважчі моменти?
— Це, напевно, найважче запитання. Навіть не знаю, що сказати. Зараз немає мотивації. І не лише у мене, а й у всіх, хто поруч. Коли ми прийшли, всі вірили, хотіли і сподівалися на перемогу. Зараз від того не залишилося нічого. Багато пішло в СЗЧ (самовільне залишення частини), а ті, хто залишився, тримаються на впертості, на характері. Ми вже надто багато втратили, щоб просто так відступити, тому продовжуємо. Але не знаю, наскільки нас ще вистачить.
Чи плануєте повернутися до журналістики після війни?
— Ні. Єдине, чого я хочу після повернення, — це спокою і тиші. Я надто довго перебуваю у соціумі в замкнутому просторі. Коли кілька тижнів сидиш у бліндажі, і поруч із тобою постійно кілька людей, починаєш по-справжньому розуміти, що таке особистий простір. Тому зараз мрію про роботу, де буду сам — сторожем, охоронцем, аби нікого поруч, щоб ніхто не говорив і була повна тиша.
Як, на вашу думку, медіа можуть ефективніше підтримувати військових та суспільство під час війни?
— А ось на мою думку, медіа зараз зовсім не підтримують ні військових, ні суспільство. Медіа зараз, хоча так було завжди, женуться за кліками. Все, що стосується війни, зводиться тільки до того, хто і де загинув. Я, особливо в тернопільському сегменті, ще не бачив публікацій про якісь героїчні вчинки, про щасливі повернення додому — тільки “загинув, загинув, загинув”. Я розумію, що гинуть, це війна. Але дайте людям, не нам — нас не обманеш, — а тим, хто вдома, хто чекає, якесь сподівання на щасливу розв’язку. Пишіть про тих, хто повернувся, хто обійняв своїх рідних і близьких — і нам легше стане.
Розмовляла Надія Греса
