“Прорвемось, Лесю!” Спогади про Любомира Крупу

23 березня – друга річниця пам’яті Любомира Крупи – науковця, історика, громадсько-політичного діяча та військовослужбовця ЗСУ, який загинув у бою на Харківщині у 2023 році. Його пам’ятають як патріота, який гуртував навколо себе людей, допомагав, підтримував і завжди вірив у перемогу України.

Його дружина Ірина Крупа закликала всіх приєднатися до акції вшанування пам’яті: “Запостіть фото з Любомиром. Напишіть слова, що не встигли сказати при житті, або просто подякуйте”. Серед тих, хто відгукнувся на цей заклик, – Леся Долішна, подруга Любомира, яка поділилася зворушливим спогадом про нього.

“Любчику! Як шкода, друже, що говоритиму до Тебе тільки подумки…”

Леся Долішна починає свій спогад із згадок про студентські роки, які вони разом із Любомиром провели на історичному факультеті Тернопільського педагогічного інституту:

“А Ти пам’ятаєш ті чудові вересневі дні, коли ми тільки перезнайомилися з усіма одногрупниками і щодня зустрічалися перед і після занять, щоб набалакатися вдосталь? А нашу ’76 аудиторію’, в якій ми з Тобою поряд за партою ‘гризли граніт науки’ усі 5 років? Це були найбезтурботніші, найцікавіші роки!!!! Як багато у нас було планів і мрій, як ми всі хотіли з юнацьким максималізмом і з найсміливішими мріями змінити Тернопіль, Україну, увесь світ?”

Леся згадує, як Любомир ще в студентські роки виділявся своїми знаннями та ерудицією. Він брав участь у археологічних експедиціях, записував свідчення повстанців і ділився цікавими історичними джерелами:

“Згадай наші запальні суперечки з викладачами, коли Ти ж міг поділитися новими для них знаннями, бо влітку бував у експедиціях та записував свідчення ще живих повстанців? Ти, ще до нашої археологічної практики, побував на розкопках з паном Ігором Геретою, і міг довго розповідати про культурні шари і артефакти.”

Вона підкреслює його вміння вести дискусії та відстоювати свою точку зору:

“Ти був чудовим промовцем, це відчувалося ще в студентські роки – умів чітко і переконливо говорити кількома словами те, що опоненти не могли сформулювати зовсім. Ти міг ‘присадити’ аргументами відомого усім викладача, який доводив, що розквіт України прийшовся на радянські часи, бо саме комуністи ‘зібрали’ наші землі у єдину державу. Ох, аж іскри літали в повітрі від Твоїх заперечень!”

Леся також згадує, як Любомир ще тоді передбачав геополітичні виклики для України:

“Ти ще тоді, ніби заглядаючи на роки вперед, промовив, що жодна країна у світі не буде захищати інтереси України всупереч своїм інтересам. І говорили ми тоді теж про Америку і Європу.”

“Ти був надійним другом”

Леся з теплом згадує про їхню дружбу:

“Ти був надійним другом, і з Тобою я могла поділитися усіма секретами, бо чекала цінної поради і знала, що точно нікому не розкажеш. Ти умів чудово танцювати і співати, і коли відбувалася чергова студентська вечірка – Тобі в цьому не було рівних.”

Саме Любомир привів Лесю до фольклорного товариства “Вертеп”, яке стало важливою частиною їхнього життя:

“Саме Ти привів мене у фольклорне товариство ‘Вертеп’, яке вже діяло кілька років, а я щось ніяк не наважувалася піти на репетицію. Згодом, незважаючи на Твою зайнятість, Ти завжди знаходив час прийти на чергову імпрезу чи річницю.”

“Прорвемось, Лесю!”

Леся підкреслює, що Любомир завжди залишався собою, незалежно від обставин:

“З роками Ти не змінювався. Енергійний, надійний, відповідальний, людяний. Незалежно від посад, від роботи викладача, чи заступника голови облради. Хоча навколо було стільки різних співробітників, я знала, що Ти впораєшся із будь-якою роботою, бо не раз на запитання ‘як Ти?’, чула відповідь: ‘Прорвемось, Лесю!’. Скільки ж людей, що з Тобою працювали, тепер згадують ті часи з вдячністю.”

Остання зустріч і прощання

Леся з болем згадує останню зустріч із Любомиром:

“І коли в перші дні війни я стріла Тебе на вулиці у камуфляжі, я знала, що Ти будеш там, у пеклі, але вірила, що ми ще при зустрічах не раз згадуватимемо студентські роки чи Вертепівські забави.”

Однак остання зустріч стала для неї особливою. Вона розповідає про сон, який побачила напередодні його загибелі:

“Та мені досі не йде з голови та найостанніша зустріч. Коли, прокинувшись, я чітко бачила Тебе у військовій формі з посмішкою на вустах. Від Тебе віяло теплом і спокоєм. Ти пообіцяв, що все буде добре. І Твій образ розтанув, а відчуття присутності лишилося. За кілька годин я дізналася, що Тебе більше немає на цій Землі. Ти ангелом полинув на небо, а Твоя душа забігла попрощатися…”

“Ти міг ще стільки зробити”

Леся завершує свій спогад словами, які стали настановою для всіх, хто знав Любомира:

“Що ж, Любчику, Ти міг ще стільки зробити в цьому житті, але помагатимеш з неба. Помагатимеш не забувати, не розчаровуватися, не опускати рук, пам’ятати, чого ми народжені саме в цій країні, на цій землі. І люто ненавидіти тих, хто прийшов усе це забрати!”

23 березня – день, коли ми згадуємо Любомира Крупу не лише як героя, але й як людину, яка залишила глибокий слід у серцях тих, хто його знав. Його життя – приклад відданості, мужності та віри в Україну.

Обіймаємо рідних і близьких Любомира. Вічна пам’ять Герою!