Пантеон Героїв: Юрій Стефанишин – нагороджений Президентом України Орденом за мужність. Посмертно

Юрій Юрійович Стефанишин народився 6 грудня 1995 року. Вчився у тернопільській школі №3, після закінчення якої поступив на заочне відділення Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Навчався на Факультеті інженерії машин, споруд та технологій. І тоді ж Юрій пішов на строкову службу в с. Шегині (міжнародний пункт пропуску через державний кордон України на кордоні з Польщею – ред.).

Спогадами про сина з «Поглядом» ділиться мама Героя – Ольга Несторівна.

• Юра все до мене з армії дзвонив, а я до нього кожні два місяці їздила. Він дуже любив тварин, страшне! Навіть мишка прибігала до нього на пост. Він все брав канапку та каву з собою. Одного разу мишка підбігла, сіла і дивиться на нього. То він її підгодовував. Він в мене добрий був, веселий та компанійський, в нього дуже багато друзів. В армії відслужив півтора року та повернувся додому. Друзі кликали його на заробітки в Чехію або Польшу, та син говорив, що не буде рабом на чужій землі, а буде хазяйнувати на своїй землі, бо тут краще.

Юрій працював водієм, їздив по всій Україні. Згодом навчився сам ремонтувати машини, адже мав золоті руки.

• Він дуже любив машини. Юра постійно був в маслі, бензині – він це дуже обожнював. Після поїздок по країні син розповідав, що такого міста, як наш Тернопіль більше нема ніде в Україні. Обожнював озеро – зараз я їду і не можу спокійно їхати попри нього. Син був дуже уважною дитиною, він мені не давав, щоб я важкі сумки носила. На День матері квіти дарував оберемками! 10 березня я народилася. І він знав, що я дуже люблю мімозу! І одного року ніде не було цих квітів. То його друг розповів мені згодом, що об’їздили весь Тернопіль за моєю мімозою і така малесенька гілочка нарешті знайшлася, – каже Ольга Несторівна.

9 березня 2022 року Юрію подзвонили з військкомату, якраз перед днем народження мами. Але 10 числа він вже пройшов медичну комісію. А до війська потрапив у липні.

• Я так його просила. Я ж сама виховувала синів, бо їх тато позбавлений батьківських прав. Молодший син Максим дуже слабував, я лікувала його 10 років. Юра нам помагав! Дитина з дитиною. Сама ставила на ноги дітей: худобу тримала спеціально для них, зараз в мене кози є. Я все робила, щоб вони були здорові! (плаче, – ред.). І тут я його прошу, «не лишай мене саму». «Маєш Максима» – відповів і вже 8 липня пішов у військкомат після дзвінка звідти.

У військкоматі Юрій познайомився з двома Назарами та Артемом. І вони разом поїхали в Коломию в 109-й окремий гірсько-штурмовий батальйон 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» (плаче – ред.).

• 29 липня хлопців відправили в м. Бахмут, але їх роз’єднали: Назара з Артемом в один населений пункт, а другого Назара з моїм Юрчиком в інший. Але вони були на відстані восьми кілометрів один від одного. А потім, 8 серпня він до мене дзвонить і каже: «Мамо! Нас вже не четверо, а троє. Артема поховали!».

Артем загинув на четвертий день перебування в бойових діях. «Не встигли обкопатися, танк виїхав і забив осколками. Мам, я їду додому, бо нас пускають на похорон», – тоді розповідав син мамі.

Юрія відпустили додому, щоб провести товариша в останню дорогу. Він вже тоді сказав рідним, що «скоро і я там буду» (мама Юрія плаче, – ред.).

• Він знав, що там робиться, що там – пекло. І все. А потім він мені дзвонить на празник Тернопільський (28 серпня, – ред.): «Мам, я їду додому! Вчитися!». Пішов син вчитися на оператора БМП в Рівне. Я кажу, дитино, не йди на то БМП. Каже: «Мамо, Артем, ось, в окопі загинув. Яка різниця де! Як маю загинути, я загину». Кожні вихідні, під час навчання, приїжджав додому. Останній раз я його бачила 10 вересня. Обняла його один раз на кухні, бо він вже їхав, другий раз біля брами – в нього сльозки на очах, і я зрозуміла, що то дорога в один кінець!!…(плаче, – ред.). І все… (заспокоїлася, – ред..). Тоді він дзвонив. Тут у нас новобудова, каже: «Давай я буду висилати гроші, а ти помаленьку роби, щоб я в свою хату прийшов». Кажу, добре, дитино, нема проблем. Ми почали, то робити, він так радів. Сюди дзвонив з Бахмуту, вікна замовляв. (Тяжко видихає, – ред.). На зв’язок він виходив сам. Дзвонив раз в три – чотири дні. І ось одного разу, 7 листопада, від подзвонив, в 16.24 годин, каже: «Мам, я на 5 хвилин, бо в нас пушку заклинило, я дзвоню так просто спитати, як там у Вас справи чи світло є». Все добре, кажу, дитино, а ти як? Каже: «В мене все добре! Мамо, я пізніше передзвоню, бо мене вже кличуть». І все … 9 числа приїхав воєнком … і мені сповіщення … 10 листопада вночі привезли, 11 – панахида, а 12 похоронили …. Листопада. На Дмитра, зараз вже на Михайла буде».

Свій останній прихисток Юрій Стефанишин знайшов на військовому кладовищі «Пантеон Героїв». Ольга Несторівна відразу прийняла ідею створення кладовища з уніфікованими виглядом поховань.

• Ми зараз всі (родини загиблих захисників, – ред.) маємо можливість поставити пам’ятники хоч з золота, хоч з платини, але це їм не потрібно (плаче, – ред.). Їм молитва і свічка потрібна! Вони всі одинакові, вони всі в одній формі ходили, вони одну й ту саму їжу їли, вони один одного підтримували і вони повинні бути тут разом всі одинакові. Щоби було для прийдешніх поколінь. Щоб майбутні покоління знали своїх героїв.

29 серпня Юрій Юрійович Стефанишин був нагороджений Президентом України Володимиром Зеленським Орденом за мужність посмертно.

Нагадаємо,  у Тернополі облаштовують військове кладовище «Пантеон Героїв Тернополя», метою якого є гідне вшанування загиблих воїнів, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України  та віддання їм належних військових почестей.

 Це не просто кладовище, а урочисте місце вшанування, комплекс поховань. Пантеон витриманий в єдиному стилі, з алеями, з уніфікованим виглядом поховань. Це міжнародна традиція, адже через століття можна буде прийти і бачити, хто тут похований. Буде видно, що був гурт людей з певною ідеєю, за яку вони загинули. І навіть після того, як поховали захисників має бути видно, що ця ідея була спільна для всіх.

Надія Греса