Ветеран Микола Микуляк кожен ранок починає з таблеток і мріє про проєкт для військових

10:27 | 3.11.202310:53 | 10.11.2023 Redaktor 0 Views ветеран, Микола Микуляк

Микола Микуляк вісім років захищав та виборював Незалежність нашої держави. Зараз він кожен ранок починає з таблеток. Адже роки служби далися взнаки і чоловік, внаслідок численних травм та перемерзань, отримав інвалідність другої групи.

Про військову службу та чим займається після демобілізації військовий розповів «Погляду».

35 річний Микола Микуляк – позивний «Бандера» або «Лях» – народився в смт. Золотий Потік Тернопільської області. Закінчив Луганський університет внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка.

До 2015 року, займався фасадними роботами та трішки таксував.

У 2015 році пішов у батальйон поліції особливого призначення «Луганськ-1» імені Героя України Сергія Губанова.

В травні 2023 року демобілізувався через стан здоров’я.

З дружиною Іриною познайомилися 2015 року на весіллі у побратима Хама в м. Сєверодонецьк. У 2017 році одружилися. Мають донечку Кіру, яка зараз вчиться у першому класі.

Я – свідомий українець, як і кожен з нас маю захищати свою державу та її територіальну цілісність.

У 2014 році мені було 27 років. І я не хотів, щоб «руський мір» та «руська весна» прийшли сюди додому. Знаючи, як вони нас не любили, називали нас нациками, фашистами. По друге, знаючи історію України та знаючи, що натворили більшовики. Скільки росіяни викорінили, знищили. По третє, є у мене брат молодший, йому тоді було 18 років – і військкомат прислав нам повістки двом. І це теж підштовхнуло, щоб піти воювати.

Я йшов у невідомість. Не знав, куди йду і що робитиму. Але все можливо навчитися. Головне бажання мати.

У 2014 році з початком АТО через здоров’я матері мені не вдалося піти воювати. А вже, коли їй стало легше, звернувся у тернопільський батальйон. Мені запропонували зарахувати мене у списки та розповіли, що потрібно буде походити у Тернополі в патруль. Але це не робота для мене. Зателефонувавши до знайомих, які на той час вже несли службу в АТО, вони запросили мене у добровольчий батальйон і офіційно 11 лютого 2015 року я вже був в зоні АТО в смт.Новопсков Луганської області. Я спочатку навіть не знав нічого про батальйон, ні його призначення. Десь після 1,5 тижневого нашого навчання, ми почали писати рапорти для зарахування у добровольчий батальйон «Луганськ-1» – це батальйон поліції особливого призначення «Луганськ-1» імені Героя України Сергія Губанова. Згодом я потрапив в третю окрему розвідроту при добробаті – робота по диверсійних групах. В кінці березня 2015 року до нас приїхали військові з Грузії, які пройшли війну в своєму краю. Ми тренувалися. Згодом я став гранатометником.

Перше бойове хрещення було у 2015 році в Станиці Луганській.

На тій позиції я був з побратимом Амбер. Він родом з Луганська і вже бував під обстрілами. Він знав, як летять міни. А я ще нічого не знав і не розумів. Почало свистіти і Амбер каже: «Давай швидко у підвал». Після закінчення обстрілу, я згадав, що на позиції залишив каремат, який був виданий державою. Згодом я вернувся за ним. І побачив, що там, де я сидів – на рівні грудної клітки, залетіло дуже багато осколків, це був своєрідний знак, що я пройду війну, та залишуся живим.

Ми не сиділи безпосередньо на першій лінії, ми поверталися у Сєвєродонецьк, оскільки там наша база розташування. У нас була своя специфіка роботи.

25 червня 2015 року я перейшов у спецпідрозділ батальйону поліції особливого призначення. Ми підпорядковувалися МВС України.

У листопаді 2015 року отримав посвідчення Учасника бойових дій.

Згодом освоїв навички водіння бойових розвідувально-дозорних машин.

Задачі, які виконували в зоні АТО/ООС були різні. Це і зачистки, це і фільтраційні заходи по населенню, евакуація, розшук зниклих людей, виявлення диверсійних груп – нам все давали робити, все що стосувалося роботи на першій лінії. Ми хлопці були бойові, знали що робити та як. Ми всюди були, де тільки можна було бути і не можна. Кінець 2015 року – коли зривались склади у Сватово – ми там були перші, хто здійснював заходи по охороні громадського порядку та евакуацію населення, недопущення мародерства. Були різні специфічні завдання. Навіть лісові пожежі гасили у взаємодії з ДСНС.

