Шок! Україна вже втратила 30% чорноземів

Такі останні висновки науковців. Причини неефективне використання чорноземів під виснажливі культури. А також використання лише мінеральних добрив.

«Ріпакова ейфорія»: чи витримає її наша земля?

У добуванні енергоносіїв людство останнім часом суттєво просунулося вперед. Життя примусило: нафта поки що є, але запаси її не бездонні, кажуть, що розвіданих вистачить лише на кілька десятків років. Тому недарма наукові уми світу мізкують над тим, які б резерви можна було використати, щоб отримувати пальне, сировину для хімічної промисловості.

Згадали про ріпак як перспективний енергетичний ресурс. Розробили технології виготовлення біопального, проекти заводів, довели, що вигідно і… потягнулися в держави колишнього соцтабору засівати поля.

Даєш Європі ріпак!

З кожним роком кількість іноземних пропозицій на оренду земель під ріпак у нас збільшувалася. Український селянин, земля якого заросла бур’янами, зрадів, бо хоч якийсь зиск від паювання отримав. Тішиться влада — можна рахувати якісь-таки гроші й звітувати про іноземні інвестиції. Почали сіяти й вирощувати ріпак і вітчизняні фермери, бо вигідно — в кілька разів більші прибутки отримують, як від продажу пшениці чи жита.

Начальник відділу організації виробництва та маркетингу сільськогосподарської продукції головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Марія В’ячеславівна Дерманська, котра має точні статистичні дані щодо культур, які вирощували найближчих двадцять років, розповіла:

— І раніше, і тепер пшениці, до прикладу, сіємо щороку приблизно на однакових площах. Щодо ріпаку, то, як кажуть, попит породжує пропозицію: якщо в 1990-му в області посіяли 9,1 тисячі гектарів, то в 2006-му — вже 25,1 тисячі, а торік — 66 тисяч гектарів цієї культури. В основному насіння йде на експорт — добре оплачується за кордоном на відміну від решти культур.

Тільки за попередні два роки площі під ріпаком збільшили в нашій області в два рази, а цьогоріч додали ще тисячу гектарів. Здавалося б, радіти треба: не купують нашу в основному фуражну пшеницю, то хоч ріпаком завалимо Європу, заробляючи долари та євро.

Два боки українських заробітків

Поки що на ріпаку заробляємо. Але такі заробітки мають, як і медаль, два боки. З одного — теперішні прибутки, з іншого — в перспективі нікому невідомі й не прогнозовані для наших грунтів результати вирощування ріпаку. А річ у тому, що культура ця наскільки вигідна й корисна, настільки й небезпечна для грунту — все залежить від того, як її вирощувати, дотримуватися чи ні сівозміни, всіх правил і технології внесення мінеральних добрив.

— З економічної точки зору ріпак — високоприбуткова й швидкоокупна культура, адже попит на його насіння завжди високий при відносно стабільних цінах та широкому ринку збуту, — каже директор Тернопільського центру «Облдержродючість», кандидат сільськогосподарських наук, член-кореспондент Інженерної академії України Іван Брощак. — Його врожайність при дотриманні технологічних вимог з вирощування може досягати 45 центнерів з гектара й більше. Ріпак потребує родючих грунтів. Більшість грунтів області таким вимогам відповідає.

Саме тому наша земля й експлуатується рік у рік усе інтенсивніше. За словами Івана Брощака, в структурі всіх посівних земель оптимальна площа вирощування цієї культури повинна становити 10-12 відсотків. Однак торік під посівами озимого та ярого ріпаку в області було зайнято 14,1 відсотка площ. Тобто вже тепер ми зловживаємо своїми земельними ресурсами, ризикуючи їх виснажити.

— За даними Тернопільського інституту агропромислового виробництва, з гектара посівної площі за один рік ріпак забирає в середньому 100-150 кілограмів азоту, 30-50 — фосфору та 80-120 — калію, — розповідає Іван Станіславович. — Якщо не компенсувати грунтові те, що постійно з нього забираємо, то порушиться один з основних законів землеробства — закон повернення забраного. Середня врожайність ріпаку торік становила 23,2 центнера з гектара, а добрив під цю культуру внесено по 118 кілограмів на гектар діючої речовини. Їх не вистачає, щоб «перекрити» кількість поживних речовин, які забирає культура з грунту.

Далі хоч трава не рости

Спеціалісти кажуть, що на одному й тому ж полі ріпак сіяти не можна — виснажиться земля. Якщо ріпак частіше, аніж рекомендується, висівати на одних і тих самих полях, він спочатку забере більш легкодоступні форми поживних речовин, а пізніше — й важкодоступні. Так проходить виснаження грунту. Ми використовуємо природні можливості землі, висіваючи чи не щороку нові й нові гібриди ріпаку, які здатні витягнути з грунту всі «соки», натомість компенсуємо дуже мало, щоб не втратити основної його якості — родючості.

