Як тернополянка Оксана Кузьменко БУРила в Авдіївці

Як знайти волонтерів БУР (БУР – скорочення від Будуємо Україну Разом – прим.) на вокзалі? У всіх за плечима великі туристичні рюкзаки з карематами назовні, бомж-прикид, шарфом перемотана шия по писок і шальоний погляд. Маршрут Львів-Київ-Дніпро-Покровськ-Авдіївка якщо і лякає, то лише тим, що доведеться всю дорогу сидіти. Три “Інерсіті” і одне “Інтерсело”. Ми розмістилися, покидали речі на полиці і за вікнами почали змінюватися пейзажі на швидкості 120 кілометрів за годину.

Зустрілися у Львові на вокзалі: Дзвінка, Мар’яна, Христя, Оксана, Вікторія і Таня
– «Бачу, ти тако толкова баба, зараз я тобі щось розкажу», – потягується в зручному кріслі «Інтерсіті» моя нова знайома і колежанка на тиждень Христина.
«Я хотіла на Схід давно. Мій двоюрідний брат Михайло воював у найгарячіших точках: у Попасній, у Авдіївці, в Мар’їнці, Ілловайську, Донецькому аеропорту; отримав бойове поранення і навіть після цього знову повернувся на війну. І коли у травні я побачила про ініціативу БУР, одразу заповнила заявку. Звісно, я не очікувала, що мене можуть вибрати. Я вже навіть забула за те все, аж от у вересні дзвінок. «Христино Миколаївно, це Віра. Їдете з нами в Авдіївку?». Я дуже зраділа і почала пакуватися. “Моя мотивація – це допомога людям. І ще я везу дітям рюкзак із солодощами», – Христина вказує рукою на один із чималих наплічників. «Знаєш, я дуже люблю допомагати дітям, які на відміну від дорослих, не можуть самі собі дати ради». Забігаючи наперед, покажу світлину з дітьми і солодощами від Христі:

Діти не можуть натішитися несподіваним подарункам. Фото: Макс Мацюк
Христина всю дорогу до Києва розповідала про свої подорожі та ділилася враженнями з походів Карпатами, які вона пройшла вздовж і впоперек. Під вечір ми вже зговорилися до організації спільного походу.

Михайло у глибокій зажурі
Чорні берци, джинси, світла кофта, навколо шиї дбайливо намотаний шарф.
– «Ти схожий на анархіста», – кажу я БУРівцю Михайлу і чекаю на спростування чи підтвердження своєї теорії.
– «Ні, я поправів, – віджартовується молодик. – Раніше я мав індиферентні погляди. Але лютий 2014-го року мене докорінно змінив. Події на Майдані змінили».
Після недовгої, але ґрунтовної розмови виявилося, що сам Михайло родом з Києва, одружений, навчається в аспірантурі УКУ (Українського Католицького Університету – прим.) на історичному факультеті.
Що ти сказав рідним? Як вони відреагували на твою поїздку у Авдіївку?, – запитую хлопця.
Ну, моя дружина не була проти. А от тещі сказав, що поїхав в Київ, а мамі – у похід, — з посмішкою, сповненої туги, відказує Михайло. — Навіщо їм переживати? Правду скажу вже пост-фактум.
Часу у поїзді Дніпро-Покровськ маємо чимало, тому розпитую далі про його життя і чому серед всіх міст, де працює БУР, він обрав саме Авдіївку.
На Сході я вже не вперше, їздив у складі правозахисників із «Гельсінської спілки» у 2015-му році. Побував у Сєвєродонецьку, Маріуполі, Лисичанську та Краматорську. Гарно про Донбас пише японець з Америки Харукі Куромія. Забув назву книжки. Але вона про історію Донбасу починаючи з часів першої індустріалізації. Історик пише, що в цих краях панує національна неоднорідність.
Запитую у Михайла про його мотивацію приїхати на БУР і він відповідає просто: “Допомогти людям Донбасу” . На питання чи хочуть вони цієї допомоги, хлопець відказав:
Ну знаєш, я вже там бував і мені доводилося спілкуватися з різними людьми. Вони там покинуті напризволяще. З гуманітарної допомоги у Горлівку дійшли сірники, що не тухнуть на вітрі і це вже було за щастя. Що там вже говорити про консерви. Людям подобається навіть той факт, що їх готові вислухати. Вони в такі моменти відчувають себе потрібними і не забутими.
Покровськ (колишній Красноармійськ – прим.) зустрів нас не надто радісно, в особі чергової по вокзалу. Жінка розлютилася на те, що ми надто голосно шуміли, коли обіймалися з рештою групи і висловилася так:“Маладиє люді, ви зачєм арьотє? Ухадітє на уліцу!”. Власне, ми так і зробили.

