Дружина українського капітана пішла в полон до Біса заради порятунку чоловіка (фото)
Капітан Роман Засуха більше місяця провів в полоні у лідера горлівських сепаратистів Ігоря Безлера. Майже весь цей час поряд із ним була дружина, яка за власним бажанням приїхала до чоловіка в Горлівку.
Наприкінці липня Засуху та ще 16 чоловіків обміняли, подружжя повернулось з Горлівки додому в невелике містечко на Київщині, де їх чекала 9-річна донька та батьки.
Заступник командира третього механізованого батальйону 72-ї бригади за професією – учитель історії. Він сподівається, що 1 вересня зможе повернутись до гімназії, де працює вже більше десяти років, “якщо ця війна закінчиться”.
Роман, за плечима якого лише військова кафедра університету, мобілізувався добровільно в першу хвилю призову ще в березні, а на початку травня потрапив у зону АТО.
Він мав приїхати додому ще наприкінці червня, коли отримав 10 днів відпустки після служби на кордоні. Він та п’ятеро його товаришів без зброї їхали у звільнення, коли вночі заблукали в дорозі та натрапили на блокпост бойовиків “Руської православної армії”. Зв’язок з ним обірвався на декілька днів.
Його дружина Оксана побачила допит свого сильно побитого чоловіка на відео з російських телеканалів та одразу вирішила їхати його рятувати. У дорозі вона дізналась, що Романа тримають у Горлівці, і вона може до нього приїхати, Безлер пообіцяв їй безпеку.
Заручників тримали в приміщення горлівського відділення управління по боротьбі з організованою злочинністю. Роман та Оксана жили у кабінеті на другому поверсі УБОЗу. Вікна заґратовані, наполовину закладені мішками з піском з невеликим отвором для бійниці. Під вікном – матрац з білизною, в іншому кінці кімнати – стіл.
Роман каже, що бойовики негативно ставляться, коли їх називають сепаратистами чи повстанцями, самі себе називають “ополченці”. В нашій розмові він так їх і називав.
Розповідає, що його ступня, яку прострелили у перші дні полону в Макіївці, – майже загоїлась. Вважає, що йому пощастило, бо куля не пробила ні кістку, ні сухожилля. Хоча, додає, що той хто стріляв у нього під час допиту, не цілився. У репортажах з російського телебачення казали, що він “поранений при спробі втечі”.
Так само каже, пощастило, що його мобільний телефон при затриманні хтось з сепаратистів забрав собі, тож інші не побачили його фотографій з Майдану, за що могли ще сильніше катувати.
Сподівається, що бронежилет, який він залишив у розташуванні батальйону, врятував комусь з його товаришів життя.
“Дружина комбата”
Роман та Оксана понад місяць прожили в кабінеті Горлівського УБОЗу
Оксана: “Мій чоловік зник, з ним не було зв’язку добу. Ми вдома почали хвилюватись і дзвонити керівництву. Наступного ранку нам сказали, що начебто вони в полоні, і в інтернеті є якесь відео. Ми знайшли цей запис, побачили, який він там побитий. Я дуже злякалась за нього. Сіла зі своїм братом у машину – і поїхали. Треба було його знайти, щоб він не пропав безвісти.
Вже коли ми були в Дніпропетровській області, Роман зателефонував і сказав, що його тримають у Горлівці. Він намагався мене відмовити, був проти того, щоб я приїжджала. Але я сказала, що вже близько і назад без нього не поїду.
На другий день зранку подзвонив сам Ігор Миколайович (Безлер-Ред.) і дав мені слово, що зі мною все буде нормально, якщо я приїду. Бійці Безлера зустріли мене на вокзалі в Донецьку і привезли до чоловіка. До мене там ставились нормально, навіть з повагою. Мій вчинок їх всіх вразив, називали “дружиною комбата”.
Крім мене, там ще було дві матері полонених військових з 25-ї бригади. Ми разом працювали на кухні, допомагали кухаркам, яких найняли сепаратисти. Я працювала на зміні з п’яти вечора до півночі, інколи довше.
Безлер казав, що ми не в полоні, а в нього в гостях. Я декілька разів виходила в магазин через дорогу і одразу назад. Мені казали, я можу поїхати в будь-який час, але довкола почались активні бойові дії, і я залишалась там до кінця.
Наші батьки в цей час звертались, стукали у всі двері – і в міноброни, і в СБУ, і в штаб, і до депутатів.