— Відомо, що ріпакова олія — один з видів сировини для виробництва біопального, — каже Іван Станіславович. — Для забезпечення зростаючого попиту на нього необхідно нарощувати виробництво насіння. Сучасні сорти і гібриди здатні давати врожай до 50 центнерів з гектара, а іноді й більше. Селекційна наука працює над виведенням нових перспективних гібридів, здатних давати ще вищі врожаї. Але процес селекції довготривалий, тому простіше розширити посівні площі й мати той самий вал насіння.

Європейці дослідили, що надмірне захоплення ріпаком згубне для поля, тож вони націлені на підтримання родючості власних грунтів. Якщо ж не дотримуватися вимог із збереження родючості, то європейські закони жорсткі: це тягне за собою накладення економічних та інших санкцій. Тому Європа намагається перенести вирощування енергетичних культур, зокрема ріпаку, в інші держави, до прикладу, в Україну. Адже в нас відсутня стратегія розвитку вирощування таких культур, немає відповідальності за порушення структури посівних площ та сівозміни, а тому можна вирощувати все, що заманеться і скільки заманеться.

До чого це може призвести? «Ріпакова ейфорія» дасть нам можливість отримати прибуток. Але, як стверджують науковці, вже тепер треба розраховувати, наскільки це вигідно нам у перспективі. А вона не дуже весела: виснаження грунтів, ймовірне забруднення їх пестицидами. Окрім цього, транснаціональні компанії намагаються просувати на український ринок генетично модифіковане насіння для отримання вищих врожаїв.

Житниця чи сировинний додаток?

— Основним багатством будь-якої держави є земля, — каже Іван Станіславович Брощак. — Необхідно на законодавчому рівні припинити споживацьке ставлення до неї. В іншому випадку нащадки не пробачать нам сьогоднішньої господарської діяльності.

Не можна з цим не погодитись. Але чи чує законодавець думку спеціалістів? За чисте повітря для Європи — біопальне — Україна розплачується збідненням своїх чорноземів. До того ж, замість того, щоб стати житницею Європи, стає її сировинним додатком. На відміну, приміром, від соняшнику, ріпак у нас майже не переробляють. На пальцях однієї руки можна перерахувати підприємства з його переробки. Та й ті потерпають від браку сировини, бо їм важко конкурувати з експортерами: за насіння іноземці платять дорого, не поспішаючи стимулювати в нас виробництво. А від того, що сировину переробляють за кордоном, Україна втрачає додаткові робочі місця, надходження до бюджету і, що особливо прикро — свої природні ресурси.

При цьому ще позаторік держава невідомо навіщо дотувала посіви ріпаку. За кожен гектар господарствам доплачували по 50 грн. Сільгоспвиробники не перераховували до бюджету податок на додану вартість, а ПДВ експортерам, які вивозили насіння за кордон, держава повертала. Виникає запитання: кого ж ми тоді дотували?

Торік дотації скасували. Але запровадити обмеження — приміром, експортне мито на вивіз ріпаку, щоб пожвавити його переробку вдома, — Україна більше не може. Це забороняють правила Світової організації торгівлі, до якої ми нещодавно вступили. Вивозити зерно нам дають можливість, а переробляти його на власній території — ні. Виходить, ми все більше скочуємося до рівня держави третього світу — сировинного придатку?

Поки грім не вдарить…

Якщо так господарюватимемо, то мине небагато часу й вартість тих паїв, які тепер мають селяни й де неконтрольовано сіється ріпак чи такі високотехнологічні культури як цукрові буряки, соняшник, зведеться нанівець. Адже попри те, що на кожне поле заведений агрохімічний паспорт, де вказується стан грунту на час дослідження, самі орендарі на нього зазвичай не звертають увагу. Навіщо? Адже ніхто не веде ніякого контролю за тим, наскільки орендар «знекровив» землю, чи має грунт таку ж цінність після оренди, як і до неї? Практично орендаря це не цікавить — він не несе ніякої відповідальності за стан і якість грунту. Якщо орендар — людина чесна й совісна, то принаймні намагатиметься внести необхідну кількість добрив. Якщо ж — ні, то папку з висновками спеціалістів закине далеко в шухляду й забуде про неї. Тим паче, коли цей орендар далеко за кордонами України. Як розповів начальник держінспекції з контролю за використанням і охороною земель в області Ігор Борисяк, до прикладу, в Білозірці Лановецького району орендар зареєстрований на Кіпрі. Цього року він із загальної площі засіяних земель майже 90 відсотків використав під ріпак.

Тож з усього видно, що єдиним кровно зацікавленим у збереженні високої якості грунту є його власник — селянин. Але поки немає ринку землі, поки селяни не зіткнулися з проблемою якості свого наділу, доти це питання і їх не хвилює. Але колись настане такий час: прийде досвідчений покупець і висуватиме селянам — потенційним продавцям земельних паїв — умови, провівши аналіз грунту. Чи не з’ясується тоді, що за кілька мішків пшениці чи кілька сотень гривень орендної плати на рік ми фактично продали родючі чорноземи?

Валентина БАЦА, Закарпатські новини