Наше угрупування на вулиці Покровська
Якщо у деяких електричках вимикають світло перед кінцевою зупинкою, щоб люди почали збиратися на вихід, то в Авдіївці це можна і не робити. Перед в’їздом в місто, у ніс вдаряє їдкий запах випарів із коксохімічного заводу і все закутується у густий білий туман. Ні з чим не переплутаєш – тобі на вихід. Привіт, Авдіївко!
Запакувалися у бус і водій Андрій жартує, що зараз увімкне нам радіо “Новоросія”, проте молодик змилувався і ми слухали українську радіохвилю. З динаміків лунала пісня: “Шукав козак свою долю, а долі немає…”.

Дівчата сиділи у хлопців на колінах, а ми з Настею по-мажорному – на передньому сидінні
Жили ми протягом тижня у вечірній школі, яка теж свого часу постраждала від вибухів. Школа, на перший погляд, нічим не відрізняється від звичайної – ті самі дошки оголошень на стінах, помальовані сходи, запах свіжих ремонтів, проте…

Ну майже все звичайне))

Наша “лежанка”: спальня та вітальня водночас

Кухня – тепла, простора, завжди наповнена смачними ароматами
У вічі кидаються плакати ЮНІСЕФ із застереженням про вибохонебезпечні пристрої:

Плакат у стилі КЕПа)
Нас, втомлених з довгої дороги, погодували і відправили на екскурсію містом, про яке на останній вечері одна із волонтерок сказала так: “я думала, що люди тут ходять дрібними перебіжками від пункту А в пункт Б”. Вона – та й загалом ми всі – помилялись.
Ввечері організатори встигли показати нам у рамках екскурсії 6-ту школу, центральну алею з бюстом Тараса Шевченка; повели до адміністративного корпусу “Авдіївського коксохімічного заводу”, літака та мурала із найзнаменитішою вчителькою української мови.

Пан Олександр задумався про Кобзаря

Центральна алея і Шева

Тернопільський флешбек

На муралі зображена Марченко Марина Григорівна – символ Авдіївки

Уолл стріт

Шрами війни все ще нагадують про себе
Коли ми всі зібралися на першому вечорі знайомств, то виявилося, що молодь злетілася сюди з різних куточків України: Дніпро, Тернопіль, Київ, Львів, Дрогобич – далеко не вся географія волонтерів проекту. Майже всіх об’єднала спільна мета: допомогти нужденним людям саме у Авдіївці. Більшість з волонтерів на Сході України вперше і вони хочуть познайомитися з місцевим колоритом і перевірити на міцність деякі із стереотипів.
ПРО БУР. ЩО ЦЕ ЗА ПРОЕКТ І З ЧИМ ЙОГО БУДУЮТЬ?
Віра Піонерська – одна із координаторок БУРу розповіла про ініціативу і я хочу теж поділитися цією історією з вами. Отож:
Будуємо Україну разом” – це проект БО “Львівська освітня фундація”. Почалося все у 2014-му році, коли хлопці вирішили відремонтувати 25 квартир у Краматорську, які були пошкоджені внаслідок збройного конфлікту на Сході України. У 2015 році географія проекту розширилася, бо окрім Краматорська доєднався також і Слов’янськ. До діяльності проекту було долучено близько 90 зовнішніх волонтерів. У висновку за 2 роки виникли ще 2 підпроекти “Вільна хата” у Краматорську і “Теплиця” у Слов’янську.
У 2016-му році формат БУРу дещо видозмінився у підході до вибору міст. Проект запрацював у 11-ти містах України. Люди волонтерили від початку літа і до середини вересня. Залучено більше 400 зовнішніх волонтерів. Підсумком 2016-го року стала “Школа відповідальності БУРLab”, де молодь навчали робити власні проекти, створювати молодіжні платформи, проводити соціальні заходи.
2017 рік теж виявився інноваційним, бо тепер будь-хто може запросити БУР до себе в місто або село. Головне – пройти відбір. Цьогоріч було 60 заявок, пройшло 17 міст. Несподівано додалися нові локації – Калинівка та Хрулі.