Декілька разів нам казали, що от-от нас обміняють. Вже в перший тиждень полону нас обіцяли обміняти. Але обмін не відбувся, з кожним днем ситуація ставала дедалі напруженішою. Два останніх дні ми прожили в підвалі УБОЗу. “Гради” працювали через кожні дві години.
Ми відчували, що Горлівку беруть у кільце. Якщо в кімнати зліва гепало, то ми знали, що ідуть бої в Дзержинську. По місту почали стріляти “Гради”. Це було дуже страшно.
У статусі полоненого
Поки Роман був в зоні АТО, за бджолами доглядав його свекор
Роман: “Ми потрапили у полон у ніч проти 24 червня, коли їхали у відпустку. Нас було шестеро з нашого батальйону. Ополченці думали, що ми диверсійна група, яка їде на підкріплення в донецький аеропорт, який тоді був у оточенні сепаратистів. Ми підходили по складу: я – старший офіцер, заступник начальника штаба, водій-механік, стрільці і снайпер. Доля останнього – Василя Клименка, мені не відома. Бойовики нам заявили, що застрелили його лише за те, що в військовому квитку написано “снайпер”. Однак тіла я не бачив і пострілу не чув.
Документи, які свідчили, що ми йдемо в відпустку, не справили особливого враження на цих ополченців.
Нас затримали бійці з “Руської православної армії”, привезли в Макіївку. Нас били цілу ніч і день. У другій половині дня з нами записали перше інтерв’ю. Нам ніхто не представлявся, а в нас не той був статус, щоб запитувати. Було декілька людей з камерами, і разом з ними – чоловік, який сказав, що ми маємо підтвердити, що нам командування давало наказ стріляти по мирних громадянах.
Коли мене це спитали, я сказав – ні, такого наказу не було. Після цього мені прострелили ногу. Ісаак, командир православної армії вистрелив і сказав, що наступна куля буде в коліно, а потім – у голову. Він попередив, що якщо я хочу зберегти своє життя і життя своїх бійців, маю говорити те, що потрібно. Після цього зайшли медики, вкололи мені речовину для згортання крові, перев’язали ногу, і інтерв’ю продовжилось.
На другий раз я намагався викрутитись від цього питання, і мені вдалось, бо більше не катували. Я сказав, що “наказ віддали стріляти у разі виникнення небезпеки для особового складу”.
Потім нас передали оплотівцям. Я раніше чув, що “Оплот” – це дуже жорстока організація. Але вони до нас поставились нормально. Я думаю все залежало від того, до якого польового командира потрапити. Ми були в Грека, такий бородатий здоровань. Він зробив мені перев’язку на нозі, уколов антибіотик. Його бійці ще до нього мали претензії, чого це він нас лікує. Грек на них накричав і пояснив, що ми – затримані солдати, військовополонені.
Я в полоні ледь не щодня спілкувався з російським журналістами. Але це інтерв’ю були під дулами автоматів. Їм можна зізнатись, що ти Папа Римський, а попередньо папу римського ти убив, щоб стати ним. Дуже своєрідні інтерв’ю.
До речі, на останніх курсах підвищення кваліфікації, я як вчитель пройшов курс з гуманітарного права: нам розповідали про правила ведення війни. Я ще тоді питав людей, які проводили це навчання, чи не зникають всі ці женевські конвенції після першого пострілу. Тепер я сам переконався, що ці конвенції не діють.
“У гостях” у Безлер
Серед нас були офіцери – тож ополченці передали нас в руки Безлеру за його вказівкою. Він хотів зібрати в себе якомога вагоміших полонених, щоб потім проводити обмін. Бєс, як він сам себе називає, мав в ополченців беззаперечний авторитет, з його командами не сперечались.
Розкажу про один випадок. До нас приставили якогось новобранця, серйозну роботу таким одразу не довіряли. Цей наш караульний заявив Безлеру, що прийшов сюди воювати, а не сидіти охороняти полонених. І в цей же день його відправили на Слов’янськ, де були активні бої. Більше я його у Безлера не бачив.
Безлер нас називав гостями. Полон не може бути кращим чи гіршим, але у Безлера ми були як військовополонені. Коли ми приїхали, наш порізаний одяг одразу спалили. Нам видали нову військову форму, хлопцям – берці, мені через поранення – капці. Купили нові матраци та білизну.
