Ірена Миколів з Бережан створила серію картин по книжці «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської

Книга «Щоденник нелегального солдата» — це документальна історія формування і діяльності ДУК «Правий сектор» та Української добровольчої армії у період 2014-2017 рр., написана і відзнята Оленою Білозерською, [екс-]журналісткою і безпосередньою учасницею, описаних у книжці, подій. Колективним героєм книги є розвідувальний підрозділ, відомий як “група Вольфа”, у складі якого снайпер Олена Білозерська пройшла війну від її початку до 2017 року (згодом стала офіцером морської піхоти Збройних сил України). Книга — фіналіст Національної премії ім. Т.Г. Шевченка 2021 р. у номінації “Публіцистика і журналістика”.
За матеріалами «Щоденника нелегального солдата» художниця Ірена Миколів упродовж 2020-2021 рр. створила десяток картин-ілюстрацій. Більшість з них (всього планується близько двадцяти), разом з її відгуком на книжку Олени Білозерської, представлено у цій публікації (уривки з книжки виділено курсивом).

Є досвіди, які можна усвідомити тільки якщо проживаєш їх сам. Я не військова, тому не буду лицемірити наче від перегляду інтерв’ю чи прочитання книги, я все знаю про українських воїнів. Але мені завжди хотілось зрозуміти їх, тому що здатність стоїчно боротись за те що любиш — це риса переможців. Саме тому я вже так давно хотіла придбати «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської.

Скажу одразу: твір дуже об’ємний, проковтнути його за раз практично неможливо. Але мене — людину, яка нічого не розуміє ні в описах боїв, ні у військовій термінології, затягнуло дуже швидко. І навіть не від почуття солідарності з українськими авторами (особливо авторами-ветеранами), а від якості матеріалу.

З історій та подій описаних в книзі можна хоч зараз сісти і намалювати десяток ілюстрацій, або ж цілий графічний роман. Вона — подарунок для творців серіалів, бо фільмові дві години хронометражу для подібної історії — то є безжально мало.

Виявилось, що я знаю дуже багато імен, знайома з деякими персонажами завдяки інтерв’ю у мас-медіа. Наприклад, коли читала розмову з Вольфом, то подумала ще: «Оце в чоловіка архітектура мислення! Було б більше таких — то у нас, напевно, й Крим не відібрали б».

Яна Зінкевич і “Госпітальєри” — окрема тема. Вона була першою військовою, яка сподобалась мені саме як людина, за свій підхід до роботи і холодну, безкомпромісну впертість у питаннях боротьби за цінності. Обидва ці пункти самі по собі настільки мене вразили, що я дотепер не додумалась шукати інформацію про її бойові виходи та обставини ДТП.
А тут, у щоденнику, є розповіді про Яну із 2014.
Востаннє я такий захват переживала, коли мені розповіли, що Вазарі (автор книги життєписів митців доби Відродження і маньєризму) був особисто знайомий із Мікеланджело та написав біографію художника ще за його життя.

“Виїжджаємо на наших рідних, звичних уже, дуже тряских машинках, виставивши у вікна стволи. Їду в санітарному пікапчику, з Яною Зінкевич. В полі зустрічаємося з танкістами з 93-ої, командири й розвідники радяться, розклавши карти. Спека, соняшникові поля, жахливий пил, їдемо через поле довгою колоною автомобілів, ніхто не знає дороги, намотуємо чи то три, чи то чотири кола, щоразу повертаючись туди, звідки виїхали. Пару разів то одна, то інша машина глохнуть, блокуючи інші, їх виштовхують спільними зусиллями. Яна, якій все це набридло, вилазить з пікапчика, зриває соняшник, щипле його, напівлежачи на сидінні, закинувши ноги на дверцята машини (їздимо з опущеним склом, за півгодини таких поїздок усі чорні, як шахтарі). Потім їдемо далі, і раптом — БУХ! Янин водій «завтикав», і наш санітарний пікапчик влетів у броньовик, що їхав попереду. Пікапчик вщент розбитий, Яну вдавило у переднє скло, мене злегка вмазало вилицею об спинку переднього сидіння. Вискакую з машини, намагаюся витягти Яну, але її затиснуло. Прибігають хлопці, допомагають Яні вилізти. У неї добряче розбита голова, але вона повністю зібрана, миттєво наповнює чимось шприц і біжить до постраждалих. Тільки зараз помічаю, що є постраждалі: всі хлопці, які сиділи в кузові нашого пікапа, травмовані. У Фашиста зламані обидві ноги. Яна коле хлопцям знеболювальне, я витираю серветками кров з обличчя в Яни та в них”.

Людей-відкриттів — море: Валерія Бурлакова, комбат Червень, Дмитро Ярош… Десятки медійних (і не дуже) особистостей, які зійшлись у моїй свідомості і неначе зіграли величезну виставу.
Герої дуже контроверсійні, часами дивакуваті. Але якщо пробачити їм певні недоліки — з’являється шанс познайомитися з персонажами ще не написаних романів. Я б, чесне слово, почитала книгу про Каталонця.