Мама-Віра. Так ніжно кличуть людину, яка опікується волонтерами БУРу. Фото: Макс Мацюк
Найцікавіша історія за весь час існування проекту – те, як нас підставили у Конотопі. Мер Конотопа (Артем Семеніхін, свободівець – прим.) підтримував БУР і його опоненти очорнили нас і звели наклеп на одного з волонтерів, звинувативши його у педофілії. Конфлікт згодом зам’яли і привселюдно просили вибачення. Проте я вважаю, що БУР зробили розмінною монетою у своїх політичних іграх як мер, так і його опозиція”, – ділиться враженнями Віра.
У Авдіївці мали для роботи 4 об’єкти, за якими стоять історії простих людей, постраждалих внаслідок російсько-української війни.
Об’єкт №1: квартира матері-одиначки, яка виховує доньку Аню. Працює вчителькою, а бабуся хоч і живе в селі, інколи приїжджає допомагати. Квартиру цієї жінки затопили сусіди ще в Радянському Союзі, однак капітального ремонту не проводили. Хату заполонив грибок і дитина почала хворіти. Відбудова проводилася під керівництвом майстра Андрія.
Об’єкт №2: дім матері-одиначки, яка живе з 4-ма дітьми. Чоловік покинув сім’ю вже давно і переховується від свого батьківського обов’язку, тому мати Олена тягне на собі всю ношу опіки над малолітніми дітьми. Дім, де живе родина, зазнавав пошкоджень 3 рази, починаючи з 2014-го року. З встановленням нових вікон родині вже допомогла інша волонтерська служба, а БУР цьогоріч допомагав із внутрішніми роботами: проведенням електрики та оздобленням ванної кімнати. Головним на об’єкті був майстер Володя.
Об’єкт №3: “згорена хата” – саме так ми охрестили місце, де живе Влад Майєр. Хлопець постраждав від рук сепаратистів за свою активну проукраїнську позицію. 30 жовтня 2017 року невідомі спалили його дім, тому він вимушений жити у сараї. Про його ситуацію довідалися випадково, коли зайшли у магазин, де працює хлопець, щоб орендувати драбину.
Об’єкт №4: “помідор” і лавочки – це відновлення дитячих майданчиків та місць відпочинку містян.
У перший день роботи БУРу в Авдіївці ми разом із Дмитром та Мар’яною стали “апостолами” і шукали лавочки, які потрібно “освіжити”, тобто – пофарбувати. Сказано – зроблено. Невелика прогулянка містом і ми вже знаємо де будемо орудувати. Нижче – фото. Спостереження: в Авдіївці дуже багато спортивних та дитячих майданчиків. Як казав один із місцевих хлопців: “тут молодь або бухає, або інтенсивно займається спортом”.

Шузкроссінг по-авдіївськи

Мабуть, тут побував снаряд

Нічого особливого – звичайний дворик

Перша лавочка, яку ми облагородили

Результат – синя барва і одна подяка
Коли ми фарбували цю лавочку, до нас звернулася жінка з балкону 2-го поверху зі словами:
Маладьож, я нє знаю, как к вам обращатся: па украінскі ілі па рускі.
Українською, звісно, – відповідаємо.
– “Я здивована, побачила, що працює маладьож і поняла, що це власна ініціатива. Молодці!”, – сказала нам Наталія і вручила аркуш паперу, де написала “Обережно, пофарбовано”.
Ще біля однієї лавочки до нас заговорила пенсіонерка Алевтина. Діалог був приблизно такий:
Рєбата, а аткуда ви?, – питає бабуська, висунувшись з вікна.
Та з різних регіонів: Тернопільщина, Львівщина, Крим…, – відповідаю.
А почєму ви ето дєлаєте? В чєсть чєво лавочкі красітє?, – ніяк не вгомониться жінка.
Просто так. Бо ми БУР. Це для Вас подарунок, – ошелешуємо бабусю.
А потім відбувся круговорот цукерок у природі, бо пані Алевтина пригостила нас і подякувала за працю, а ми віддали солодощі дітлахам, які бавилися неподалік.

Лагідна українізація шляхом вандалізму))
Тим часом дівчата фарбували “помідор”:

Вікуся добирається до незручних для фарбування ділянок

Таня на висоті! Як завжди, між іншим
До слова, “помідор” та інші елементи на дитячому майданчику ми таки пофарбували до кінця тижня. На що місцева дітвора сказала: “Дякуємо вам, що зафарбували матюки. Тепер там буде приємно гратися у “Крота”!

“Згорена хата. Історія одного патріота”

У вівторок відбувши свій обов’язок чергування на кухні, в середу потрапила на об’єкт №3. Разом із волонтерами чекали на повернення хазяїна і мали вдосталь часу, щоб оглянути руїни колись великого та просторого будинку.