У 2015 році коли ми виходили з бази в місто у формі, бабульки обзивали нас бандерами, укропами. Питали, чого ми сюди приїхали. Чіплялися до української мови. Оскільки в мене принципова позиція в цьому питанні, то конфлікти з мешканцями Сєвєродонецька на підґрунті української мови виникали десь до 20 разів впродовж всієї служби. Приходилося пояснювати людям, чому українська важлива. Комусь словесно, комусь, як получалося… На 2015 рік, на мою думку, 80% населення було проросійським. З часом, коли запрацювали українські закони, почали будувати дороги, відновлювали та реконструйовували парки, сквери, дитячі майданчики – люди почали мінятися. Був такий випадок, коли перед самою окупацією Сєверодонецька мені вдалася єдиний раз потрапити додому на квартиру. Я мав продукти. Старався розвозити людям у вільний час від роботи, дітям возив щось смачненьке. Біля дому зустрічаю двох сусідок. Просили поїсти, віддав все що мав. Вони все взяли, подякували. Згодом місто окупували кадирівці. Тиждень-два буквально проходить, дивлюся відео – мої бабульки виступають і розповідають, які ми укропи, як ми їх морили голодом… Тому в мене зразу помінялася думка. Ще хотілося допомагати населенню, то після цього – ні. Тобто, якщо ти свідомо там залишаєшся, значить тобі допомоги від нас не потрібно.

Матеріальне забезпечення до 24 лютого 2022 року… У 2015 році забезпечення було дуже гарне. Говорю виключно за свій підрозділ. Коли були на першій лінії, то забезпечували повністю. І службовими автомобілями забезпечували, форменим одягом, засобами захисту. Але я собі купував деякі речі кращої якості. Тут справа у зручності.

Після 24 лютого почали забезпечувати ще краще. Почали міняти класи бронежилетів, клас озброєння, формений одяг, каски

24 лютого 2022 року був в Сєвєродонецьку. Це як вчора було. Мене підняли по тривозі в 05.20 годин. Сім’я була теж в місті. Вийшов на вулицю. Чую звуки вибухів. Хоча їх часто було чути по вечорам. А зранку було дуже гучно. Ми озброїлися, взяли свої тривожні валізки. І чекали наказу. О восьмій годині ранку прилетіла перша ракета по аеропорту, потім біля десятої прилетіли ще декілька ракет. Поспілкувавшись з керівником, мені дозволили вивезти свою сім’ю з зони бойових дій додому, на захід України та повернутися назад. Ми взагалі нічого з дому не взяли, все залишили у квартирі, яку купили в лізинг. До речі, після окупації міста, за кілька днів у квартирі виламали вхідні двері та повністю розграбували. І таких квартир там є дуже багато, особливо якщо в них проживали учасники бойових дій, чи працівники різних силових підрозділів.

Дорога додому на Тернопільщину і назад зайняла 49 годин. Були величезні корки.

27 лютого повернувся у Сєвєродонецьк нести службу в зоні бойових дій. І в цей день розпочався масовий обстріл міста. Ворог вдарив по місту артобстрілами та градами.

Літом 2022 року був призначений на офіцерську посаду з присвоєнням звання лейтенант.

В перших числах повномасштабної війни з Сєверодонецьку виїхало багато людей, але чимало і залишилося. Деякі до квітня були, інші майже до окупації. Люди не хотіли покидати домівки, вірили, що все швидко закінчиться. Але росія била по інфраструктурі. У кожному дворі є прильоти.

Я великий щасливчик. Поранень не було. Було багато травм та перемерзань, а також фізичних навантажень. Це все далося взнаки. Зараз я маю другу групу інвалідності через хворобу, набуту під час служби.

Болі в спині почалися ще з 2016 року. Спочатку вони були не дуже сильні. В лікарні сказали, що це остеохондроз. Нічого страшного казали, він є у всіх – випий таблетки,.

Але у 2021 році стало ще гірше. Я періодично тягнув ногу. Пив таблетки, ставало легше і я йшов служити далі. Ходив на масажі.

29 грудня у 2022 році я вперше від початку повномасштабного вторгнення пішов у відпустку і в мене почало віднімати ногу. Дивлюся на ногу вона є, а по факту її немає. Не відчував зовсім. Спочатку звернувся до ортопеда, який відправив мене до ревматолога. Був зроблений рентген і лікар встановив первинний діагноз – анкілозивний спондиліт (аксіальний спондилоартрит, хвороба Бехтерєва) від якого життя розділилося на до і після: з однієї сторони, за плечима роки війни, живий і неушкоджений, а з іншої – невиліковне захворювання і невідомість в майбутньому.