Безлер пропонував нам перейти на його сторону і воювати проти української армії. Мені пропонував пост комбата. Це справило велике враження на його охоронців, вони вважали, що це великий прояв його довіри.
Наших хлопців ці ополченці називали роботами, бо вони мали виконувати будь-яку роботу. Безлер казав: “Українці це не нація, українські себе не виправдали”.
Ще казали, що якщо українська авіація бомбитиме Горлівку, нас виставлять на даху живим щитом. Хлопці, які там раніше були, розповідали, що їх один раз таки виставили, коли над містом пролітала наша авіація.
Коли гинули їхні люди, нас звинувачували, що це все через нас. Був випадок, коли у загоні Безлера загинули 14 людей, тоді наших хлопців вивели в підвал, казали, що розстріляють. Але певно Бог врятував, не стріляли і якось минулось.
З нами був швед, якого теж затримали на блокпосту. У нього була така карта, яку військовою назвати важко, така на заправках продається, але його звинуватили в тому, що він коригувальник вогню. Він казав, що був тут у березні, і тоді все було спокійно.
Українська льотчиця Надія Савченко мала бути з нами в Горлівці. Безлер мені та Оксані доручив приготувати їй кімнату. “У нас завтра в гостях буде дівчинка, приготуй їй нормальні умови”, – так він нам сказав. Він на два дні поїхав, наче щоб її забрати, і повернувся сам. Сказав, що не встиг, її вже переправили до Росії.
Нас обмінював командир ополченців Боцман, Безлера тоді вже не було чотири дні. Він нам сказав, що їде в Москву отримувати позачергове звання. Він підполковник, а казав, що йому присвоїли генерал-майора. Його люди йому дуже вірили. В нього навіть на шевроні був напис “Росіяни своїх не кидають”.
Нашим обміном займався Володимир Рубан. Коли ми вже були в Києві, то ми одразу поїхали до адміністрації президента, де нас зустріли.
Головне, що все це закінчилось. Зараз хотілось би побути вдома, пройти реабілітацію. Я прокинувся уранці, як почув шум з траси, одразу подумав – це їде важка техніка.
Побажання мирного неба
Я не кадровий офіцер, в армії не служив, лише в університеті закінчив військову кафедру по спеціальності педагогіка та психологія. Я за своєю військовою освітою мав служити або офіцером-психологом, або замполітом. Але я став заступником командира батальйону. Впорався я чи ні, не мені судити.
За час нашого полону нас сотні разів питали, “чому ви приїхали нас убивати”, нас звинувачували, що “нас ніхто не кликав”. Наше бойове завдання полягало лише в тому, щоб захищати та укріпити кордон.
Де би ми не переміщались – ми не заходили в населені пункти. Серед місцевих є багато людей, які розділять ідеї утворення “ДНР” та “ЛНР”. Місцеві багато зливають інформацію ополченцям – телефонують їм і кажуть, де проходить колона української військової техніки.
Але водночас, там на сході були люди, які із прихильністю до нас ставились. Були ті, хто забирав для нас гуманітарну допомогу з пошти, підвозив воду, їжу. При тому, що вже в полоні ми бачили, як ставляться учасники ополчення до тих місцевих, хто допомагає українській армії. У Горлівці їх одразу кидали в підвал, я не знаю, яка їх подальша доля.
Як на мою думку, тут вже громадянський конфлікт – зіткнення інтересів, за підтримки зовнішньої сили. Це спланована акція, яка триває багато років, а не сталась в один рік. Якщо зараз у мене запитати, який в нас у країні ВВП, я одразу не скажу. А там на сході люди, які не мають вищої освіти, – оперують такими цифрами та поняттями, що складається враження, що ця підготовка йшла заздалегідь. Вони завчили, скільки Донеччина віддає Києву.
Я на власні очі бачив, що там іде війна. Справжня війна, де щодня гинуть люди. Не така, як в кіно показують, а справжня, з сучасним озброєнням.
Війна – це остання межа, коли немає більше ніяких аргументів. Я вважаю, треба домовлятись. Я спілкувався там з шахтарями, вони хочуть нормального життя, нічого захмарного – просто жити як люди.
У нас в школі на першому і останньому дзвонику лунало побажання учням: “Мирного неба вам над головою”. Мені ця фраза, яку треба було говорити, завжди звучала дуже банально, але зараз ці слова для мене набули нового змісту.
Коментарі вимкнені.