“11-12 квітня [2015 року] на базі в Новогродівці святкуємо Великдень. Катаємося на зенітній установці, як на каруселі. «Шеф! На Дубровку, два счетчика!», — верещимо ми. Каталонець розкручує зенітку, потім застрибує сам, карусель крутиться, з Каталошиної ноги злітає тапок, ми крутимося й регочемо…”

Червоною ниткою «Щоденника» є тема фотографії на передовій. Для мене думки авторки на цю тему стали точкою розуміння, яку я так хотіла знайти. Інколи «добре робити свою роботу» означає фотографувати розвалені будівлі, поранених, лізти з камерою, куди не слід, та думати наперед, як всі ці світлини чудово розкажуть майбутнім поколінням, що відбувалось на Сході. А ще дбати про пам’ять, яка залишиться родинам загиблих, і про волонтерську допомогу, яку збирати простіше, якщо є світлина чи відео.
Я надзвичайно поважаю людей, які це можуть.

“Частину присланих волонтерами харчів, а особливо солодощі, ми роздаємо місцевим дітям з неблагополучних сімей. Дітлахи починають приходити за цукерками регулярно. Від самого початку на вітання «Слава Україні!» без паузи відповідають «Героям слава!». Окрім солодощів та інших продуктів, ми роздаємо їм синьо-жовті та червоно-чорні стрічки, сплетені їхніми ровесниками з центральної і західної України. Беруть охоче, чіпляють на груди, надягають браслетики на зап’ястки. Я впевнена, що вдома вони повикидають усі «неїстівні» подарунки — самі або на вимогу батьків. Але ні — носять, причому не тільки приходячи до нас. Тиждень-другий — і значна частина дітей в*тної Новогродівки бігає з патріотичною символікою. Вона стає модною, її дарують друзям і навіть вимінюють на щось”.

Мені здається, у будь-якого профі в голові дуже добре розділені поняття «я» і «робота». Все просто: якщо лікар надто перейматиметься, що робить боляче — він не врятує пацієнта. Якщо художник зосередиться виключно на естетизмі — картини втратять глибину. Якщо журналіст показуватиме лише «прийнятну» і «дозволену» правду, його репортаж, у кращому випадку, буде однобоким, у гіршому — шкідливим.

Малюючи чергову ілюстрацію, за спогадами зі «Щоденника», прожила надзвичайну емоцію. Світлини, які залишились з того дійства, до роботи не надавались, тому вигадувати картинку довелось «з нуля». Звісно, шукати якусь ялинку в інтернеті, коли у тебе стоїть перед носом справжня — це себе не поважати. Тому я всілась вивчати схему росту дерева і сотню відтінків голок.
Тільки після намалювання гранати до мене дійшла парадоксальність ситуації: я, в теплому ліжечку під світлом новорічних гірлянд, п’ю чайок і зображаю, як добровольці прикрашають МОЮ ялинку. Не маленьке штучне деревце десь на передовій у 2014, а ту ж саму, яка стоїть посеред вітальні мого дому у Бережанах.
А тоді мені стало ясно, що ідея ілюстрації є не помилкою, а наскрізною істиною сьогодення. Ми маємо можливість святкувати, накривати столи і без страху виходити надвір, тому що захисники на Сході щодня обороняють це право. Тож навіть ті, з ким ми не знайомі, незримо присутні в нашому домі. Наше щастя — їхня заслуга і щоденна перемога.

“Ввечері хлопці ставлять в їдальні ялинку, обвішують її гранатами, гранати переважують, ялинка падає. Її зі сміхом ставлять на місце. Раптом черговий на посту (на вулиці холодно, ми чергуємо всередині, на будівлі встановлені камери, ми спостерігаємо за «прибудинковою територією» через монітор) бачить легковик, що круто в’їжджає на територію готелю. Голий по пояс Швед (в Абверхаусі жарко) хапає автомата і разом з іще одним бійцем біжить перевіряти машину, я з «Еріком» за ними. Швед на напівзігнутих швидко і вправно перебігає відкритий освітлений простір і за секунду опиняється біля легковика, що зупинився. Я, не ризикнувши повторити цей трюк, займаю позицію під стінкою в тіні будівлі, звідки все добре видно — прикривати, якщо раптом що. Бачу, що Швед нормально спілкується з тими, що приїхали (це медики, вони не вороги, вони звичайні роздовбаї), і тут оглушливий вибух. Швед вже біля мене, ми лежимо на снігу, обоє у повній впевненості, що в Абверхаус прилетіла міна. «Гаразд, — кажу я, — пішли туди, ти все одно голий багато не навоюєш». Повертаємося під стінкою, з усіма пересторогами в Абверхаус — а це…”

Мистецтво, як і журналістика, існують не для того, щоб обслуговувати чиїсь очікування, а тільки аби ставити перед суспільством запитання та показувати неприкриту правду. Тактовність тут відступає перед завданням, яке ти маєш виконати.
Я ще перечитаю «Щоденник нелегального солдата» кілька разів, але навіть зараз очевидно — книга надзвичайна. І матеріалу море, аби взятися та малювати.

Автор тексту і картин — Ірена Миколів.
(Уривки з книжки Олени Білозерської виділені курсивом.)

КУЛЬТУРНО