Я приїхав у Дніпро та ліг у лікарню Мєчникова на підтвердження діагнозу. Капали, кололи. Виписали з поміткою, що продовжую хворіти та підтвердженим діагнозом анкілозивного спондиліта. Продовжив лікування у Тернополі. Позитивної динаміки в лікуванні не було. Був у Микулинцях на реабілітації. Але нічого не допомогло. Відправили у Дніпро на проходження військово-лікарської комісії, де признали непридатним до служби. Але не зазначили, що вона набута під час захисту Батьківщини. З чим я зараз і воюю, щоб мати гідну пенсію. Вже у Тернополі дали другу групу інвалідності з втратою працездатності 70%.

Ранок починаю з кави та таблеток

Соціальна адаптація. Було трішки важко. Спочатку зривався від різких звуків. Хтось дверима сильно вдарить. Чисто інтуїтивно реагував. Погано спав, але на це ще впливала біль в спині.

Зараз відкрив свій магазин «Рибак», де продаю все для ловлі риби.

Хоча у мене мрія була зовсім інша – кав’ярня. Я хотів сам займатися, сам стояти за стійкою. Бути баристою. Я дуже люблю смачну каву і мені важливо, як вона приготовлена. Через спину, я зрозумів, що баристою не зможу працювати. Взяти людину на роботу? Але я її не зможу так навчити, як я це бачу.

І з дитинства любив рибалку, але мій батько ніколи на неї не брав. І в мене навпаки проявилася любов ще більше до неї. До 2015 року я досить часто рибалив. Я навіть в зоні АТО/ООС старався поїхати порибалити. Після демобілізації почав моніторити, чим можна зайнятися, побачив, що продається магазин. Опа. Це те, що я люблю, те що я вмію і я навіть знаю щось.

6 червня 2023 року я відкрився. Перших півтора місяці я вчився, все вносив у базу та вивчав свій товар.

Зараз в магазині орієнтовно дві тисячі позицій для рибалки: аксесуари та комплектуючі, як на мирну рибу, так і на хижака, а також одяг. В наявності коропові вудлища, котушки. Спінінгові вудлища, котушки, шнури, різноманітні приманки та прикорми. І асортимент постійно поповнюється, також працюю по замовленню ексклюзивного товару під покупця.

Зараз я працюю над запуском проєкту для військових, ветеранів, військових на реабілітації, дітей з зони бойових дій, дітей загиблих захисників тощо. Я зіштовхнувся з тим, що про нас забувають. Елементарно, навіть у лікарні на ветеранів не звертають уваги.

Я дуже кайфую на рибалці, хочу щоб хлопці це теж відчували, це своєрідна морально-психологічна реабілітація. Тернопільська жилка – назву проєкту придумав Гліб, син наших друзів з Сєвєродонецька, вони ВПО (внутрішньо-переміщені особи – ред.). Створення даного способу реабілітації вважаю необхідним та доцільним, оскільки сам пройшов жахи війни, набув інвалідність під час неї та довго не міг прийти до тями у цивільному житті. Мені дуже помогло моє захоплення риболовлею – я досить швидко став ФОПом, відкрив риболовний магазин. Це дало змогу побачити, що такі люди, як я, потребують не лише психологічної реабілітації, але й реабілітації у формі виїзної риболовлі – заняття на якому не потрібно буде турбуватися, куди їхати, на що ловити, ховатися від сонця чи дощу. Дуже зручно, коли все продумано та ще й безкоштовно!

Проблемою є те, що люди замикаються в собі після пережитого, навіть з психологами не спілкуються, відмежовуються від усіх.

Проєкт допоможе не лише відпочинком та риболовлею, трофеями, – він має на меті підкреслити значущість внеску кожного учасника бойових дій, що кожен учасник важливий для суспільства і, якщо йому потрібна підтримка – він її обов’язково отримає, як в сфері здоров’я або соціальних послуг, так і в сфері відпочинку. Особливо, якщо на такому заході можна зустріти бойового товариша та поспілкуватися у мирній обстановці, без обстрілів та інших жахіть війни. Я із задоволенням навчу як, коли і чим ловити рибу кожного, хто має таке бажання.

У довгостроковій перспективі планується виїзна риболовля для дітей загиблих воїнів, із залученням аніматорів (з обов’язковою присутністю дорослих)

Я, як організатор планую забезпечувати учасників транспортом, місцем та риболовним знаряддям. Зараз готую презентацію проєкту, щоб податися на грантову програму.