Стійкі та непорушні димарі, немов маяки

Вид хати з боку вулиці

Знайди кота

Те, що уціліло
Минуло ще трохи часу і підійшов Влад. Юнаку всього 22 роки, а на його долю вже випало чимало випробувань. Тато любитель оковитої, а з мамою у нього напружені стосунки ще з дитинства.
Хлопець навчався у Авдіївці, проте його вигнали зі школи за погану поведінку, пробував навчатися у школі Ясиноватої. В підліткові роки працював 1,5 роки у Донецьку на заправці “Пілот” і захопився “шайбами і м’ячиками”. Так Влад описав вболівання за хокей та за футбольну збірну “Шахтар”. Разом з іншими фанатами об’їздив всю Україну, щоб не пропускати виїзди улюбленої команди.

Влад доглядає за 3-ма собаками і котом
У грудні 2013-го року юнак поїхав на 2 тижні на Майдан, де він “поштовхався з мусорами”, а потім ще раз повернувся у січні-лютому.
У Авдіївці проявив себе як український патріот, прийшовши на мітинг 4-5 березня проти виборів у ДНР. Реакції довго чекати не довелося. Його та інших активістів запакували у автозаки і спровадили у Ворошилівський райвідділ міліції. Згодом, всі персональні дані активістів “злили” сепаратистам…

Сильний духом та незламний
Протягом війни , Влад добровільно допомагав хлопцям 20-го ОМПБ “Дніпропетровськ”, адже тоді не було ні світла, ні води. Хлопець носив солдатам теплі речі та солодощі. У 2015-му році наш герой перебрався жити до Одеси. Працював у нічну зміну, щоб мати змогу двіжувати з людьми із “Самооборони Одеси”.
Розпитую його про інцидент і як так сталося, що хата згоріла. Які причини написані у протоколі і що він сам думає про це.
Ну сейчас я покажу. Говорят, что здесь замыкание было, но вот моя квартира, видишь – вся целая, а вот нежилое помещение и счетчик здесь, проводов здесь никаких не было. Мы давно обрезали там провода. А замыкание, как утверждают, было вот здесь”, – хлопець показує рукою на лічильник, який міститься над вікном. Потім вказує на місце на підлозі, куди, ймовірно, потрапив “коктейль Молотова”.
А вот пол, как раз возле окна. Вот это окно было закрыто постоянно, ставни были закрыты и включал свет на улице “ну типа кто-то есть”. А соседнее было просто картоном закрыто, мне его когда-то выбили. В принципе, вот и эффект. Я в совпадения не верю”, – Влад йде до сараю і приносить звідти “Акт про пожежу”. Там є дуже багато недоліків. Наприклад, в Акті пишуть, що пожежу ліквідовано о 4.37 ранку, в той час як Влад каже, що об 11 ранку. В Акті пишуть, що про пожежу заявила сусідка, в той час як юнак каже, що її випадково побачили знайомі. Мама Влада швидко підписала всі офіційні папери і хлопець тепер не може апелювати до поліції про відкриття кримінального провадження. Він залишився сама на сам зі своєю проблемою.

В сараї (що позаду) зараз живе Влад
Волонтери БУРу прийшли на допомогу несподівано, адже про спалений дім Влада і про самого юнака вони не знали. Допоміг випадок. Віра та Володя приїхали у магазин будматеріалів, щоб взяти в оренду драбину. На жаль, такої послуги там не надавали. На виручку прийшов Влад, який там працював і запропонував взяти з його дому особисту драбину і взагалі, почувши про волонтерський проект, запропонував свою допомогу.
Коли наші БУРівці прийшли до Влада за драбиною, то їм відняло мову і вони самі захотіли допомогти і зробити ремонт хоча би у сарайчику, де наразі живе хлопець.
Да я очень благодарен ребятам. Я просто в шоке. Я уже третий день в шоке”, – не може приховати емоцій Влад. Ця скромна та добродушна людина навіть не просила про допомогу, хоч і дуже її потребувала. Мабуть, до нього прикіпили серцем і душею всі волонтери БУРу. Це особливо було видно на останньому прощальному вечорі.
Віра Пасішник, Віра Піонерська та Настя Охрим дуже старалися, щоб наші робочі будні були сповнені також і новими враженнями. На одному із вечорів виступали із лекціями Женя Бойко та Христина Ель-Самаррає – наші волонтери – і ділилися своїми історями успіху. У вівторок давав лекцію парамедик Кай. В четвер нас всіх возили на піщаний кар’єр, які місцеві охрестили “Мальдівами” за прозору блакить води. Дивилися фільми, палили ватру, грали Аліас і говорили до ночі.

Літній курорт жителів міста
Як нам мене, для більшості з нас БУР став більше, ніж проектом, мандрівкою чи знайомством. Не побоюся цього сказати: БУР об’єднав нас у дружню Авдіївську родину!
Дякую всім-всім-всім!
Автор: Oksana Kuzmenko.
Джерело: соцмережі.
загрузка...

Comments are closed.