У спадок від Лучаковського: 10 складових, без яких не уявити сучасне місто

Електрифікація, телефонізація, каналізація — так півжартома можна скласти трійку найважливіших досягнень бурмістра Лучаковського. Як і завжди, у жарті доля правди, але він потребує уточнень. Яких саме і завдяки чому ім’я Володимира Лучаковського так би мовити вкарбоване на золотих скрижалях пам’яти, на тернополезнавчій зустрічі «Доктор Лучаковський: бурмістр, романтик, людина» в книгарні «Є» розповів історик Володимир Окаринський. Захід приурочили 180-ій річниці з дня народження доктора.

Володимир Лучаковський народився 19 березня 1838 року на Львівщині в сім’ї священика УГКЦ о. Дмитра Лучаківського та Антоніни Дольницької, пізніше батькові запропонували парафію в Довжанці Тернопільського району. Микола Новіна у статті збірника «Шляхами Золотого Поділля» назвав майбутнього бурмістра, котрий вчився в гімназії та відбув тут адвокатську практику «тернопільською дитиною». З другої половини 1860 років Володимир Лучаковський працював адвокатом, провадив громадську діяльність у самоврядній та культурнонаціональних сферах, поєднуючи це з аматорськими заняттями фольклористикою, етнографією, літературою і театром. Спочатку став радником і асесором маґістрату, потім – заступником бурмістра, а з 3 березня 1896 року й до смерті 11 квітня 1903 року був бурмістром. Він став першим українцем на цій посаді за вільного королівського Тарнополя. Його ім’я серед членів-засновників майже всіх українських інституцій міста: «Руської бесіди», «Руської бурси», «Просвіти», «Міщанського братства». Завдяки плідній роботі, тернополяни дуже шанували його. Поховали Лучаковського за кошт громади. Його ставили в приклад і з вдячністю згадували навіть у 1930-х. Власне, згадуємо його й нині — і ось тому свідчення – десяток об’єктів чи ініціатив (проте є їх, очевидно, значно більше), без яких уявити нинішній Тернопіль не можливо, і до яких приклався бурмістр.

Електрика. Володимир Окаринський каже: не виключено, що, перші кроки до створення каналізаційної мережі та електричного освітлення в Тернополі зробив попередній бурмістр Фелікс Погорецький, а Лучаковський завершив почате. Проте в контексті електризації міста згадують саме його ім’я. Для будівництва електрівні та електрофікації міста 1897 року магістрат уклав контракт із віденською фірмою «Богуславський та Масловський». Роботи завершили 1901 року. Нині про початки електрофікації свідчить стовп лінії електропостачання на вулиці Івана Франка. Першими електрифікували магістрат, приміщення товариства «Сокул», готель «Подільський».

Каналізація. В основі її – детальний план 1900 року. Люки з написами Kanalizacja miasta Tarnopola лишились саме з тих часів.

Телефонний зв’язок. Державну телефонну мережу здали в експлуатацію 1897 року. Станція, розташована в кам’яниці Стахевича на площі Собеського, налічувала 41 абонент, переважна більшість з яких – урядові установи. Тільки в тридцятих роках минулого століття апарати почали встановлювати і для населення. В 1935 році в місті працювало 258 телефонів.

Фундація князя Острозького. Якщо вас дивувало, чому на будівлі кілька цифр, то маєте нагоду дізнатись. «Завєдєніє» родом з 1570 року: тоді князь Василь Констянтин Острозький видав грамоту, де йшлось, що при церкві Різдва Христового має бути шпиталь для бідних. На його утримання відписав велику кількість землі та постановив виділяти 10 злотих щорічно зі своїх маєтків, а сам майновий фундуш заборонив відділяти від церкви. Але, як то буває, грамота кудись поділась, люди, котрі мали стежити за прозорістю операцій, з тих чи інших причин цього не робили, і зрештою землі шпиталю почали здавати в оренду. 1884 року Володимир Лучаковський спільно з суддею Струмінським і комісаром староства Глинецьким відстояли права громади на фундацію князя Острозького. Землю продовжили здавати в оренду, але тепер вони йшли громаді – за них тернополяни купили ґрунт на вулиці Острозького та побудували двоповерхову кам’яницю. Відкрили її 12 травня 1886 року до 360-тої річниці з дня народження Костянтина-Василя Острозького. Поруч був великий сад і парк для убогих міщан. Постійний комітет фундації очолив Лучаковський.

Залізничний вокзал. Саме той, перший, у стилі сецесії, із величезним скляним «оком» площею 65 квадратних метри, знищений під час війни. Будівництво цього двірця розпочали 1903 року. В одному крилі містились зали очікування, каси та ресторан, де відвідувачів тішив грою військовий оркестр. Для того, аби й взимку було не холодно, дверець мав центральне опалення, був і  водогон. Енергію для освітлення забезпечувала власна динамо-машина. А вже у 1911-му перон, вокзал і площу освітили сильні дугові лампи на високих щоглах.

Міський шпиталь (тепер лікарня швидкої допомоги). Це довгобуд свого часу і за Лучаковського тернополяни його нарешті дочекались.

Вища реальна школа (тепер тут українська гімназія). Потреба школи, де продовжили б навчання ті, котрі закінчили головну школу але не потрапили до гімназії, визріла давно. Спершу відкрили нижчу реальну школу на вулиці Валовій, з часом школа стала вищою реальною. Коли в 1989 році випустили перших учнів, то з 17 випускників склало екзамен 13, з них лише троє були українцями. З часом популярніність школи зросла і вже у 1900-01 роках у ній навчалось більше чотириста учнів. Нову будівлю зводили на землі, що належала місту, і за його гроші. Роботи почали в червні 1900, завершили через два роки. На урочистому відкритті вищої реальної школи виступив  Володимир Лучаковський.

Тристоронній годинник. Так, і тут приклався бурмістр. Товариство покращення благоустрою міста влітку 1896 року встановило годинник на розі вулиць Адама Міцкевича і Третього мая (нині – бульвару Тараса Шевченка та Сагайдачного).

Будинок міщанського братсва. (нині філармонія) Він постав у 1904 році, а збудували за добровільні пожертви тернополян. Тут відбувались святкування, концерти, зустрічі, вистави, діяла бібліотека. Дуже скоро це став центр, навколо якого гуртувались свідомі міщани.

Руська бурса. (нині банківська установа) Бурсою називали студентські або учнівські гуртожиток. Історія тернопільської починається з 1872 року, коли в невеличкому найманому домі проживало восьмеро учнів з сіл. Коли в 1893 році у бурси з’явився власний будинок, значно збільшилась кількість гімназистів-українців. Провідну роль у цьому відіграв о. Андрій Качала (згодом бурсу назвали його іменем), проте велика заслуга в цьому також Володимира Лучаковського. Пізніше він очолив виділ бурси, а статут товариства був затверджений за його бурмістування.

Записала Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Ілюстрації з вільних джерел.